Віра Петрівна закінчила полоти чергову грядку і вирішила, що на сьогодні вистачить.
«Так, все-таки шістдесят років – не тридцять, – подумала вона, – раніше б я ще години дві-три спокійно відпрацювала. А тепер того й дивись бабусею почнуть називати».
Взагалі-то, стати бабусею Віра Петрівна розраховувала ще кілька років тому, коли її єдиний син Віктор, який вивчився в коледжі на механіка, одружився і залишився в місті.
Щоправда, коли першого літа після весілля Віктор привіз до матері молоду дружину, жінка зрозуміла, що від такої невістки онуків не дочекатися — Оля була висока – на зріст з чоловіка, але дуже худа.
– Чого ж ти нічого не їси? – питала її свекруха, спостерігаючи, як невістка тикає вилкою в кружечок свіжого огірка і відщипує шматочок від листка салату. – У тебе ж сил не буде дитину виносити та народити.
– А я й не збираюся народжувати, – сказала Оля. – Вагітність та пологи дуже псують фігуру.
Що там у сина не склалося з молодою дружиною, Віра Петрівна не знала. Але за два роки Віктор повернувся до села один.
Жінка вже хотіла встати і піти до хати, щоб зайнятися вечерею, але в цей час хвіртка відчинилася, і у двір увійшла Галина – її сусідка.
Поговоривши хвилин десять на звичайні теми: як здоров’я, що добре зійшло на городі, що – не дуже, Галина зібралася йти і насамкінець сказала те, заради чого, очевидно, і приходила:
– Віро, ти б із сином поговорила. Люди кажуть, що останнім часом він біля Ганни Мельник крутиться. А сьогодні я сама бачила – він у неї на подвір’ї дрова колов.
Ця інформація була важливою, але неприємною. Ганну у селі знали з дитинства. Вона була онукою Зінаїди. Донька Зінаїди вийшла заміж і поїхала до міста, а під час пологів щось пішло не так, і спеціалісти не змогли врятувати молоду жінку. Зять дитину з пологового будинку забрав, але сам виховувати не став – привіз тещі.
Деякий час він надсилав гроші, а потім знову одружився і кудись переїхав. А Зінаїда сама виховувала Ганну. Усьому навчила: у городі працювати, у будинку справлятися, за худобою доглядати – Зінаїда аж поки її не стало і корову тримала, і гусей, і курей.
Ганна після школи збиралася до міста поїхати – вчитися. Але тим часом Зінаїда занедужала. Довелося дівчині залишитися, за бабусею доглядати, будинок вести.
Влаштувалася вона на птахоферму, та так і залишилася там працювати, навіть тоді, коли бабусі вже не стало – пізно було в двадцять два роки вчитися, та й господарство залишити нема на кого.
Іншим часом Віра Петрівна такій невістці зраділа б. Але була на репутації Ганни велика і незмивна пляма: через півтора роки після того, як бабусі не стало вона народила сина. Від кого було невідомо, а сама Ганна мовчала.
Віра Петрівна не знала, як розпочати розмову з сином, подумала і вирішила говорити прямо:
– Вікторе, ти, кажуть, до Ганни Мельник в працівники найнявся? – почала вона.
– І хто каже? – запитав він. – Люди? А що ці люди, які всі помічають, не бачать, що самотній жінці допомога потрібна? Дров наколоти, сарай поправити, теплицю підлатати.
– Але якщо тільки допомогти, то будь ласка, – сказала мати. – А я вже подумала, що ти одружитися з нею зібрався.
– А якщо й одружитися? – запитав Віктор.
– На це я благословення не дам. Вона гуляє, – заявила Віра Петрівна.
– Гуляє? Ну, назви мені, будь ласка тих, з ким вона гуляла?
– Імен не знаю. Але хлопчика їй явно не надуло вітром.
– А ти не думаєш, що вона полюбила не дуже хорошу людину і довірилася їй. А він її обманув, – сказав Віктор.
– Це вона тобі сказала? – усміхнулася мати.
– Ні. Я її ні про що не питав.
– Знаєш, Вітя, тобі і справді одружитися час. Але не на Ганні. Інакше і тобі, і мені люди все життя будуть її байстрюком дорікати. Був би живий твій батько, він би тобі те саме сказав.
