Людмила увійшла до квартири, віднесла на кухню пакети з продуктами і лише потім зазирнула до дочки. Віка сиділа в кріслі в улюбленій позі, підібгавши під себе ноги, і читала.
Видно було, що книга цікава – дівчина навіть не помітила появи матері. Вона повністю поринула в читання і іноді посміхалася.
«А зараз я повідомлю їй новини, і вона засмутиться, – подумала Людмила. – Але сказати треба. Все одно дізнається, коли вийде надвір. Краще зараз».
– Віка, я вдома, – сказала мати.
– Ой, мамо, ти так тихо увійшла, я навіть не почула, – відповіла дочка.
– Віка, слухай, там Валерій з служби повернувся – батьки зустрічають.
– Так що ж ти мовчиш, я зараз теж побіжу, – зраділа Віка.
– Не треба нікуди бігти. Він із дружиною приїхав. З вагітною.
Віка поволі опустилася в крісло.
– Як із дружиною? А навіщо він тоді мені дзвонив, писав?
– Коли він востаннє тобі дзвонив? – запитала Мама
– Він написав три місяці тому, що деякий час не зможе зі мною звʼязатися. Сказав, що це на кілька місяців, п потім обов’язково зв’яжеться зі мною, – відповіла Віка.
З Валерієм вони почали зустрічатися ще коли навчалися у школі. Він після дев’ятого класу вступив до коледжу, потім пішов на службу.
Вона після одинадцятого поїхала до обласного міста вступати до університету. Наразі приїхала до батьків на канікули після другого курсу.
Вони намагалися проводити разом якнайбільше часу: Валерій зустрічав її зі школи, і вони сиділи в неї вдома – робили уроки – він свої, вона – свої. Коли Віка вступила до університету, вона намагалася приїжджати додому кожних вихідних. Іноді Валерій їздив до неї.
Рік тому Віка провела його на службу, обіцяла чекати. Іноді він дзвонив, частіше писав смс. Вона відповіла.
Вони планували, що після повернення Валерій приїде до неї, знайде роботу, вони одружаться та винаймуть квартиру.
А тепер він привіз додому вагітну дружину.
– Мамо, і яка вона? Гарна? – Запитала Віка.
– Я її не бачила. Там біля їхнього під’їзду народ стояв. Я підходити не стала – мені Валентина Петрівна сказала, що Валерій повернувся, привіз вагітну дружину, а ще з ними теща та тесть приїхали. Знайомитись будуть.
– Зрозуміло, – сказала Віка.
– Може, ти поки не будеш надвір виходити? – Запитала мама. – Якось незручно.
– Кому незручно? Мені? Мені дуже зручно, я нічого поганого не робила. Спеціально зараз піду. Разом із Зефірчиком погуляю. Зараз, тільки переодягнуся.
Віка хвилин п’ятнадцять вибирала, що їй надіти, потім фарбувалася, і тільки потім взяла повідець і покликала:
– Зефірчик, гуляти!
З диванних подушок вискочив маленький песик і радісно застрибав навколо господині.
Коли Віка вийшла надвір, біля під’їзду сусіднього будинку нікого не було, мабуть, гостей вже запросили до квартири. «Ну, і гаразд», – подумала Віка і попрямувала через двір до парку, де було обладнаний майданчик для вигулу собак.
Коли за півгодини вони з Зефірчиком вже зібралися повертатися додому, на майданчику з’явився Валерій.
– Привіт, – сказав він, підійшовши до Віки.
– Привіт. Тебе, я дивлюся, привітати можна – одразу стільки радісних подій у житті: і одружився, і татом скоро станеш, – відповіла вона. – Гаразд, нам час.
– Віка, почекай, я маю тобі пояснити!
– Валерій, ти нічого мені не винен. Це я обіцяла на тебе чекати. А ти мені нічого не обіцяв.
– Ні, ти зрозумій, це все випадково вийшло, але я відмовитися просто не міг. Олена – дочка мого командира. Я був у нього водієм. Іноді возив його дружину і дочку, якщо кудись треба було. Кілька разів одну Олену возив. А одного разу вона попросила пакети із покупками до квартири підняти. Ось там усе й сталося. А коли виявилося, що вона на дитину чекає, у мене варіантів не було.
– Валерій, а навіщо ти мені все це розповідаєш? Хіба я в тебе звіту прошу? Одружився – добре, бажаю щастя. Але спілкуватись з тобою я більше не хочу. Вітатися по-сусідськи, звичайно, буду. Але не більше.
Віка покликала собаку та пішла.
Валерій постояв кілька хвилин, і теж подався додому.
Мама зустріла Віку насторожено:
– Ну що? Бачила їх?
