– Ти кудись їдеш? – спитала дружина, і Владислав стрепенувся.
Ось! Він так звик за останній рік, що вона не ставить запитань, що навіть не намагався придумати причину, через яку зібрався поїхати на всі вихідні.
– На риболовлю, – буркнув він перше, що спало на думку.
– А куди? – допитувалась Мар’яна.
Чоловік залишив напівзібрану сумку і обернувся до неї.
Жінка стояла в дверях кімнати, світле волосся акуратно вкладене, великі очі дивляться довірливо і трохи ображено, руки смикають якийсь модний фартух у квіточках та рюшечках. Владислав закотив очі.
– Що ти начепила на себе? Зніми це, ти в ньому на покоївку схожа!
Рюшечки негайно затремтіли, очі зволожилися.
– Тобі не подобається?
Та що це таке? Може він просто поїхати, не відповідаючи на сто запитань?
– Мар’яно, тобі зайнятися нічим, чи що? – спитав він, ледве стримуючи роздратування. – Мені зібратися треба, а ти мені розпитування влаштовуєш!
– Але я думала, ми проведемо ці вихідні разом…
Жінка опустила очі і почала розгладжувати на животі квітчасту тканину.
– Ну, а в мене з’явилися справи! – Він знову повернувся до сумки.
То що ще він забув узяти? Начебто все, що було потрібне для відпочинку в заміському клубі, зібрано.
– Але ж ти сказав – риболовля…
Та Боже ти мій! Навіщо він придумав одружитися? Зараз би робив що хотів і не звітував би…
– Слухай, тобі що реально зайнятися нічим? – з тугою сказав чоловік.
– Та я начебто вже зробила все, – оглянула Мар’яна кімнату.
– Ну, то знайди ще щось! Або відпочинь!
От уміла ж мачуха Попелюшку зайняти! Що вона там казала? Посади троянди, перебери крупу від попелу.
– Слухай, а ти перебираєш крупу? – раптом запитав чоловік і пильно подивився на дружину.
– Що? – не зрозуміла та, і її погляд на мить здався Владиславові серйозним і навіть холодним.
Але за мить очі жінки знову стали вологими, а на губах з’явилася невпевнена посмішка.
– Я говорю, коли ти готуєш щось… Плов, наприклад, ти рис перебираєш?
– Ні, – похитала головою та. – Я купую хороший, його треба тільки промити і все… А що, ти хочеш, щоб я приготувала плов?
Вона підняла на нього радісний погляд. Ну, як же є! Отримала завдання, і відразу намалювався сенс у її житті.
– Так, хочу! – заявив чоловік, застібаючи блискавку на сумці. – І ще пиріг цей, з грушами, який ти готуєш, теж хочу… І в мене в понеділок зустріч, костюм мій перевір…
Загадавши завдань, Владислав пішов у коридор.
– А де твої вудки? – раптом спитала дружина, коли він уже був впевнений, що розпитування закінчені.
І тут Владислав побілів від несподіванки.
Та що ж це за невдача така?! Чого вона пристала?
– Мар’яно, ну які вудки?! – він нахилився до її обличчя. – Я ж не питаю, де твоє коромисло, коли ти на кухню по воду йдеш!
Дружина закліпала очима, логіка чоловікових міркувань явно вислизала від її неповороткого розуму.
– Усі мої вудки в гаражі, – сказав він.
Зрештою, дружина жодного разу не була в його гаражі й гадки не мала, що там є, а чого нема.
– Ти ж не думаєш, що я тягтиму їх додому? Зараз заїду і гараж і візьму!
Він дратувався дедалі більше. Відпочинок з друзями і, звичайно, подругами, який він відчував останній тиждень, загрожував затьмаритися слізливою сімейною сценою. Слізливих сцен Владислав не любив.
– А одяг… – ще не здавалася дружина.
Ні, сьогодні явно не його день!
– Все там, у гаражі, я ж тобі сказав! Чого ти мене розпитуєш? Вже й так пізно мені ще їхати, а в п’ятницю завжди на виїзді затори.
