Ліда з Олексієм переїхали в інше місто.
Переїхали, влаштувалися, діти росли. Будинок хороший, у великому районному селищі.
Ліда роботу знайшла, а ось Олексій почав їздити на заробітки. Кілька місяців працює, потім відпочиває, зате гроші хороші. А гроші завжди потрібні, діти ростуть, запити теж.
Виросли діти, двоє синів, одружилися. Самі собі на життя заробляють.
Батьки вирішили допомогти їм із житлом. Олексій продовжував їздити на заробітки.
Усі ці роки родичі приїжджали в гості, то одні, то інші, хто відпочити, а хтось проїздом на ніч. Начебто й не особливо надокучали, не всі ж зразу. Всім подобалося тепло, сад, бо в них у місті такого немає. Ліда приймала всіх, місця вистачало, будинок великий, чоловік не завжди був вдома.
Гостей любили, але раділи їхньому від’їзду…
Олексій подзвонив Ліді пізно ввечері.
– Спиш, люба? Вибач, мене теж розбудили. Мати дзвонила.
– Моя, чи твоя?
– Моя. Вони задумали переїзд до нас. Не зовсім вони, моя сестра тягне сюди всю сім’ю. Батьків також хоче перевезти.
– Вони хочуть купити житло?
– Так. Але жити поки що будуть у нас.
– Сподіваюся, вони швидко знайдуть житло. Вони ж мають гроші?
– Сподіваюся. Може ще треба продавати їхнє житло там. Я не здогадався спитати. Завтра ввечері вони будуть у нас, а я приїду післязавтра.
– Несподівано. Я навіть не знаю, хочу я цього чи ні. Раз на рік на тиждень побачити рідню це нормально, але бачити їх щодня…
– А ось я зовсім не хочу.
– Але якщо вони вже їдуть, нічого не зробиш…
– Лідо, зустрічай гостей, а точніше не гостей… Ми жити приїхали! Переїжджаємо! – радісно сказала Валентина, молодша сестра Олексія. – Ти не рада?
– Проходьте, будьте як вдома. Зараз будемо вечеряти, – проігнорувавши запитання, сказала Ліда.
Приїзду рідні вона була рада, але не в такому випадку.
– Щось ти сьогодні не рада.
– Втомилася на роботі весь день на ногах… Як доїхали?
– Добре. Таксист був поганий, ніяк не хотів нас усіх в одну машину з речами брати. Довелося двома машинами добиратися. А це ж гроші. До речі, нам речі треба десь розмістити. А потім ще й меблі перевеземо.
– Меблі треба перевозити, коли житло придбаєте.
– Нам там треба квартиру звільняти перед продажем, тож для меблів знайдіть місце.
– Як ви собі уявляєте, не краще там продати, а тут нову купити.
– Все тобі продати. У нас гарні нові меблі, три роки тому поміняли всі.
– А коли ви збираєтесь купувати?
– Коли там продамо. Звідки ми маємо такі гроші.
– Тобто ви спочатку переїжджаєте, потім продаєте й купуєте?
– Звісно.
– А працювати ви де все збираєтесь? Не всі, звісно, про батьків я мовчу.
– Що за проблема, Лідо. Ти завідувачка магазину, от і прилаштуєш родичку.
– Ні, у нас так не можна, до того ж, штат заповнений. Та й узагалі в селі тільки прибиральниці потрібні, всі інші місця зайняті. Мені просто пощастило, і я починала з прибиральниці.
– Значить, допоможеш.
– Шукайте самі. А чоловіки в нас переважно їздять на заробітки. Звісно, ще будують ферми, туди робітники потрібні.
– Які ферми?
– Свиноферми. Туди й жінки будуть потрібні.
– Фух, ну й запропонувала.
– Вибачте, іншого немає.
– Поговоримо з Олексієм, він обіцяв приїхати завтра.
Наступного дня ввечері Ліда прийшла з роботи. Олексій був уже вдома. Уся рідня сиділа за столом.
– Лідо, проходь, я супу наварила! – радісно вигукнула Валентина. – От тільки м’ясця у тебе в холодильнику не знайшла.
– Там риба є запечена.
– Ми її вже з’їли, ти не розрахувала, що нас багато. Довелося і суп варити з тушонки, хороша вона у вас. Дорога?
– Своя.
– Тушонка своя, а м’ясця немає.
