Віра не могла позбутися відчуття власної непотрібності. Чоловік і діти вже давно зробили з неї хатню робітницю і куховарку. Вони не помічали, що Віра жива людина зі своїми радощами, прикрощами та бажаннями.
Говорять, що після сорока років життя тільки починається, але жінці здавалося, що нічого хорошого на неї попереду не чекає.
Коли Віла виходила заміж, то була повністю впевнена, що Олег – це її людина.
Вони познайомилися через спільних друзів і одразу сподобалися один одному.
Олег був дуже серйозним хлопцем, що підтвердилося за чотири місяці.
На пропозицію одружитися Віра відповіла згодою.
З перших днів спільного життя дівчина зрозуміла, що чоловік виховувався у дуже консервативній сім’ї, де були суворо розподілені жіночі та чоловічі обов’язки.
– Приготуй мені, будь ласка, завтра сіру сорочку і штани, – попросив чоловік. – Завтра вранці нарада у директора. Потрібно мати гарний вигляд.
– Штани у шафі, а сорочку випрасуй, будь ласка, сам, – спокійно відповіла Віла. – Я вечерю готую, а ще зошити п’ятого класу треба перевірити.
Повисло напружене мовчання. Віра подивилася на Олегу. Він стояв спантеличений і задумливий.
– Щось не так? – здивовано запитала дружина.
– Віро, давай домовимося раз і назавжди, – серйозно сказав чоловік. – Функції жінки – це збереження домашнього затишку та виконання господарських обов’язків.
Функції чоловіка – це матеріальне забезпечення сім’ї та виконання важкої фізичної роботи, яка не під силу жінці.
Не нами ці правила придумані і нам їх порушувати.
Віра засміялася:
– Олег, це якась нісенітниця. Двадцять перше століття надворі.
По обличчю чоловіка вона зрозуміла, що чоловікові не подобається сказане вище.
– Кохана моя, сподіваюся, що ми таки зрозуміли одне одного, – чоловік поцілував Віру. – Не забудь випрасувати сорочку.
Віра трохи здивувалася.
На прикладі своїх батьків вона бачила, що ніхто не нехтує допомогти іншому у будь-якій справі.
Батько міг приготувати їсти, бачачи, що мама зайнята. Вона своєю чергою забезпечувала чоловікові міцний тил.
Так спільно вони виховали чотирьох дітей, проживши у шлюбі понад сорок років.
Для Віри стосунки батька та мами були прикладом, який вона планувала поширити на сім’ю.
Але все виявилося трохи інакше.
Через рік у сім’ї народився син Матвій. Тепер Віра весь час приділяла дитині, поєднуючи догляд за немовлям з виконанням усіх домашніх обов’язків.
Олег був добрим батьком. Він міг пограти і з сином, вийти на прогулянку, але робив це лише у вільний час, бо багато працював.
Віра дуже втомлювалася, допомогти з малюком та домашніми справами не було кому. Батьки далеко, чоловік на роботі.
Матвій був примхливим, а коли пішов у дитячі ясла став часто нездужати.
– У Матвія знову температура. Доведеться брати лікарняний, – поскаржилася Віра чоловікові. – Завуч і директор школи вже на мене косо дивляться.
Чоловік серйозно глянув на дружину:
– Може, варто звільнитися і займатися вихованням сина, а не чужих дітей.
Твоя зарплата вчительки нам не дуже допомагає у формуванні сімейного бюджету.
– Ну ні, – різко заперечила жінка. – Я не для того п’ять років навчалася, щоби борщі все життя варити.
Олег посміхнувся.
– Ну, як знаєш, – відповів він. – Тоді не скаржся. Як там кажуть, коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Коли старшому синові виповнилося п’ять років, у сім’ї народився маленький Сергій.
Життя молодої жінки знову перетворилося на низку пелюшок, сорочечок, безсонних ночей і нескінченного числа домашніх справ.
Олег пішов на підвищення і зайняв відповідальну посаду, ставши начальником відділу. Додому приходив стомлений і мало уваги приділяв родині.
Віра всіма силами намагалася забезпечити чоловікові спокій та не завантажувала його проблемами.
Вона самостійно справлялася з дітьми та будинком.
Коли старший син пішов у перший клас, Віра вирішила повернутись на роботу.
Маленького Сергія влаштували в ясла.
Потекли сірі будні.
Іноді Вірі хотілося, щоб в добі було більше, ніж 24 години. Часу катастрофічно не вистачало.
Вона бігала між будинком, роботою та синами.
Все було б нічого, якби Олег та діти хоч трохи цінували тяжку працю дружини та мами.
– Я дуже втомилася, – сказала Віра одного разу єдиній подрузі. – Троє чоловіків у хаті.
Іноді здається, що окрім прання та приготування їжі я взагалі нічого не роблю.
Щодня до ночі готую, прибираю, перу, а наступного дня все заново.
А потім ще півночі зошити перевіряю і готуюся до роботи.
– Не знаю, як ти справляєшся, – зізналася подруга. – У мене і чоловік, і мама на підхваті. А так все одній тягнути, це неправильно.
– Олег каже звільнятись, але я переживаю, – тихо промовила Віра. – Мені здається, тоді я остаточно себе втрачу.
Бути домогосподаркою може і можна, але коли жіночу працю хоча б хтось цінує.
Це, на жаль, не про моїх домочадців.
У міру дорослішання синів Вірі стало трохи легше.
Тому коли Віра дізналася, що вагітна втретє, впала в ступор.
– Не розумію, як так вийшло, – розчавлено сказав вона чоловіку. – Мені 36 років, про яку дитину може йтися. Вже ні сили, ні здоров’я немає.