– Ти міг би поїхати завтра вранці, – подала цінну ідею дбайлива дружина, люто смикаючи безглуздий фартух.
Ну, все!
– Я не можу поїхати завтра, Мар’яно! Я хочу поїхати сьогодні! На мене чекають! У мене там… Нічне клювання! – вигукнув Владислав наостанок і вискочив з квартири.
Мар’яна провела його поглядом. Не встигла жінка повернутись до кімнати, як у двері подзвонили.
– Щось забув? – стурбовано бурмотіла вона, відчиняючи двері.
Але на порозі стояв не Владислав…
– Це я, можеш змінити вивіску, – розпорядилася Ірина, проходячи в кімнату і демонструючи пакет із фруктами, з якого стирчало ігристе.
Хазяйка видихнула, підняла руки до волосся і розтріпала акуратну зачіску.
– Ну і вигляд у тебе, – реготнула гостя, оглядаючи подругу. – Ти в цьому фартуху просто як…
– Покоївка, – підказала Мар’яна, дістаючи з шафи келихи. – Я його спеціально купила для повноти образу.
– А твій, значить, знову на рибалку намилився, – сказала подруга.
– Ну то п’ятниця ж, куди ще порядному чоловікові податися? Здобувач! – знизала плечима Мар’яна, стягуючи з плечей «мрію домогосподарки» і акуратно складаючи її на полицю до наступного разу.
– А ти не боїшся, що він там чогось зайвого здобуде? – примружилася подруга, очищаючи апельсин.
– По–перше, медицина в цьому плані давно зробила крок. А по–друге, у нас уже рік різні спальні. Його величність спить у кабінеті.
– У кабінеті? – Округлила брови Ірина.
– Ну, так. Це та кімната, що раніше вважалася дитячою, – насупилась Мар’яна, кладучи в рот соковитий шматочок.
– Слухай, у тебе пожувати нічого серйознішого немає? – жалібно спитала подруга. – Я ж з роботи тільки, з голоду живіт бурчить.
– Зараз знайдемо щось, – обнадіяла господиня і пішла до холодильника.
– Значить, це все так? – спитала Ірина, приймаючи з рук подруги каструльки й контейнери. – Ти точно вирішила, що кинеш його?
– Так, тепер точно, – кивнула та, кидаючи на сковорідку пару свіжих стейків.
– Багато живете, – облизнулася гостя, почувши перший аромат, – м’ясце їсте…
– Так, Владик поїсти любить, – погодилася подруга, – заробітки дозволяють жити і не тужити.
– То якщо ти все вирішила, чого досі на цій кухні тупцюєш? – підняла брову Ірина, добуючи з банки хрусткий огірочок за допомогою якогось неймовірно довгого манікюру. – Чи поїсти теж любиш?
Слизький овоч упирався у краї банки, чіплявся за своїх пухирчастих родичів, і жінка аж висунула язик від старанності.
– Поїсти я й на свої можу, – спритно діставши овоч з допомогою вилки відповіла хазяйка. – Ні, Ірино, я просто так піти не можу.
– А як ти хочеш піти? – очі подруги спалахнули.
Вона крутилася на місці в нетерпінні, з апетитом жуючи огірок і поглядаючи на сковорідку.
– Ну давай, кажи вже, – жалібно пропищала жінка, незрозуміло, що маючи на увазі м’ясо або Мар’янин план гучного результату.
– Є деякі міркування, – зізналася та, знімаючи з вогню сковороду і розкладаючи стейки, що парували запашною парою, на тарілки. – Він мені за все заплатить. За всі ці два роки. Особливо за останній…
– Щось трапилося, Мар’яшо? – мати дивилася на жінку тривожним поглядом. – Ти чого так пізно?
– Нічого мамо, – схлипнула жінка, – просто провідати тебе прийшла.
– Я ж бачу, щось не так, – наполягала мати, ведучи Мар’яну за руку до кімнати. – Сідай, люба, розкажи мені все.