– Мамо, я поважаю твою думку, але вирішувати, на кому мені одружуватися, буду сам. А щодо людей, то якщо придивитися, то у кожного за щось дорікнути можна, – сказав Віктор.
Наступного дня він прийшов з роботи, привів себе в порядок, переодягся і попрямував до Ганни.
Довго тягти не став – прямо з порога заявив, навіщо прийшов:
– Хочу попросити вас, Ганно Василівно, виходьте за мене заміж.
– А Віра Петрівна знає, з чим ви прийшли до мене? Що вона каже? – Запитала Ганна.
– Що б вона не казала, це зараз не так важливо. Я вашу відповідь хочу почути, – сказав Віктор.
Вони проговорили цього вечора довго.
– А як же Михайлик? Чи зможеш ти його прийняти? – запитала Ганна.
– Ми з ним обов’язково порозуміємося. Подивися, він же від мене не відходить, коли я у вас на подвір’ї щось роблю.
– А як люди почнуть говорити? Я ж знаю, що про мене в селі говорять – називають, гулящою.
– Ганно, а чим тобі дорікати? Я теж був одружений. Коли одружився, дуже дружину любив – думав, що на все життя, а не вийшло. Я тебе ніколи не дорікну, що ти когось раніше любила, – пообіцяв Віктор.
Ганна помовчала, ніби роздумуючи, чи говорити далі, але потім таки наважилася:
– Не любила я нікого. Він зробив зі мною погане…, – тихо сказала вона.
– Хто? – видихнув Віктор.
– Григорій Бондаренко. Я з роботи йшла там, де стежка вздовж лісу йде, а він підійшов… я нічого не могла вдіяти.
– І що – ти нікому не поскаржилася? Дільничному треба було сказати.
– А кому скаржитися? Бабусі на той час вже не було, а що міг зробити дільничний? Осоромилася би я тільки ще сильніше. А коли зрозуміла, що завагітніла, до лікарні йти не наважилася, пішла до бабусі Стефанії – знаєш її, вона на травах знається. Думала попросити в неї якийсь засіб. А вона мене сварила. Сказала: «Викинь нісенітницю з голови. Народиш собі на щастя та радість. А на кривдника твого чекає відплата». В одному бабуся мала рацію: Михайлик – моя радість і моє щастя. А Григорій живе собі спокійно, і ніякої йому розплати немає.
У цей день Ганна не дала відповіді, попросила час подумати. А через тиждень погодилася.
Віра Петрівна на сина була ображена:
– Одружився, ну і живи, як хочеш.
Віктор зібрав свої речі і переїхав до Ганни. Жили вони добре..
А одного ранку, прийшовши на роботу, Віктор побачив Григорія.
Віктор привітався з усіма за руку, а Григорію руки не подав.
– Через Ганну на мене сердишся? За те, що я…
Григорій ще не встиг договорити, як уже опинився на землі.
Встав, обтрусився і з невдоволенням подивився на Віктора:
– А я ж можу на тебе і дільничному поскаржитися…
– Давай. А я поясню, за що.
А в листопаді з Григорієм трапилася біда…не стало його.
Ганна у квітні народила сина. Віктор сам вибрав для нього ім’я – Іван.
Віра Петрівна вже давно забула, що була незадоволена одруженням сина. Вона любила проводити час із онуками, з двома онуками.
А Михайлик ріс, і згодом у його зовнішності дедалі більше виявлялися риси Григорія.
Якось, коли Михайлу було вже десять років, до Віри Петрівни прийшла мати Григорія.
– Ганно, скажи чесно – адже Михайло мого Грицька син? – запитала вона, стоячи у дверях кухні.
– З чого це ти взяла, Зоя?
– Не обманюй. У мене, коли я його бачу, душа завмирає: і очі Григорія, і звички.
– Зоя, про тих кого не стало або добре говорити, або взагалі нічого. Доброго нічого нема… Тому я промовчу. А у Михайла є батьки: і мати, і батько. А ще брат – он, подивися, всі вони у дворі грають. Мої онуки. Усі. А ти йди своєю дорогою і не каламуть воду.