– Мам, що там? Дізналася? – нетерпляче спитав Михайло, нервово стискаючи трубку телефону в руках.
– Михайле, тут така справа… – мама затнулась, підбираючи слова. – Коротше… Бабуся залишила квартиру Петру.
У трубці повисла тиша. Михайло не міг повірити своїм вухам.
– Що означає Петру?! – не витримав він. – Цьому малому, який тільки й знає, що у своїй техніці колупатися? А як я? Я ж останні три роки за нею як за малою дитиною доглядав.
– Михайле, я сама в шоку. Але факт залишається фактом – вона залишила завіт на нього. Думаю за те, що він їй якось там допомагав із комп’ютером.
– Та гаразд! – Михайло важко зітхнув. – Цей комп’ютерний геній один раз прийшов і полагодив їй стародавній “компуктер” або як там вона його називала, а я…
– Михайле, не кип’ятись. Може, вона просто…
– Що таке? – зупинив він. – Просто вирішила зі мною поквитатися? Чи що?
***
Петро сидів у своїй маленькій квартирі, коли задзвонив телефон.
– Алло?
– Петро, це мама. Слухай, тут така справа… Бабуся залишила тобі квартиру.
– Що? Мені квартиру? – Петро не повірив своїм вухам. – Яку ще квартиру?
– Свою. Вона залишила заповіт на тебе.
– Але ж чому на мене? – розгублено спитав Петро.
– Не знаю, Петро. Вона так вирішила, напевно тому, що ти їй допомагав впоратися з технікою. Старі люди іноді деякі речі оцінюють інакше, ніж молоді…
Петро згадав той день. Бабуся зателефонувала йому в паніці – комп’ютер не вмикався. Він приїхав, покопався хвилин двадцять, замінив деталь, і все запрацювало. Звичайний дріб’язковий ремонт, який він робив сотням клієнтів. Звичайний дріб’язковий ремонт…
***
На прощанні Михайло намагався не дивитись у бік брата. Він уперто дивився убік. А Петро стояв осторонь, явно почуваючи себе ніяково.
– Михайле, я не просив… Вона чомусь вирішила вчинити саме так… Але я… – почав було Петро, але Михайло різко зупинив його.
– Не треба, гаразд? Я все розумію. Ти ж у нас геній, тобою всі захоплюються. Одного разу допоміг бабусі з компом – і готово, герой сім’ї. І квартирка у подарунок.
– Та до чого тут це! – не витримав Петро. – Я навіть не знав про заповіту, доки мама не зателефонувала!
– Звісно, звичайно. – саркастично простяг Михайло. – Давай, грай переді мною комедію…
***
Увечері вони зустрілися у батьківському будинку.
– Мамо, розкажи мені, як так вийшло? – запитав Михайло.
– Михайле, я сама шокована. Бабуся казала, що їй важливо, хто допоміг їй не почуватися відсталою від життя. Адже вона так пишалася, що навчилася користуватися комп’ютером у свої роки… А Петро допоміг їй з цим комп’ютером і вона…
– І що? – обурився Михайло. – А те, що я возив її лікарями, купував продукти, допомагав із прибиранням – це все дрібниці? Чи вона перестала ясно мислити, а братик цим скористався?
– Михайле, по-перше вона була при здоровому глузді до останніх днів! І ти дещо не розумієш. – втрутився батько. – Для неї це був символ. І важливий символ. Вона завжди пишалася тим, що вчиться новому. А ти… ти просто робив те, що має робити онук. Звичайні побутові відносини.
– Гарно сказано! – в’їдливо сказав Михайло. – Тільки від цього в гаманці не додасться і моєю квартира не стане. Хоча повинна!
***
…Петро сидів у бабусиній квартирі, розглядаючи фотографії на стінах. На одній із них була вона з комп’ютером, що гордо посміхалася в камеру.
“Ну що, бабусю, – подумав він, – Задала ти нам завдання…”
У двері постукали. На порозі стояв Михайло.
– Слухай, я тут подумав… – почав він. – Може, віддаси квартиру? Ти ж розумієш, що це несправедливо. А я тобі дам грошей. Нормальних грошей.
– Михайле, я навіть не знаю… – зам’явся Петро.
– Та гаразд тобі! – Михайло спробував пожартувати. – Ти ж не збираєшся переїжджати сюди зі свого барлогу з комп’ютерами?
– А знаєш що? – раптом сказав Петро. – Я не віддам тобі квартиру і не продаватиму її.
– Що?! – Михайлові очі полізли на лоба.
– Я залишу її як пам’ять про бабусю. І знаєш, що ще? Я буду радий, якщо ти тут житимеш. Зі мною.
– Ти що, смієшся? – Михайло не вірив своїм вухам.
