Осінній дощ стукотів по бруківці, перетворюючи її на дзеркала, які відображають вогні ліхтарів.
Аліна йшла додому з роботи, кутаючись у плащ, і думала про те, як пусто стало в її квартирі після розлучення з Максимом.
Той день згадувався з сумом у її пам’яті. Максим зізнався, що розлюбив її, і в нього нові стосунки. Тому він рідко ночує у неї.
Аліна почала плакати після такого зізнання. Рік щасливого життя обернувся зрадою.
Тієї миті вона відчула, що все її життя, мрії про сім’ю, дітей, щасливі вечори вдвох, розсипалося, як картковий будиночок.
Він зібрав речі мовчки, майже не дивлячись їй у вічі, й пішов, залишивши тільки тишу і запах одеколону, який все ще чувся у повітрі…
Увечері вона довго блукала в парку, не в змозі повернутися в порожню квартиру.
Місячне світло ковзало по листю дерев, створюючи химерні тіні, які здавались їй дивними знаками долі. Вона дивилася на небо, намагаючись знайти відповіді, але зірки мовчали.
– Не плач, люба, те, що пішло, не було твоїм… А попереду на тебе чекає щастя. Подвійне…
Аліна уважно подивилася на стареньку, яка торкнулася її плеча.
Невисока, сухенька, у тонкому пальто і хустці на голові. Її голос звучав так ніжно, що Аліні здалося, ніби вона чує давно забутий материнський шепіт. Про що вона говорить?
– А що значить подвійне щастя? У мене будуть двійнята? – запитала її Аліна.
– Сама все дізнаєшся і зрозумієш… Головне, помітити вчасно, не пройти повз своє щастя… Все буде добре, вір мені!
Бабуся загадково посміхнулася й пішла далі.
Ці слова викликали в Аліни здивування й надію водночас. Що мала на увазі ця жінка? Можливо, вона дійсно має майбутнє, сповнене радості й любові? Чи це просто казка, яку вигадують, щоб заспокоїти розбиті серця?
У Аліни одразу стало спокійно на душі. Вона сама не розуміла, чому. Наче бабуся забрала з собою весь її розпач. Ось що значить вчасно почути добрі слова… А про щастя це вона просто сказала, мабуть, для втіхи…
Нехай зараз здається, що світ зруйнувався, але, можливо, це початок нового розділу в її історії як знати…
Аліна зайшла в магазин, купила улюблені тістечка й присіла на лавку в парку. Життя продовжується! Бабуся права, раз пішов – значить не її чоловік, не її доля!
Вона тихенько увімкнула музику і з’їла одне тістечко.
Поступово смуток відступив. Вперше за довгий час вона відчула легкість на серці. Треба просто відпустити минуле, щоб відкрити двері майбутньому.
Аліна отямилася від спогадів і раптом помітила щось під лавкою.
Вона придивилася що там і ахнула.
То було кошеня! Руде, мокре, очі, як два шматочки бурштину, сповнені страху.
Його шерсть була вкрита брудом.
– Агов, малюче, – прошепотіла вона, простягаючи руку. – Ти загубився?
Кошеня жалібно нявкало, і серце Аліни стрепенулося. Не вагаючись, вона загорнула його в шарфик, пригорнула до грудей і пішла додому.
– Сьогодні ти спиш на моєму дивані. Тільки не дряпай шпалери, домовились?
Кошеня, назване Зефіром за солодку вдачу і колір шерсті, виявилося несподівано тихим.
Котик спав, згорнувшись калачиком на старій кофті Аліни, а вранці вмостився на підвіконні, спостерігаючи, як вона варить каву.
– Ти виспався? – спитала Аліна, гладячи кота по голові. – Знаєш, мені тепер доведеться купувати корм, наповнювач, миски, замість нових черевичків…
Зефір муркнув у відповідь, тицяючись мордочкою в її долоню.
З його появою дні стали яскравішими. Аліна, яка раніше затримувалась на роботі до ночі, тепер поспішала додому – годувати, гратися, розмовляти з рудим «співрозмовником».
Якось увечері, гуляючи з Зефіром у парку на повідку, який кіт терпляче дозволяв надіти, вона зустріла свого сусіда з п’ятого поверху – Миколу, який вигулював врятованого з притулку песика.
– Ваш кіт… Він наче посміхається, – здивувався Микола, коли Зефір, ігноруючи пса, застрибнув на лавку між ними.
– Він вважає себе центром всесвіту, – засміялася Аліна. – А ви… Часто тут гуляєте?
Розмови у парку стали традицією. Зефір, ніби розуміючи свою роль, щоразу терпляче сидів на колінах в Аліни, поки вона і Микола сперечалися про книжки або сміялися з історій про витівки їхніх вихованців.
…Через рік, того ж дощового жовтневого вечора, Аліна стояла на кухні, помішуючи у каструлі борщ.
Зефір, який вже виріс у статного кота з оксамитовою шубкою, дрімав на стільці. Пролунав дзвінок у двері.
– Ти забув ключ? – спитала вона, відчиняючи двері.
На порозі стояв Микола, тримаючи в руках коробку з крихітним рудим кошеням.
– Побачив його під тією самою лавкою, де ти колись знайшла Зефіра, – сказав він, посміхаючись. – Думаю, нам потрібен молодший братик. Якщо, звісно, господиня не проти…
Аліна засміялася, впускаючи його всередину. Зефір, прокинувшись, поважно підійшов обнюхати новачка, а потім ліг поруч, ніби схвалюючи вибір.
Так у її житті з’явилося не одне, а два щастя – пухнасте і людське. І Аліна зрозуміла – іноді досить підібрати на вулиці чиюсь сумну історію, щоб написати свою власну – світлу і теплу, як муркотіння біля ніг.
– Спасибі тобі, – прошепотіла вона Зефіру.
Кіт вмостився на колінах.
– Ти був найкращим дощовим днем у моєму житті, і ти приніс мені щастя! А ще… У мене скоро з’явиться малюк, уявляєш? Поки що тільки ти і я знаємо. Микола дізнається увечері, за вечерею…
Кіт примружився, ніби відповідаючи:
«Я знав із самого початку, що принесу тобі щастя».
Пророцтво старенької збулося, або просто так збіглося, це вже не важливо.
Важливо те, що у світі стало більше на кілька щасливих людей і котів. А це найголовніше.
Вона зрозуміла, що щастя дійсно приходить у найнесподіваніші моменти, коли ти найменше його чекаєш.
Головне бути відкритим для нього і не боятися змін…