– Мамо, тату, зустрічайте! А ось і ми! – у дверях стояв Дмитро з молодою дівчиною.
Ганна Володимирівна, мати Дмитра, відразу помітила її бездоганну зачіску та дорогий одяг.
– О, Дмитрик, привіт, мій хороший! Оце сюрприз! – заметушилась мама, витираючи руки об фартух.
– Знайомтеся, батьки, Марина – моя наречена!
– Здрастуйте… – зарозуміло простягла дівчина, навіть не намагаючись приховати свою зневагу.
– Ой, як приємно, тим більше ви така красуня! Чули, чули – Діма нам стільки про вас розповідав! – намагалася бути чемною мама.
– Ну, що ви, що ви… – пирхнула Марина. – Приємно познайомитись, не знала що у Діми такі товариські батьки…
– А давайте одразу ж за стіл! У мене пиріг із яблуками! Смачний! – запропонувала мама.
– Ой, ви знаєте, а я на мучного не їм. Стежу за фігуру, самі розуміє, це така праця, варто тільки рот відкрити і опа, три кіло плюсом. – відповіла Марина.
– Ну, може, чаю? Зеленого, з жасмином… – розгублено спитала мама.
– Гаразд, тільки якщо чай. І без цукру, будьте ласкаві. Лимон можна. – поблажливо кивнула дівчина.
…Після відходу сина з нареченою Ганна Володимирівна сказала батькові Дмитра:
– Ну, що скажеш?
– Та що тут казати… – зітхнув Ігор Дмитрович. – Бачу, що вона високої про себе думки. І ця її манера розмовляти… Як із хатньою робітницею! Дратує, чесно.
– А ці вирази! – обурилася дружина. – Мов королева приїхала, їй Богу!
– І Діма такий задоволений… Дивно. – похитав головою її чоловік. – Невже не бачить, як вона розмовляє з нами? Так, точно кажуть – любов закриває очі…
…Через місяць зіграли весілля. Діма з Мариною оселилися у квартирі молодої дружини у сусідньому місті. Батьки часто зідзвонювалися з сином, а у вихідні їздили в гості.
– Мамо, у нас для вас чудові новини, думаю, ви будете раді! – приголомшив батьків син при черговій зустрічі.
– Що сталося? Говори швидше, не тягни!
– Марина чекає на дитину! Мамо, тату, ми станемо батьками!
– Ура! У нас буде онук! Або онука.
– І ще, – втрутилася Марина, – Ми плануємо розширення квартири. Над цим і працюватимемо найближчим часом. Так, Діма? – Вона повернулася до нього.
– А що не так із вашою квартирою? – Запитав Ігор Дмитрович.
– Вона маленька для сім’ї із трьох людей! І район не престижний! – сказала, Марина. – Садок поганий і школа така сама. А у хорошому районі все на рівні…
…Минуло півроку. Діма знову зателефонував батькам:
– Мамо, тату, нам би поговорити…
– Звісно, синку! Щось сталося? Ти ж знаєш, якщо потрібна наша допомога, ми чим зможемо…
– Справа в тому, що… Загалом, як тобі такий варіант – ви продаєте свою квартиру та переїжджаєте до нас…
– Що? – ахнула мама. – Навіщо? Не розумію, а навіщо переїжджати і тим більше квартиру продавати… Щось сталося? Ви посварилися?
– Ні, ми не посварилися. Як ви не розумієте? Ви маєте велику квартиру, продасте її – і нам вистачить грошей на перший внесок за новобудову. На велику, світлу квартиру. – Заявила Марина, забираючи у Діми телефон. – А там малюк народиться, будете на підхваті! Багато хто так робить, до речі. Одні мої знайомі…
– Тобто ми маємо покинути свою квартиру, друзів, роботу… І переїхати до вас? – не дав домовити Марині Ігор Дмитрович.
– Звісно, а що тут такого? Звичайна побутова схема.- сказала Марина. – Тим більше, це ж ваш онук! Або онука. І взагалі всі батьки допомагають своїм дітям. Так завжди було…
– А ти не думаєш, що ми хочемо пожити для себе? Як тобі така схема? – обурилася її
свекруха.
– Та гаразд! Для себе… Адже сидите вдома все одно, без діла! – пирхнула Марина.
– Загалом, – додав Ігор Дмитрович, – ми самі виховували сина, без допомоги бабусь та дідусів. Чому ви думаєте, що не впораєтеся? Ви з іншого тіста? І до чого тут наша квартира?