– Валерія бачила – він на собачий майданчик прийшов, а дружина його – ні. Її Оленою звуть, – відповіла Віка.
– І що він сказав? Як пояснив? – Запитала мама.
– Мамо, ну як зазвичай у таких випадках пояснюють? “Все вийшло випадково, я – не я, і хата не моя”! Але для мене все це вже не таке важливе.
Віка почепила на гачок повідець і пішла у ванну мити Зефірчику лапи.
Людмила дивувалася, дивлячись на спокій доньки. Інша б зараз ридала, а Віка просто стала стриманіша і мовчазна.
– Ти як? – Запитала вона у дочки наступного дня.
– Якщо ти маєш на увазі Валерія, то нормально, – відповіла та.
Не розповідати ж мамі, що вона майже всю ніч не спала. Ще вчора Віка була впевнена, що як тільки Валерій повернеться, вони одружаться. І якби все було так, як вони планували рік тому, то вона зараз не плакала б у подушку, а вибирала собі весільну сукню.
– Ну, можливо, тоді все на краще, – почула Віка маму. – Було дитяче кохання і пройшло. А якби не це, ти вийшла б зараз за Валерія заміж, а була б ти з ним щаслива?
– Мамо, давай закриємо цю тему. Валерій одружений. Крапка. Що за звичка – колупатися в тому, що ще не дає спокою? Ти хочеш, щоб я переживала та плакала?
– Ні, що ти, Віка, я просто хотіла тебе підтримати, – відповіла мати. – Мене на подвір’ї вже й Валентина Петрівна, і ще дві сусідки питали, як ти почуваєшся. Адже люди різне думають.
– Ще раз прошу: давай більше не обговорювати. А що про мене думатиме Валентина Петрівна, мені, чесно кажучи, фіолетово, бо я про неї взагалі не думаю.
Дружину Валерія Віка побачила за кілька днів. Дівчина вийшла гуляти з собакою, і Зефірчик, уловивши якийсь шурхіт праворуч від доріжки, кинувся в кущі. Потім спробував вибратися звідти, але повідець заплутався. Вікторії довелося визволяти собаку з колючих кущів шипшини.
В цей час повз неї пройшла Олена. Віці вона не сподобалася. Дівчина помітила і низький зріст, і щільну фігуру Олени, і її короткі повні ноги, і бліде, трохи плоске обличчя з маленькими, близько посадженими очима.
Часто кажуть, що вагітність прикрашає жінку, але до Олени це явно не стосувалося. І йшла вона якось згорбившись, наче намагаючись сховати свій уже помітний животик.
А найголовніше – вона не виглядала щасливою.
«Що могло залучити Валерія до цієї жінки? – думала дівчина. – Вона ж і до вагітності, мабуть, не була красунею».
Але потім Віці стало соромно за такі думки: може, Олена – дуже хороша, добра людина, а вона, Віка, просто упереджено до неї ставиться.
За три тижні вона жодного разу не бачила Валерія разом із дружиною. Олена завжди гуляла одна. Якось це дивно. Зазвичай чоловіки тим часом опікуються своїх дружин, піклуються про них. А Валерій ніби цурався дружини.
«Цікаво, а стосовно мене він теж поводився б так само»? – подумала Віка. Вона уявила себе на місці Олени, і їй стало прикро. А коли вона побачила, що дружина Валерія, сидить на лавці у сквері, витирає сльози, Віка зрозуміла, що великого щастя в сім’ї її колишнього нареченого немає.
Настав серпень, і Віка з батьками поїхали на відпочинок до Туреччини. Два тижні минули наче один день.
А коли вони повернулися, залишилося мало часу до першого вересня. Віці з мамою треба було встигнути пробігтися магазинами, купити щось новеньке з одягу та взуття.
Ні Олену, ні Валерія вона до від’їзду так і не побачила і згадала про них, можливо, кілька разів.
А на початку грудня мама зателефонувала Віці та повідомила, що дружина Валерія народила дівчинку, а через деякий час приїхали її батьки та забрали Олену додому разом із онукою.
Коли Віка приїхала до батьків на Новий рік, Валерій зустрів її на подвір’ї будинку.
– Я на тебе спеціально чекав, – сказав він. – Олена з донькою поїхала, ми розлучаємося. За кілька місяців я точно буду вільний.
– А навіщо ти мені це повідомляєш? – запитала Віка.
– Ну, може, ми спробуємо ще раз?
– Ні, Валерій. Навіть не думай, – сказала Віка і зробила крок до під’їзду.
– Ти що? Образилася на мене? Адже я тобі казав, що це випадково вийшло!
– Ага! Посковзнувся, отямився – одружений! Ні, Валерій, нам не по дорозі!
Відповіла Віка і зайшла до під’їзду.