Світлана прокинулася раніше, аніж зазвичай від дивного відчуття, що поруч нікого немає.
Вона відкрила очі й прислухалася. Жінка звикла бути сама, коли чоловік ішов на роботу. Але сьогодні вихідний. Зазвичай, Вітя спить довго і хропе так, що на весь будинок чути.
Але з сусідньої кімнати не почулося жодного звуку, тиша повна…
Це було дивно, бо ж всі останні три місяці після того, як зі Світланою сталася та пригода на дорозі, Вітя її одну надовго не залишав.
Вітя не часто ходив на вулицю або в магазин. Та й Світлану вивозив гуляти на візку не часто – це ж складно.
Спати вони після виходу Світлани з лікарні стали в різних кімнатах. Вітя сказав, що не хоче її потривожити, але Світлані здавалося, що він просто її не дуже хоче бачити…
Світлана фізично видужала досить швидко, але морально їй було кепсько. Саме цим лікарі пояснювали, що ноги не хочуть її слухатися.
Вони й справді не слухалися. Не турбували, нічого, але поворухнути ними вона не могла зовсім.
– Нічого, вдома коханий чоловік тебе на ноги поставить, це нервове, забудеться і ти відновишся! – втішала Світлану сусідка по палаті.
І Світлана теж на Вітю дуже сподівалася.
Вони з ним познайомилися у спортклубі. Щоправда, він недовго походив туди, і сказав, що це не його, він більше любить головою працювати.
Товари просувати і продавати, в шахи грати і таке інше.
Але Світлані це вже було без різниці, вона закохалася в нього. Він був такий близький і зрозумілий, перша людина, перед якою Світлана змогла відкрити душу.
Могла розповісти, як мати з вітчимом буквально змусили її поїхати, бо вона їм заважала.
І їм тепер абсолютно все одно, як вона живе.
А вона не дуже товариська.
Ось вона і пішла в клуб, щоб хоч з кимось спілкуватися.
І тут раптом Вітю зустріла, він її проводжати став після занять і так цікаво про себе розповідав, що Світлана і сама не помітила, як вона закохалася.
– Переїжджай до мене, весілля нема на що справляти, та й навіщо? Твоїм до тебе діла нема, грошей на весілля не дадуть. Ми просто розпишемося і будемо щасливі вдвох, бо ж це найголовніше, та Світланко?
Це були найкращі слова на світі і Світлана тут же переїхала з орендованої квартири до Віті.
Яка ж вона була щаслива! Все життя її розділилося на до і після.
До зустрічі з Вітею вона була ніхто, пусте місце, нелюба і нікому не потрібна. А тепер вона кохана, ніжна, мила, найкрасивіша…
І навіть тепер, коли Світлана була слаба, вона вірила, що Вітя її любить.
А те, що він не біля неї, так це Світлана собі пояснила, це в нього пройде, він поки не може її прийняти.
Але головне – вони разом і все подолають…
– Вітю, Ві-і-тю, ти вдома?! – гукнула Світлана.
Але ніхто не відповів.
На тумбочці біля ліжка стояла склянка води і лежала якась записка. Світлана глянула – почерк Віктора.
Вона почала читати записку й очам своїм не повірила!
«Світлано, я так більше не можу. Я поїхав відпочити.
Я втомився не фізично, а від безвиході, кажуть ти вже не видужаєш, а я не доглядальниця, я мужик, вже вибач мене… Мені треба відволіктися і подумати, як жити далі. Друзі покликали за місто, повернуся до понеділка…»
Далі Світлана читати не стала.
Вітя писав, що в холодильнику бутерброди, в шафці печиво й вода у пляшках. І всякі інші потрібні речі, серветки й інше…
Але Світлана вже все зрозуміла. Це просто на доглядальницю у них грошей не було, ось Вітя і доглядав її.
Але вже не думав про її одужання, просто не знав, як від неї позбутися, от і все…
Давно були дзвіночки, а вона його в своїх очах виправдовувала. Хоча, в чому він винний?
Це Світлана сама винна, що вирішила там дорогу перейти і по сторонах не подивилася. Нема кого звинувачувати.
