Катю дратувало, що мама ходить мити підлогу та прибирати до чужих людей.
Вони це особливо не обговорювали, але Ніна Іванівна знала, що її дочка соромиться.
– Мамо, ти що, не можеш іншого підробітку знайти? Можна в’язати на замовлення. У Маринки мама торти пече, такі гарні, що йдуть нарозхват, їй тут знову на весілля торт замовили. Мамо, ну ти ж із освітою, можна щось інше знайти?
Але Ніна Іванівна була непохитна:
– А чим погане прибирання? Я з людьми спілкуюся, які не мають чи сил, чи часу порядок навести. А якщо в будинку немає порядку, то й у справах не щастить, і на душі тяжко.
– Мамо, ти невиправна, ти занадто добра і свою працю дешево цінуєш, – важко зітхнула Катя. – Ну ти хоч не афішуй, чим ти займаєшся, гаразд? А то якось незручно, ти в мене завжди була розуміюча і сучасна, мені подруги заздрили. А як на пенсію вийшла – навіть губи не фарбуєш. Мамо, ти ж іще не стара!
Ніна Іванівна навіть розсміялася.
– Не зрозумію я, Катю, ти за мене хвилюєшся чи тобі соромно? У мене всього три клієнти, до кожного ходжу через день раз на тиждень. Квартири у них доглянуті, а для мене це як зарядка і спілкування з приємними людьми, та й підробіток. Це ж проста хатня робота по господарству, вона мені звична, що тут такого соромного?
– Ти не розумієш, мамо, я тебе хотіла зі своїм хлопцем познайомити, ти хоч йому не кажи! – щоки дочки стали червоними і вона вибігла з кімнати.
– Треба ж, – Ніна Іванівна прибрала зі столу після сніданку і почала збиратися до Валерії Федорівни, вона обіцяла їй до дня народження генеральне прибирання зробити.
До будинку старенької було три зупинки на автобусі, але Ніна Іванівна вирішила пройтися пішки. Погода чудова, а ось назад вона повернеться автобусом, якщо втомиться.
Квартиру вона знала майже напам’ять.
Бабуся акуратна, багато років швачкою була. А тепер вона скаржиться, що й зір слабкий, і пальці погано слухаються. Ось їй син і наймає помічницю.
Вона така приємна жінка, не прискіплива, навіть дивно, що до Ніни вона мала кілька інших помічниць по будинку, але їй вони не сподобалися.
Треба підлогу вимити, раковину, ванну та унітаз почистити, і пил на меблях протерти.
Але іноді просять і вікна вимити, і кришталь та порцеляну з буфету перемити.
Валерія Федорівна про себе цікаво розповідає, із нею розмовляти цікаво. Ось тільки про свою рідню особливо не говорить.
Зазвичай чай пропонує з цукерками чи бутербродами. А одного разу Ніна Іванівна їй суп допомогла варити, шкода було дивитися, як вона своїми гачкуватими пальцями ледве тримала картоплю, але вперто чистила сама.
– Ти мене не шкодуй, Ніно, а то я від цього сама себе шкодувати почну, – посміхалася Валерія Федорівна, – А шкодувати мені себе ні до чого, я добре велике життя прожила, все в мене в ньому було. І зараз мене не забувають, поки хочу – одна живу і намагатимусь нікого собою не обтяжувати. Я б і тебе не стала пускати, та у бруді жити не звикла, соромно.
– Та що ви, Валеріє Федорівно, який у вас бруд? Ось в інших прийду за тиждень – а там ого що робиться! А у вас так чисто, що мені особливо й робити нічого, навіть дивно, – хвалила літню жінку Ніна.
Є в неї другий постійний клієнт – чоловік років на десять старшого віку.
Самотній, раніше енергетиком працював, а тепер на пенсії на комп’ютері підробляє, робить на замовлення схеми проводки в квартирах і приватних будинках.
Платить їй Микола Васильович добре, часто просив то курячий супчик зварити, то ще щось приготувати. Ось у нього через тиждень справжній бардак у квартирі був. Він давно розлучений, але так до самотнього життя і не пристосувався.
Останнім часом Ніна помітила, що до її приходу цей Микола Васильович тепер завжди поголений і у свіжій сорочці. Він став пропонувати їй чай, тістечка до її приходу купує, цікаво, що це означає?
Третя постійна клієнтка Ніни Іванівни – молоденька Ганна, вона має двох дітей, сама працює, а чоловік вічно у від’їзді. Молодша її дочка в садок ходить, а старша в перший клас і Ганна з ними ледве порається, не до прибирання їй.
Ніна Іванівна її шкодує, у самої Катя така сама. Не те, що старший син Антон, він людина вже сімейна, весь в маму – порядок любить…
Вона йшла і своїм думкам усміхалася.
І що дочка на неї бурчить? Одягнена вона добре і виглядає молодшою за свої роки. І робота така проста їй до душі, втомилася Ніна Іванівна від начальників та термінової роботи.
З цими думками вона швидко дійшла до будинку Валерії Федорівни, піднялася на поверх, подзвонила у двері і раптом почула… Дитячий сміх.
– Іду, іду, іду, – голос Валерії Федорівни і човгання її капців наближалися до дверей.
І дитячий голосок теж наближався і повторював тоненько:
– Іду, іду, ха-ха-ха!
