Після розлучення з чоловіком Світлана довго не могла прийти до тями і жила тільки для дітей. А в сорок років зненацька зрозуміла, що більше не хоче бути одна.
– І де зараз знайомляться? – запитала вона у дівчаток на роботі, які всі були молоді й незаміжні.
– Ну, де… В соцмережах, в основному. У тіндері ще.
– А це що таке?
– Додаток для знайомств.
– Ой, ні, мені таке не підійде.
– А ти спробуй. Це не так лячно, як здається.
Сама б Світлана ні за що не наважилася, але співробітниці її вмовили, практично за неї все зробили: зареєстрували, фотографію вибрали і навіть відповідали за неї перший час. А потім все якось саме пішло по собі: Світлана сходила на одне побачення, потім на друге, третє…
З жодним з кавалерів нічого путнього не виходило, але потім з’явився Андрій.
З ним відразу було якось легко і просто, за винятком хіба що деякої його занудності: він не любив, що Світлана спізнюється на побачення (а спробуй не запізнюйся з двома дітьми), не подобалося йому, що Світлана ходить як підліток у джинсах, він би вважав за краще, якби вона в сукнях ходила. Ну і таке інше. Натомість одразу сказав, що націлений на серйозні стосунки, і що чужі діти йому не перешкода.
Про те, що мама занедужала ногу, Світлані сказали по телефону. Сусідка подзвонила.
– Світлано, приїжджай терміново! Я на три дні взяла відгул, але більше не зможу: мені дівчата влаштують! Так що ноги в руки і вперед!
Так вийшло, що післязавтра Світлана мала їхати з Андрієм у відпустку: він і путівки сам купив, і квитки. А тут таке. Але в Світлані навіть думки не промайнуло кинути маму і поїхати відпочивати: не така вона людина.
– Якщо ти не поїдеш – вважай, ми розлучилися, – заявив Андрій.
Такого Світлана точно не очікувала.
– Ти, значить, так собі уявляєш серйозні стосунки?
– Я стільки грошей витратив, ти про мене подумала? Чим ти мамі допоможеш?
– Чим зможу, тим і допоможу, – образилась Світлана.
І вирішила – даремно вона вирішила чоловіка собі шукати, краще одній бути.
Квитків на поїзд практично не було. Пощастило – взяла останній. Подзвонила, що їде. На роботі відпустку й так взяла, щоб на відпочинок їхати, тож, рахуй, пощастило. Дітям тисячу настанов залишила, але вони й так мали на два тижні одні залишитися, тож не страшно: не маленькі вже – дочці чотирнадцять, синові дванадцять. Вони запевнили, що впораються. Син навіть запропонував:
– Я можу з тобою поїхати. Бабуся ж слаба, ти її сама не піднімеш.
Світлана так зворушилася, що навіть сльозу трохи пустила. Ось справжній чоловік росте, не те що Андрій, який зібрався їхати на відпочинок один без неї. І не те, що колишній чоловік, який оформив квартиру на маму і виставив із неї Світлану з дітьми, щоб оселитися з новою дружиною.
– Все буде добре, мамо! – пообіцяла дочка.
У поїзд Світлана сідала з важким серцем. Плацкарт, верхня полиця, біля доби в дорозі. А там мама з ногою. І Андрій покинув.
Але найбільша неприємність на неї чекала у вагоні.
На полицях поряд уже розклали речі… Її колишній чоловік Петро, його молода дружина Олена та п’ятирічний син Володька!
– Ні, цього просто не може бути! – подумала Світлана.
– Я з нею не поїду! – заявила Олена.
– Стривай, зараз все вирішимо, – запевнив Петро. – Пересяде кудись. Світлано, ану, йди до провідниці!
Можна було сказати «тобі треба, ти й іди!», але їхати з ними їй і самій не хотілося, тому Світлана сховала свою гордість подалі і пішла проситися пересісти.
– Ну куди я вас пересаджу? В мене повний вагон! Вам треба, йдіть і домовляйтесь!
Ходити і просити Світлана не вміла. Але знову наступила на свою гордість і пройшлася двома вагонами, питаючи, чи не погодиться хто з нею помінятися. На Світлану дивилися здивовано, і ніхто не погодився.
– Ось нічого не можна тобі довірити! – сказав Петро, встав і пішов.
Оленка глянула на Світлану зеленими очима і прошипіла:
– Я знаю, ти спеціально це все підлаштувала! Не мрій навіть: Петро мій!
Треба їй цей Петро…
Він з’явився за п’ять хвилин сяючий.
– Ну, я все вирішив. Збирайся: вагон п’ять, місце двадцять. Давай-давай, іди, що очі витріщила? Я домовився, там чоловік хороший трапився.
Ну Світлана й зібралася. Раз домовився.