Він не мав бути тепер все життя прикутим до неї. Це було б неправильнор таке вимагати.
Її крісло стояло поруч із ліжком. Вітя їй все підготував. Але сама на нього вона навряд чи сяде, зазвичай він їй допомагав…
Телефон лежав на тумбочці. У пориві Світлана набрала його номер, але потім подумала – навіщо? Що я йому скажу?
Але тоді й зрозуміла, що Вітя свій телефон вимкнув, абонент був недоступний…
Більше їй дзвонити не було кому, вона ні з ким близько не спілкувалася, та й взагалі це вже й не важливо!
Перший розпач змінився злістю – чому в неї все знову погано? Але потім прийшла байдужість, хай усе іде, як іде…
Цікаво, що вирішить Вітя?
Розлучиться? Здасть її в притулок? Чи відпочине і знову прикидатиметься, що хоче їй допомогти?
Жоден з варіантів не подобався Світлані.
Вона випила воду, з’їла бутерброди і наче сховалася в сон від усього, що з нею відбувалося.
Забулася і заснула так міцно, що прокинувшись ледь зрозуміла вечір це чи ранок.
До вечора другого дня Світлана зрозуміла, що зовсім не хоче, щоб хоч хтось знайшов її в такому вигляді, в ній прокинулася не образа, а якась незрозуміла сила.
Не можна здаватися, тим більше коли поряд немає нікого, хто міг би допомогти. Це крах, так безглуздо здатися.
Світлана на підповзла до краю ліжка.
– Ну, давай!
Вона спітніла від зусиль, але змогла перелізти з ліжка на крісло, і це вже була перемога.
До вечора їй здалося, що вона може ворушити пальцями ніг і Світлана зрозуміла – не все втрачено.
Вона ще ніколи так не хотіла швидше одужати і стати на ноги, як тепер. Адже їй більше не було на кого сподіватися…
До вечора Вітя не повернувся і Світлана подумки посміхнулася – ну ясно, звісно він вирішив, що у них немає майбутнього. І він правий, Світлана тепер точно знала, що з ним вона теж більше не хоче бути поруч.
Тепер її турбувало інше, її ноги ніби “опритомніли” від її розпачу. Вона вже могла ворушити пальцями.
Вона спробувала обернутися, і раптом зрозуміла, що може йти.
Вона відчувала ноги!
Ніколи не думала, що через це можна бути щасливою.
Вітя не повернувся й уранці.
У холодильнику було майже порожньо.
Але до полудня пролунав дзвінок із незнайомого номера.
Світлана спочатку брати не хотіла, вона зазвичай не відповідала на такі дзвінки.
Але потім знову наполегливо передзвонили ще й іще, і Світлана відповіла.
– Дівчино, це з лікарні, ваш чоловік потрапив у пригоду. Він був десь гуляв і сів за кермо… Ви зможете приїхати?
– Вибачте, я не зможу, я не ходжу, ноги, – відповіла Світлана.
Вона була вражена…
Як же ж тепер? Хоч когось треба попросити про допомогу!
І Світлана подзвонила Максиму, тренеру зі спортклубу. Він коли з нею все це сталося намагався допомогти. Пропонував займатися із нею, є різні комплекси реабілітації.
Але Вітя був проти…
Максим приїхав до Світлани одразу, добре вона причепурилася.
Чоловік посадив її в машину і вони поїхали у лікарню. Виявилося, що Вітя був з компанією і гуляв усі вихідні. А перед цим подав на розлучення. Друзі вмовили не псувати собі життя, бо ж Світлана вже не видужає…
– Це диво, але воно було очікуване в твоєму випадку, – радів Максим, коли Світлана повністю одужала і забула все, що з нею було.
– Це диво називається любов, коли є для чого і для кого жити! – подумала Світлана.
Вони з Максимом одружилися ще до її повного одужання. Але він вірив у неї, і захопив своєю вірою, смаком до життя і любов’ю й Світлану.
Вітя теж одужав. Він не зліг, але добряче підкосив здоровʼя.
Живе він один і вважає, що Світлана його зрадила!
Ну й Бог йому суддя…