– Скінчилося…
– Ось на все у тебе є відповідь! А ми тут вмовляємо Олексія, а він ніяк. А ми як краще хочемо. Ти ж тільки рада будеш, якщо ми швидше купимо житло і переїдемо від вас. Олексій заробляє добре, гроші у вас є. Треба нам їх позичити. Ну а ми потім повернемо, коли квартиру продамо. Так, ще б кредит взяти, щоб хороший будинок знайти.
Ліда одразу подумала про їхню із Олексієм заначку. Усі гроші були в скриньці. Невже свекруха знайшла? Чи Валентина? І де зараз гроші? Не могли ж вони їх узяти. Та й на житло їх не вистачить. Кредит ще? Значить знайшли і знають скільки.
– Я переодягнуся і повернуся, а то ви якось мене з порога здивували…
Ліда пішла у спальню. Усі гроші були на місці, але з речей вона помітила, що щось шукали. Вона довго думала, куди їх переховати. Підходящого місця не було. Якщо знайшли, то й потім порпатися будуть. Довелося все покласти у свою сумочку на саме дно. Завтра вона їх віднесе в сейф на роботу, а може просто в банк на рахунок. Звісно Олексій буде вдома, але…
Ліда спустилася на кухню. Валя з Олексієм сварилися. Олексій відмовляв у грошах, і тим паче у кредиті.
– Ні! Я працюю, і гроші будуть нашим дітям на квартири.
– А ми маємо що робити?! Сам вибрався, а нам не хочеш допомагати.
– Ми працюємо й відкладаємо гроші, що вам заважає робити так само? Ми переїхали сюди, коли діти були ще малі. Важко було, але не нарікали.
– А тепер все гаразд! Допоможи нам!
– Грошей не дам. Продавайте і переїжджайте, ми ж так і зробили. Грошей у вас не просили. Із переїздом допоможу, але не фінансами.
– А ми вже все розрахували, діти раділи. І що тепер, назад нам їхати? А ти купи у нас квартиру, потім продаси. У нас гроші будуть і в тебе як би застава.
– Ми в той час ледве там квартиру продали, а зараз, ще й вашу у старому фонді. Вона не коштує стільки, скільки тут коштує будинок.
– Так у нас дві квартири, наша і мамина.
– Якби мені була потрібна там квартира, то ми свою не продали б, навіщо мені ваші. Варіантів більше нема? Займіться спочатку продажем.
– Ми вже з речами приїхали!
– Речі можна залишити.
– От як! Не хочеш, щоб ми всі жили поряд? Старший брат називається. Грошей не дам і крапка!
– Так не робиться. Треба було спочатку все обговорити, а ви одразу з вимогами й претензіями.
– Ми сподівалися, що ти все зробиш, як ми попросимо. Тут, між іншим, твоя мати.
– Не треба мною маніпулювати. Досить мені дитинства.
– Мамо, ми завтра ж їдемо. Самі впораємося, – Валя вискочила з-за столу, мало не зачепивши Ліду, яка мила посуд.
Ліда була рада, що Олексій не піддався на вмовляння сестри й матері. Мати і сестра раніше вміли ним маніпулювати. Частково вони переїхали саме через це, щоб бути далі від рідні. Два тижні спілкування на рік їх не надто напружували. А телефон Олексій міг відключити будь-коли, якщо починався якийсь тиск на нього.
Вранці гості про від’їзд забули, а потім сказали, що вирішили його перенести. Увечері Валентина якось недобре подивилася на Ліду, але нічого не сказала. Було видно, що вона ще чомусь засмучена.
– Олексію, нас треба відвезти вранці на вокзал.
– Ви ж хотіли ще відпочити.
– Перехотіли.
Ліда зрозуміла в чому річ, коли зайшла у свою кімнату. Речі знову лежали не так як було. Особливо там де раніше були гроші. Олексій цього не міг зробити. Якби він не знайшов, то неодмінно запитав би.
Гості поїхали з усіма речами. Олексій сам їх провів на вокзал.
– У нас цілих десять днів.
– Олексій, я гроші поклала в банк.
– Добре. А звідки Валентина знає про гроші? Ти їй проговорилася?
– Ми з нею взагалі не говорили про них.
– Але вона назвала точну суму.
– Я знаю.
– У сенсі?
– Вона їх перерахувала. Я це помітила одразу, і гроші наступного дня забрала в банк. Але вона ще шукала їх. Бачив, як вона недобре дивилася на мене? Ось. Не знайшла.
– Зрозуміло. Отакі от гості…
– Напевно, вона більше не приїде.
– Це на краще. Не дуже й хотілося…
Ці гості й справді більше не приїжджали. А Валентина навіть не дзвонила…