Місце було в купе. На нижній полиці. Світлана не перевірила – з чого чоловік погодився? Невже Петро йому грошей запропонував? Це на нього не схоже.
– Здрастуйте, – несміливо сказала Світлана. – Мені сказали, що ви погодилися помінятися…
– Так, речі я вже зібрав, зараз. З провідниками я вже обговорив, тож нормально все.
– А ви впевнені … – Почала було Світлана, але чоловік зупинив її.
– Знаєте, такого, як ваш колишній, треба провчити. Ходить, скаржиться – допоможіть, колишня спокою не дає… Та кому потрібний такий? Сідайте, люба, а я вже влаштую йому гарне життя.
Світлана навіть усміхнулася вперше за два дні. Невже такі чоловіки бувають? Готові допомогти і за незнайому жінку заступитися? Видно, з іншого покоління – він був явно старший, сивий зовсім.
До мами вона доїхала з комфортом. Діти звітували, відео їй надсилали і голосові, сусідка теж звітувала: мама у лікарні, готують до процедур. Андрій навіть написав, що доїхав і все добре. Світлана не стала відповідати, дуже образилася.
Коли вона під’їжджала вже до потрібного міста, то подумала, що треба якось віддячити доброму чоловікові, але як? Не грошей же ж йому пропонувати? Можна підійти спитати, але при Петру та його Оленці… Ну вже ні! Бути невдячною Світлана не звикла, але тут уже нічого не вдієш.
Мамі все ж таки зробили процедури. Світлана віддячила сусідці за допомогу: грошей та не взяла, але Світлана купила їй дорогих цукерок і величезну упаковку кави.
– Та добре, що я, не людина, чи що: люди повинні один одному допомагати. Ти сама як? Заміж ще не вийшла?
– Яке заміж із двома дітьми, тітко Олю? Досить з мене, побувала я вже заміжня, більше не хочу. Ось, познайомилася тут із чоловіком, а він…
Вона поділилася своєю історією. Сусідка поохала, звісно, але за підсумком сказала:
– Ти, Світлано, не зарікайся! Може, помиритеся ще.
Зворотний квиток Світлана не брала, не знала, скільки доведеться часу тут провести. І правильно: мамі зробили процедури, і поки що вона в лікарні лежала, але скоро обіцяли виписати.
А як вона одна із ногою? Світлана ніяк не могла придумати. Вона б із собою маму забрала, але ж не везти її отак в поїзді?
– А ти доглядальницю найми, – порадила тітка Оля. – Дорого, звісно, я б сама допомагала, але сама знаєш – я на роботі цілими днями.
Так Світлана й зробила – знайшла доглядальницю, домовилася, що та буде приходити щодня – ходити по покупки, допомагати, якщо треба.
– Та я сама впораюсь! – запевнила її мама. – Все нормально буде.
Світлана дочекалася, коли маму з лікарні випишуть, перші кілька днів із нею провела і тільки тоді додому зазбиралася: діти, спочатку натхненні можливістю побути вдома на самоті зовсім розклеїлися.
Тож добре, що на відпочинок без них не поїхала. І чим вона взагалі думала?
На зворотну дорогу вдалося взяти квиток на нижній полиці, і хоча колишньому чоловікові з його сім’єю не було чого робити в цьому місті – вони напевно далі поїхали, Світлана боялася, що зараз зайде і знову їх побачить. Але поруч сиділи дві жінки маминого віку, з якими Світлана із задоволенням завела розмову.
З незнайомих номерів вона зазвичай не брала слухавку, але тут і з дітьми щось могло статися, і з лікарні могли зателефонувати, тож Світлана взяла.
– Здрастуйте, Світлано, – сказав незнайомий чоловічий голос. – Це Тарас, пам’ятаєте, ми в поїзді помінялися?
– Пам’ятаю, – здивувалася Світлана. – А звідки у вас є мій номер?
– А я у вашого колишнього чоловіка спитав. Бачили б ви його очі! А жінка ця так взагалі почервоніла від заздрощів.
Ви вибачте, я трохи прикрасив перед ними власну значущість і достаток, нарозказував байок коротше кажучи.
Але я й справді не такий уже й поганий – вдівець, дітей немає, на жаль, працюю на заробітках, собачка в мене є, такса.
Якось так. Я якраз поїхав на роботу, повернуся через два місяці. І хотів вас на побачення покликати.
Довго не наважувався подзвонити: ви дуже молодші, я не найвигідніша пара. То, підете?
Говорив він голосно, тож сусідки все почули і активно закивали головою.
Світлана вже встигла розповісти їм цю історію.
– Ну, добре, – сказала вона. – Я згодна.
Сусідки хіба що не аплодували. А у Світлани почервоніли щоки. І справді, краще не зарікатися…