Коли вони познайомилися, Мар’яна вважала Владислава успішним бізнесменом і досить щедрим чоловіком. Будучи на п’ять років старше, він поводився з нею так, ніби їх поділяло щонайменше п’ятнадцять років.
– Він став поводитися зі мною так, ніби я прислуга чи якась лялька, яка нічого не бачить і не розуміє! – поскаржилася вона матері.
Спочатку це навіть подобалося Мар’яні, але потім у його ставленні до неї почали з’являтися наказові нотки. Чоловік усе більше розпоряджався й наказував. Він перестав питати її думку й попереджати про затримки. Він почав йти з дому без пояснень і повертатися, не удостоївши дружину звіту.
– Я випадково почула, як він говорив друзям про мене, що я нерозумна, але зручна… – відверто сказала Мар’яна.
Лідія Романівна погладила дочку по голові.
– Я розумію, люба, ти думала, що шлюб – це на все життя, але мені здається, що за таких обставин…
– Але ж я не розумію, чому це сталося? – підняла на неї здивований погляд дочка. – Я спочатку намагалася бути доброю дружиною. Допомагала, не нав’язуючись, радила, тільки коли він просив, поважала його думку!
Мати мовчки кивала, гладячи жінку по руці.
– Ми планували дітей, навіть двох чи трьох, а потім він і про це говорити перестав. А дитячу кімнату переробив у кабінет.
– А ти розмовляла з ним? Запитувала, чому такі зміни? – лагідно поцікавилася мати.
– Я намагалася. Але він дивиться на мене як на пусте місце. Погляд такий, ніби з ним стілець заговорив чи квітковий горщик!
– Ну, значить, треба йти від нього, нічого не вдієш, – зітхнула Лідія Романівна.
Досвід заміжжя за чоловіком такого типу в сім’ї вже був, і обидві жінки знали, до чого це призводить.
– Твій батько… – почала Лідія Романівна.
– Так, я знаю, мамо! – сказала Мар’яна. – Ось уже не думала, що й мені таке буде! Очевидно, це правда, що жінка обирає собі чоловіка, схожого на батька.
– Мабуть, правда, – сумно кивнула мати.
– Але ж зі мною цей номер не пройде! – дочка різко підвела голову і витерла мокрі щоки. – Батько тебе покинув ні з чим, але я такого не допущу!
Лідія Романівна стиснулася у кріслі. Те, що говорила Мар’яна, було правдою. Чоловік виставив її з дому з малолітньою дочкою, коли вона йому набридла своїми питаннями, Опиралася постійним зрадам, а на її місце привів іншу, зручнішу жінку.
Він платив аліменти, але з «білої частини» прибутків, і ці гроші були смішними порівняно з потребами молодої жінки з дитиною на руках.
– Я піду від нього, мамо. Але піду не просто так…
Після тієї розмови пройшов рік, і тільки зараз у жінки з’явився конкретний план дій.
– Невже наважишся? – зацікавлено розпитувала Ірина. – Ну, давай, поділись, не тримай у собі! Щось грандіозне замислила? Хоча як на по мене так і зіпсованих костюмів би вистачило, он як він над ними тремтить!
Це була правда, кожен костюм Владислава висів у шафі в окремому чохлі, і Мар’яна мала невпинно стежити, щоб на одязі не було ані порошинки, ані цятки.
– Владик квартиру купувати надумав, – зі змовницьким виглядом сказала подруга жінка.
Та перестала жувати і підняла брову, демонструючи нерозуміння.
– Велику трикімнатну в центрі придивився. Але тільки він побоюється, що така покупка приверне до нього увагу, розумієш?
Ірина все ще не розуміла.
– Та подумай! Він же ж у фірмі своїй усілякі справи крутить. Я ж казала тобі, там схеми, хитрі обходи. Влад свої папірці в кабінеті залишає вільно, на його думку, я в них не розберуся.
– Дивна річ, – пробурмотіла, проковтнувши шматок м’ясця, подруга. – І справді, з чого це тобі, будучи економістом за освітою, щось розуміти у фінансових документах?