Олег з подивом глянув на дружину:
– Ну ти ж сподіваюсь розумієш, що тут нема чого обговорювати. Дитина вже є, а значить, вона має народитися.
– Я все розумію, просто ділюся з тобою сумнівами та переживаннями, – тремтячим голосом помітила вона.
– Все буде гаразд, – сказав чоловік, даючи зрозуміти, що обговорення питання закінчено.
Вагітність протікало складно.
Віра насилу продовжувала жити звичайним життям, ходила на роботу і виконувала роль мами та дружини.
З народженням доньки Світлани життя значно ускладнилося.
Віра крутилася як білка в колесі, намагаючись догодити всім. Її чоловіки вважали, що так і має бути і допомагати не прагнули.
Через три роки Віра звільнилася.
Вона чітко розуміла, що фізичних сил не вистачить, і поєднувати все, як раніше, вже не вийде.
Чоловік був дуже задоволений цим фактом і не приховував радості.
– От і добре. Тепер ти нарешті повноцінно займешся вихованням дітей та домівкою.
– А що хіба я не займалася цим неповноцінно? – різко відреагувала на образливі слова чоловіка Віра. – Я після весілля тільки й займаюся тим, що обслуговую ваші примхи.
Робота хоча б якось дозволяла відволіктися від домашньої рутини. Тепер і цього у моєму житті не буде.
На очах виступили сльози. Вірі було дуже прикро за себе, адже чоловік зовсім не враховував її інтереси та бажання.
Тоді жінка навіть не підозрювала, що дарма вирішила повністю присвятити себе сім’ї.
Час минав.
Позаду залишився сорокарічний ювілей Віри, потім і вісімнадцятиріччя старшого сина Матвія.
Життя жінки перетворилося на низку сірих буднів схожих один на одний.
Найгірше полягало в тому, що її найулюбленіші люди перестали сприймати її як особистість.
Віра перетворилася на тінь, яка йшла за ними по хаті. Вона готувала, прибирала, прала, навчала уроки.
Якоїсь миті чоловік не тільки перестав бачити в дружині кохану жінку, але почав дорікати з різних приводів.
Список претензій збільшувався день за днем. Порядок у будинку, смачна вечеря стали буденністю.
Олег дедалі частіше став критикувати дружину з побутових питань, а потім переходив на особисті претензії.
– Не знаю, чому ти постійно щось не встигаєш, – злісно промовив Олег. – Вдома сидиш цілими днями, при цьому прибрано так собі, приготування їжі теж посереднє.
При цьому подивися, як ти себе запустила? Халат старий, зачіска жахлива, відсутній макіяж.
Віра відчула, що стала для чоловіка пустим місцем.
В очах коханої людини не було ні любові, ні ніжності, ні подяки, а лише зневага.
Це було останньою краплею. Вона вискочила зі спальні.
На кухні діти пили чай із пирогом.
– Дорогі мої діти, – тремтячим голосом звернулася Віра. – Може, ви теж розповісте мені, що вас не влаштовує?
Можливо, і ви вважаєте, що я нічим цілими днями не займаюся.
Вдома у нас не прибрано, їжа у нас не смачна.
Діти витріщили очі і схвильовано дивилися на Віру.
– Тож давайте, – гукнула вона голосніше. – Сьогодні день претензій. Готова й вас вислухати.
У кімнаті зависало мовчання.
– Припини цей концерт, – почувся ззаду голос Олега. – Що ти влаштувала?
– А не пішов би ти… – Віра осіклася. – На роботу, бо запізнишся.
Жінка злісно глянула на чоловіка і вискочила надвір.
Швидким кроком вона попрямувала геть. Перетнула вулицю і вийшла до дитячого майданчика.
Не в силах більше стримуватись, вона розплакалася.
Добре, що на майданчику було порожньо, і ніхто не бачив сліз ображеної жінки.
– Мамо, не плач, – голос Матвія звучав зовсім поряд.
Вона обернулася. Діти швидко наближалися до неї.
Більше години вони розмовляли про те, що сталося.
– Не ображайся на тата, – сказав Матвій. – Він завжди був таким. Ми дуже цінуємо все, що ти робиш для нас.
Матвій усміхнувся, а Сергій та Світлана закивали.
– Ти раніше була така гарна, – раптом сказав Сергій. – Мені хлопці в школі казали, що ти найприкольніша учителька.
Віра не змогла стримати посмішки:
– Це, звісно, найкращий комплімент.
– Ми вже досить дорослі, – вів далі Матвій. – Тому може тобі настав час зайнятися собою і повернутися до школи.
Сергій казав, що вчителів не вистачає.
Віра обійняла синів та дочку. Може діти мають рацію? Потрібно повернутися до нормального життя та вирватися з цієї домашньої клітки
Увечері Віра серйозно поговорила із чоловіком, заявивши, що має право на особисте життя.
Олег був проти повернення до школи. Він сварився, говорив образливі слова, намагаючись зачепити дружину.
Але Віра була налаштована рішуче.
З того дня минув рік.
Жінка була щасливою. Вона кожен ранок починала з посмішки, бачачи своє відображення в дзеркалі.
Відносини з дітьми стали навіть кращими, ніж коли вона цілими днями догоджала їх.
З часом чоловік упокорився з новим порядком у будинку і припинив вказувати Вірі на місце на кухні.
Відносини потеплішали, хоч було видно, що Олегу важко бачити руйнацію його ідеалів родини.
Віра була задоволена змінами в житті і шкодувала, що не зробила цього важливого для себе кроку набагато раніше.