– Ні. – серйозно відповів Петро. – Я пам’ятаю, як ти дбав про неї. І я знаю, що вона любила тебе не менше за мене. Просто… просто вона вирішила розпорядитися саме так.
Михайло мовчав, дивлячись на брата. Вперше за ці дні він побачив у його очах не роздратування, а розуміння. Так йому принаймні здалося.
– Знаєш, – повільно промовив він, – адже вона нас обох добре знає. І, зрештою, ми брати.
***
…Через місяць вони сиділи в бабусиній квартирі, розбираючи її речі.
– Слухай, – сказав Михайло, – А пам’ятаєш, як вона нас у дитинстві просила вчити вірші?
– Так, – усміхнувся Петро.
– Ех, – зітхнув Михайло, – Бабуся, бабусю…
Раптом його погляд упав на старий ноутбук бабусі.
– А це що тут у нас? – Запитав він, відкриваючи його.
– Що там? – Зацікавився Петро.
– Дивись, – Михайло показав екран, – тут якийсь лист від бабусі.
“Мої дорогі онуки,” – починався лист.
“Я знаю, що спантеличила вас. Михайле, я вдячна тобі за турботу. Але Петро допоміг мені побачити новій світ, який я раніше боялася навіть собі уявити. Це було дуже важливе для мене. Дуже. Я хочу, щоб ви обоє зрозуміли – це не про те, хто більше гідний. Це про те, як важливо слідувати своєму шляху і не боятися бути собою.
– Ось це так… – простяг Михайло.
– Що там далі? – нетерпляче спитав Петро.
“Я залишаю квартиру Петру, але прошу його продати її і розділити гроші порівну між вами. І не сперечайтесь. Михайле, тобі ці гроші допоможуть з бізнесом. Петро, ти зможеш відкрити свою майстерню. А квартиру я заповідала саме Петру, тому що він перший навчив мене не боятися майбутнього.”
– Що за… Що за лист… – Михайло схопився. – Це що, жарт? Про новий світ?
– Схоже, бабуся вирішила нас усіх ще раз здивувати, – пробурмотів Петро.
– А знаєш що? Я передумав. І жити тут з тобою як бідний родич не збираюся. Виходить я три роки горбатився на бабусю, а тепер маю ділити все з тобою… – Михайло сказав це крізь зуби.
– Михайле, послухай…
– Нема чого слухати! – не витримав Михайло. – Вона мала залишити все мені! Я заслуговував на це більше!
– Але вона залишила мені все, – тихо сказав Петро. – І це її право, її рішення.
– Та що ти за такий чоловік! – вигукнув Михайло. – Спочатку з’являєшся зі своєю технікою, пудриш їй мізки, хоч до цього жив своїм життям, потім ремонтуєш її шарманку та отримуєш квартиру! Здорово вигадано! Молодці!
– Це не я вирішив! – Петро теж підвищив голос. – І я не просив…
– А знаєш що? – Михайло схопив листа. – Я боротимуся за цю квартиру!
– Ти не можеш…
– Можу! І буду! – Михайло вибіг із квартири, гримнувши дверима.
***
Наступні місяці перетворилися на справжній кошмар. Михайло найняв адвоката і подав до суду, вимагаючи визнати заповіт недійсним. Петро намагався домовитися, але брат був непохитний.
– Слухай, – дзвонив Петро, - Давай просто поділимо все і забудемо … Приїжджай, поговоримо …
– Нема про що нам говорити! Нічого ми не ділитимемо. – заявив Михайло. – Я боротимусь до кінця!
Судові засідання перетворили братів на заклятих ворогів. Вони перестали спілкуватися, не могли навіть бачити одне одного.
***
Фінал суду був передбачуваний. Заповіт було складено на Петра, і змінити його було неможливо.
Петро намагався продати квартиру, але Михайло подавав апеляцію за апеляцією, затягуючи процес. У результаті квартира знецінилася і її довелося продати за набагато меншу суму.
Брати так і не змогли поділити гроші. Михайло наполягав на рівному розподілі, Петро пропонував врахувати його витрати на судові позови. Сварка розросталася, залучаючи батьків та інших родичів.
***
…Минуло п’ять років. Брати досі не розмовляли. Михайло так і не зміг відкрити свій бізнес, постійно займаючись судовими розглядами. Петро відкрив невелику майстерню, та його постійно переслідували думки у тому, що він вчинив несправедливо.
Бабуся, якби це було можливим, спостерігаючи за всім цим із небес, похитала б головою. Її останнє бажання, щоб брати жили у мирі, залишилося невиконаним. Вона і не припускала, що її спроба зробити обох щасливими призведе до такого сумного кінця.
А квартира … Вона була продана за безцінь, зруйнувавши те, що роками будувалося – братерську любов і повагу. І тепер уже ніхто не міг сказати, чи вартувало воно того. Адже у всьому світі є своя ціна.