– Тому що я не збираюся витрачати своє життя на пелюшки та сорочечки! – заявила Марина. – У мене кар’єра! Зрозуміло?
– Але ж… Ми розраховували на вас. Рідні ж люди! – розгубився Діма.
– Синку, ми тебе любимо звичайно і багатьом можемо знехтувати, але це занадто! – твердо сказала Ганна Володимирівна. – Ми допомагатимемо вам порадою, грошима, приїжджатимемо в гості. Але переїжджати і віддати вам своє життя – це вже вибачте!
– Мамо, тату, я… Я не думав, що ви так відреагуєте… Я, чесно сказати, здивований.- у голосі Діми чулося розчарування.
– А ти гадав, що ми кинемо все і побіжимо до тебе? – усміхнувся тато.
– Ну… Так… А що тут такого? Мамо, ну що ми такого поганого запропонували вам? Адже нічого. Жили б разом, дружно, і всім було б гаразд. – зізнався син.
– Дімо, зрозумій, – м’яко сказала мати, – ми хочемо бути поруч із онуком, але не ціною своєї свободи. Ми можемо приїжджати до вас у вихідні, допомагати з малюком, коли потрібно. Але жити з вами – це перебір!
– І взагалі, – додав Ігор Дмитрович, – ти ж знаєш, що у нас у квартирі всі стіни наповнені нашими спогадами. Тут кожен куточок нагадує про твоє дитинство, про наші свята, про щасливі моменти. Як ти можеш пропонувати нам просто взяти все це та продати? Продати наш рідний куточок?
– Мам, тату, я… Я просто хотів якнайкраще… Щоб усім було добре. – зітхнув Діма.
– Ми знаємо, синку, – заспокоїла його мати. – Але ж є речі, які не можна купити чи продати.
– І потім, – усміхнувся тато, – ти ж не хочеш, щоб ми зіпсували вам сімейне життя? Ми будемо заважати, бурчати, давати поради.
– Так вже… – розсміявся Діма. – Гаразд, батьки, ви маєте рацію.
– Ми теж хочемо бути поряд, синку, – сказала мама. – А знаєш, що? Ми вже придумали — їздитимемо до вас кожні вихідні! Тож готуйтеся!
***
…Після однієї з поїздок батьки повернулися додому засмучені.
– Ну і день… – зітхнула Ганна Володимирівна, знімаючи пальта.
– Так вже… – погодився Ігор Дмитрович. – Вона не запропонувала нам залишитися на вечерю.
– А цей її тон!
– А Діма… – похитав головою тато. – Дивиться на неї як на богиню, а на наші зауваження навіть не реагує.
– А пам’ятаєш, як вона сказала про мій пиріг з вишнею? – засмучено додала мама. – Занадто калорійно для мого малюка, вагітність не привід не стежити за фігурою. Їй усі винні, ти не думаєш?
– І ці постійні дзвінки по роботі!- додав Ігор Дмитрович.- Навіть коли ми в гості приїхали!
– А Діма… – зітхнула мама. – Він такий добрий, такий наївний.
– Ну, Ганно, – заперечив тато. – Він просто любить її.
– Але як же так… – засмутилася мама. – Невже вона не бачить, як ми стараємося?
– Та бачить вона все, – твердо сказав тато. – Просто їй це нецікаво. Має інші пріоритети. І вона приймає все як належне. Продумана вона, пам’ятаєш як із квартирою нас вмовляла?
– Та пам’ятаю. І що ж нам робити?
– Любити нашого сина, – відповів батько. – І прийняти його вибір.
– Але ж як… Як можна її прийняти… – почала мама.
– А ось так, – зупинив її Ігор Дмитрович. – Ми можемо не схвалювати її поведінку, але маємо шанувати вибір нашого сина.
– Ех… – зітхнула мама. – Як же важко це прийняти?
– Знаю, – обняв її тато. – Але що поробиш?
– А що ж буде коли народиться дитина? – запитала мама.
– А ось про нього ми повинні подбати, – усміхнувся тато.
– Ти маєш рацію, – заспокоїлася мама. – Зрештою, головне – це щастя нашого сина.
– І нашого онука. Або внучки. – додав батько. – А з Мариною… Що ж, сподіватимемося, що вона стане кращою, коли стане мамою. Раптом станеться диво.
– Так вже… – зітхнула мама.