Двері відчинилися – за ними стояла усміхнена Валерія Федорівна і якась маленька дівчинка.
– Проходь, Ніно! Внучка моя Юлечка свою доньку Марійку мені привезла, не знаю, як тепер? Може сьогодні затримаєшся, Ніно, бо ж я сама не впораюся, а за дитину ми доплатимо, ти не турбуйся!
– Та ви не переживайте, у мене сьогодні прибирання майже на весь день, так що я тут і так майже до вечора. А Марійка мені допомагатиме, так моя люба?
– А ти хто? – виставила ніжку дівчинка.
– Я? – замислилась на секунду Ніна. – Я баба Ніна, як і твоя бабуся.
– Це прабабуся, вона вже стала, а ти молода, – засміялася дівчинка і побігла в кімнату.
– А що робити, Ніно, – ніби виправдовувалася Валерія Федорівна. – Юля без чоловіка народила, закохалася сильно, не знала, що він одружений. Що діється, не розумію. Одружуються, розлучаються, і в серіалах по телевізору теж такий гармидер! – вона по доброму махнула рукою і посміхнулася.
– Часи такі видно, люди брехливі розвелися, це таке випробування нам згори, треба якось із цим справлятися!
– Бабусю, ти де? Дай цукерку? – прибігла Марія і залізла до неї на руки.
Валерія Федорівна одразу посміхалася:
– Ах ти моя люба, ах люба моя дитинко!
Вона намагалася по-старому своїми кострубатими пальцями зробити “козу”, а Марійка реготала, хапала своїми ніжними ручками її за руки і пищала:
– Бабусю, цукерку!
– Радість наша, дитя ж безневинне, а кашку ти їла? Ох ця мама твоя, ну ходімо кашку їсти, потім цукерку дам!
Ніна вимила підлогу, протерла меблі і пішла перемивати кришталь та порцеляновий сервіз.
– Ти хороша господиня, дай мені теж мити, – попросила Марія.
Ніна налила їй води в миску і теж дала посуд, що простіше.
– Я теж господиня, – вся облившись водою сказала задоволена Марійка.
Увечері на картку Ніні Іванівні прийшла подвійна сума, їй стало незручно.
Марійка їй особливих турбот не дала, а навіть навпаки. Вони разом з нею варили суп, потім разом обідали. І на прощання Марійка обійняла Ніну за коліна і спитала:
– Ти ще прийдеш? Я хочу ще в господині грати!
Увечері, засинаючи, Ніна Іванівна посміхалася, згадуючи Марійку.
У її Антона два сини, живуть вони далеко, там інша бабуся і зі своїми онуками Ніна Іванівна рідко зустрічається.
А Катя поки що заміж не збирається, хоча час уже. От би вона їй таку внучку народила, вони б удома разом господарювали…
– Ніночко, у мене ж день народження завтра, ви мені майже як рідна, приходьте, якщо час є, – подзвонила їй несподівано Валерія Федорівна.
– Невже підеш? Напевно, посуд мити доведеться, мамо, та й Микита ввечері хотів зайти з тобою познайомитися, – скривилася Катя.
– Перестань, я ненадовго, тільки привітаю і повернуся, адже вона вже старенька, незручно відмовлятися.
Ніна Іванівна купила квіти й коробочку цукерок і поїхала.
Двері відчинив незнайомий чоловік, з-за його спини виглядала Марія.
– Ой діду це ж Ніна! – і Марія обняла її, як давню знайому.
– Вони мені про вас тільки й розказували, що мама, що внучка, – за чаєм розповідав Ніні Борис, син Валерії Федорівни. – Ще чайку? А я мамі посудомийку подарував, вчу її користуватися, вона казала, щоб Ніночку не турбувати.
Коли Ніна збиралася йти, Борис напросився її провести.
Вони пішки дійшли до її будинку, розговорилися, та й так стояли біля під’їзду.
– Мамо, познайомся, це Микита, – почула Ніна Іванівна голос дочки, і зніяковіла.
– Дуже приємно, молодь, а я – Борис Сергійович, може ви мене теж запросите на чай? – несподівано напросився Борис, але Ніні чомусь це було навіть приємно.
Через місяць Борис запропонував:
– Ніночко, переїжджай до мене, тим більше що Катя твоя заміж виходить. Нехай вони з Микитою одразу живуть самостійно, їм корисно, щоб просту працю цінувати навчилися, а ми якщо щось допоможемо.
Ніна зніяковіла:
– Та куди нам тепер разом жити, ми вже літні!
– Я не просто так, я тебе заміж кличу, ти не подумай… А вдома я й сам умію порядок наводити, звик уже, тепер я за тобою доглядатиму! І ще, давай ти тільки вдома у нас разом зі мною господарюватимеш, досить працювати, я сам зароблю?
“Ну чому ж не випробувати долю?” – подумала Ніна, і… Погодилася.
Марійка була в захваті:
– Ти теж моя бабуся!
А Валерія Федорівна тільки щасливо посміхалася, дивлячись на сина і Ніну.
“Ну ось і мій син не один, слава Богу. Вони з Ніною дуже підходять один-одному.
А вже в себе вдома я і сама можу ще порядок підтримувати.
Тепер би ще внучку вдало заміж видати, треба сину сказати, що мені однієї гуляти важко.
Потрібен молодий чоловік для прогулянок, добрий, надійний. А я вже розберуся, хто моїй внучці підійде…