Інна завжди була певна, що все в житті встигне.
Тому спочатку вчилася, потім кар’єру робила, потім, коли виповнилося сорок, вирішила особистим життям зайнятися.
Вона й раніше ним займалася, але якось так несерйозно. Не заради щастя, а для здоров’я.
Можливо, якби Інна зустріла гідного чоловіка, вона вийшла б заміж.
Але…
До її берега чомусь припливли «все не ті». Чоловіки легко клювали на її симпатичне личко, точену фігурку і зовсім не цікавилися її глибоким внутрішнім світом.
Тому, коли подруги одна за одною виходили заміж, Інна незмінно жартувала:
– Ох, дівчатка, заблукав десь мій суджений. Важко знайти. А те, що легко пливе до рук, як правило, ще й не тоне.
Подружки спочатку сміялися, а потім серйозно перейнялися долею Інни. Стали пропонувати наречених. Гідних… Цей – перспективний, цей – багатий, цей – і те, й інше, і одружений не був.
– У сорок п’ять? – посміхалася Інна. – Чому ж таке добро ніхто до рук не прибрав? Напевно, з примхами!
Ніхто вже не вірив, що Інна хоч колись влаштує своє особисте життя. І раптом сталося неймовірне.
Брат чоловіка однієї із подруг зробив Інні пропозицію. Ось так, одразу. Без залицянь, роману та інших нісенітниць.
Прям як у кіно: «Ви привабливі, я привабливий, навіщо даремно час гаяти?»
Був він на десять років старший, забезпечений, розлучений і, що особливо приємно, бездітний.
Інна подумала … хвилин п’ять і погодилася.
Розуміла: ще однієї пропозиції у свої сорок із хвостиком вона може й не дочекатися.
Спочатку все було гаразд. Цукерково-букетний період та медовий місяць збіглися. Борис намагався бути добрим чоловіком, Інна – зразковою дружиною.
Надовго їх не вистачило.
Через півроку Інна зрозуміла, що одружилася з «домашнім командиром».
Борис зрозумів, що повністю підпорядкувати дружину йому не вдасться.
Почалися сварки. Невдовзі вони стали нормою життя.
Що в таких випадках найчастіше робить чоловік? Правильно. Знаходить віддушину.
Як п’ятдесяти п’ятирічний Борис закохав у себе тридцятирічну Марію, знає лише він.
Почався бурхливий роман.
Спочатку Борис усіляко його приховував, потім розслабився. Ну, дізнається Інна, і що? Нехай закриває очі. Не хоче – хай провалює!
Інна дізналася. Розлютилася. Відчула себе ображеною. Пішла.
Кинувши чоловікові на прощання:
– На розлучення подавай сам! Мені ніколи!
Борис тріумфував! Невже все так просто?
Цілком забувши про дружину, він з головою поринув у нові стосунки.
– Зі мною не зустрічався, відразу заміж покликав, – скаржилася подрузі Інна, – А з цією … Носиться з нею, як з писаною торбою! Квіточки, подарунки! Помолодшав навіть!
–Ось що з людиною кохання робить, – «підтримала» подруга. – Та ти не як засмутилася? З чого раптом?
– Чоловік таки, неприємно…
– А… Я думала ти скажеш, що любиш його, а він – такий-сякий…
– Я тебе прошу, – відмахнулася Інна, – яке там кохання?
– Ось і правильно! – Вигукнула подруга, – до речі, якщо справа дійде до розлучення, ще й поживишся.
– Боже, яка ти меркантильна, – посміхнулася Інна, – Хоча… Треба буде про це подумати…
Думати не довелося.
Борис на розлучення так і не подав. За місяць прийшов до Інни з повинною. Просив пробачити. Мовляв, не знає, що на нього найшло… Сказав, що більше такого не повториться.
Інна вибачила.
Але все повторилося. І неодноразово. Борис то зустрічався з Марією, то повертався до Інни.
Чому дружина не розлучилася з таким «гідним» чоловіком, на якого чекала все життя, ніхто не знає.
Можна лише припускати.
Але це не має сенсу. Оскільки фінал виявився зовсім не таким, як бачилося на початку.
Борис занедужав. Саме тоді, коли Інна нарешті вирішила зламати цю карусель у стосунках.
Що з нездужого візьмеш?
Цілий рік Інна доглядала Бориса. Треба віддати їй належне: чесно доглядала. Намагалася як могла. Сподівалася, що йому стане краще.
Не стало.
Після прощання Інна видихнула. Ні, їй, звичайно, шкода було Бориса, як будь-якої іншої людини, але й тільки.
Вона раптом зрозуміла, що знову стала вільною. І досить забезпеченою: спадкоємців у чоловіка не було.
Рік пролетів непомітно.
Подруги вже почали сватати Інні інших чоловіків.
Більше вона не жартувала:
– Ну, ні. Досить. Сходила заміж. Більше не хочу.
– А хто говорить про заміж? Просто поспілкуватися…
– Ні, ні, ні, – махала Інна руками і переводила розмову на іншу тему.
Ось і цього разу кинула:
– Пам’ятник треба ставити. А який – не розумію. Допоможете вибрати?
– Легко! Коли поїдемо? Потрібно ж на місці подивитися!
– Та хоч завтра! – зраділа Інна, – збираємось у мене …
… Вони підійшли до могили й остовпіли. Там стояв пам’ятник із чорного граніту з великою фотографією усміхненого Бориса.
Нижче красувався напис:
Я любитиму тебе вічно…
– Це що? – подруги з подивом дивилися на Інну.
– Не знаю, – відповіла та. – Але, судячи з напису, це від Марії.
– Хто у нас Марія?
– Це його коханка.
Повисла тиша.
Кожна із присутніх обмірковувала ситуацію.
А потім роздався сміх, що швидко перетворився на регіт. Трохи заспокоївшись, одна із подруг видала:
– Ну, Інно, щастить же тобі! Навіть на пам’ятник витрачатися не доведеться! Ідеальний чоловік!