– Він мене давно з рахунків списав. Думає, мабуть, що я на роботі бухгалтерію на рахунках звіряю, – хмикнула Мар’яна. – Але я його не переконую. Я поступлива, тупенька Мар’яшо, готую пиріжки, прасую костюми, на роботі папірці перекладаю, у справи великого боса не лізу.
– Ну, ти прямо талант! – захопилася Ірина, підбираючи хлібом залишки м’ясного соку. – Може, тобі податися в актриси, коли все закінчиться? Ні, краще в кухарі.
Вона заплющила очі, смакуючи останній шматочок.
– Так, давай до наших, – після паузи повернулася до насущного гостя, – що з квартирою? У чому задум?
– А ось послухай…
І Мар’яна присвятила подругу у свій підступний план.
Владислав стояв посеред просторої вітальні нової великої квартири і крутив очима. Темне волосся скуйовджене, краватка збилась на бік. Тяжкий кулак ритмічно опускався на мармурову стільницю ультрамодної кухонної стійки.
– Ти що… Задумала?! Ти вирішила, що я так це залишу?! Та я… Я…
Він був розгніваний і намагався розтягнути вузол на краватці, але той ніяк не піддавався.
– А що ти зробиш, Владе? – Мар’яна сиділа спокійно на дорогому велюровому дивані, закинувши ногу на ногу.
Поруч у зручному кріслі застигла у напруженій позі Лідія Романівна.
– Це мамина квартира, і я хочу, щоб ти звідси з’їхав за двадцять чотири години, – спокійно сказала дружина. – На розлучення я подала, дітей у нас немає, тож рішення ухвалять швидко. То чого тягнути?
Вона знизала плечима і відвела погляд у вікно. Душевні переживання чоловіка її не цікавили.
– Нерозумною прикинулася! Обвела мене довкола пальця! – Не хотів заспокоюватися чоловік.
– Це ваша ідея була на вас квартиру оформити чи вашої брехливої донечки?! Га?! – обернувся він до Лідії Романівни.
– Владислав… – почала теща.
– Не треба, мамо, – поплескала її по руці дочка.
На відміну від матері, вона свого колишнього чоловіка тепер зовсім не остерігалася.
– То була моя ідея, Владе. Цей план я виношувала цілий рік. Почала одразу, як зрозуміла, що разом ми більше не житимемо…
– Але тебе все влаштовувало! Ти мені не заперечувала! – шипів він.
У горлі пересохло, всередині все клекотіло від гніву. Коли все пішло не так? Коли поступлива Мар’яша вийшла з-під контролю?
– Я заперечувала, що ти просто забув. Ще коли ти тільки почав обходитися зі мною, як зі служницею, пробувала з тобою поговорити, але ти мене не слухав. Ти робив, що хотів, зраджував мені. Нерозумна, але зручна, це ти говорив про мене.
– Ти просто могла піти, якщо тобі щось подобалося! – казав Владислав. – Але ти вирішила мене обманути, підставити підніжку! Ти знала, що я не хочу привертати уваги до своїх фінансових справ і вискочила з цією ідеєю записати квартиру на свою матір! Я повівся, як останній! Повірив тобі! Я думав…
– Ти думав, що твоя наївна дружина випадково дала цінну пораду, сама того не розуміючи? Ти вважав, що твоїй власності нічого не загрожує, бо від мами вона перейде мені, а я нікуди від тебе не дінусь до кінця днів.
– Я терпіла приниження весь рік і дочекалася свого шансу, – підсумувала дружина. – Тепер можеш іти, де ти знаєш вихід.
– І так, – зупинила вона чоловіка, що подався у бік коридору, – якщо ти затієш якісь суди, суперечки з приводу цієї квартири, згадай, що я знаю про всі твої хитрі схеми і із задоволенням поділюся із зацікавленими особами…
Владиславу довелося піти. Подумавши, він залишив жінок у спокої.
Мар’яна з матір’ю щасливо живуть у великій квартирі. Жінка не вважає, що вчинила з чоловіком погано, навпаки, впевнена, що здобула заслужену нагороду…