– Ти ж казав, що мама точно приїде… – Віра нервово поправила сукню, дивлячись на порожній стілець навпроти. – І сестра. І тітка. Але ж нікого немає.
Ілля розвів руками, явно намагаючись здаватися спокійним, але по обличчю було видно: йому ніяково.
– У них там купа справ… У племінниці випускний, у мами зміна, а в тітки, здається, тиск знову стрибає.
– Навіть не зателефонували. Ні листівки, ні повідомлення. Ти одружишся, а їм все одно? – Віра фізично відчувала, як усередині наростає образа. – І ти вважаєш, що це нормально?
У ресторані було тихо. Скромно накритий стіл та п’ятеро людей: молодята, батьки нареченої та бабуся. Без гучних тостів, без танців, без галасу. Все мало бути затишно та по-домашньому. Але замість тепла Віра тепер відчувала дратівливу порожнечу.
– Не хвилюйся, у нас просто так прийнято в сім’ї: не надавати значення таким речам. Зараз головне ми з тобою. Правда? – Ілля накрив її руку своєю і спробував усміхнутися.
Вийшло якось натягнуто. Віра кивнула, але її губи навіть не здригнулися. Він говорив впевнено і спокійно, ніби й справді нічого не сталося, але періодично кидав погляд на двері. Віра бачила: він чекав.
Її батько намагався підтримувати розмову за столом, а мати вдавала, що все гаразд. Тільки бабуся, ледве стримуючи роздратування, буркнула напівголосно:
– Син одружується, а рідні й слід застиг. Дивні вони в тебе, Ілля. Дуже дивні.
Віра ловила погляди батьків. Ті намагалися уникати незручних питань, але все було ясно і без слів. Вони точно захочуть поговорити про це пізніше. Вона хвилювалася від цієї розмови, але ще більше від мовчання. Цього почуття незручності, від якого неможливо втекти.
Після вечері, коли гості розійшлися, а молодята повернулися додому, Віра втомлено опустилася на диван і притиснула долоню до чола.
– Якби моя мама не прийшла, я цього не пережила б, – тихо сказала вона, дивлячись у підлогу. – А ти ніби навіть не здивований.
– Тому що я не чекав на диво. З ними так завжди, – Ілля сів поруч. – Я звик.
Ці слова були дуже важкими. Вони не привітали невістку. Гаразд, Бог із ними, вони не повинні любити її. Але як же Ілля?
Найприкріше було те, що він навіть не сердився. Він просто здався. І якщо він звик до байдужості, значить, і її він колись навчить бути такою.
Віра мовчала, прислухаючись до себе. Там, усередині, вже лунав тривожний дзвіночок.
І інтуїція не підвела її.
– Віре, ну не дуйся, правда. Вони просто такі. Це у нас… стиль спілкування такий, – Ілля намагався розрядити обстановку, перекладаючи речі у багажник таксі. – Не ображайся, гаразд?
Віра мовчала. Пристойних слів не було. Усі вони випарувалися за ці два тижні, поки вона слухала, як родичі чоловіка, які дуже скучили, по черзі вивалювали список прохань: полагодити паркан тітці, сплатити племінниці курси, допомогти сестрі з ремонтом спальні та купити бабусі ліки.
Від «привітності» рідні першого ж вечора не залишилося й сліду.
Коли вони тільки-но приїхали, була якась подоба тепла. Їх обіймали, голосили, як Ілля змінився, нахвалювали Віру. На столі стояла варена картопля, та пара закусок. Більшість продуктів, до речі, купили вони самі по дорозі.
Перший етап зустрічі тривав рівно до згадування грошей. А потім почалося справжнє подання зі скаргами, зітханнями з непрозорими напівнатяками.
– Віро, ви такі молодці, що приїхали! От би ще нам допомогли з дахом, бо зовсім тече… – говорила свекруха, розливаючи по келихах ігристе. – Та й Марині треба ноутбук, у неї навчання…
Ілля посміхався, діставав картку та розплачувався. Він ніби почував себе потрібним, важливим, «чоловіком».
А Віра поряд відчувала себе не роузмною. Готувала, прибирала, розважала племінників, доки чоловік мотався у справах. Справам чужої сім’ї.
– Ти бачиш, як у мами очі світяться? Давно я її такої не бачив, – захоплювався Ілля першого тижня.
– Вони не тобі радіють, Ілля. Вони грошам радіють. І безкоштовній робочій силі, – Віра не хотіла псувати все свято і бути різкою, але втома брала гору. – Ти ж не відпочиваєш. Ти працюєш.
– Це ж сім’я. Хто їм допоможе, як не я? – сказав він з легким роздратуванням у голосі.
Невдовзі вони почули від його сестри тонкий докор.
– Ну, час би вам вже й у дорогу. А то ви в нас начебто прописалися.
Віра застигла. Вона натягнуто посміхнулася і пішла збирати речі, хоч до виїзду залишалося ще два дні. Мабуть, усі отримали бажане і тепер хотіли якнайшвидше виставити гостей.
У машині було тихо. Ілля намагався щось казати, але Віра не відповідала. У неї в голові крутилися погані думки. Рідня чоловіка нахабно та відкрито використовувала їх. А Ілля дозволяв. Не просто дозволяв: втягував у це її.
Але вона намагалася не підкидувати дров у багаття. Все-таки це його родина. Однак наступного літа все змінило.
– Віро, ну що ти так напружуєшся? Ми тільки приїхали, давай просто відпочинемо, – Ілля поклав їй руку на плече, як тільки вони вийшли з машини. – Мати вже борщ поставила, салат твій улюблений готує.
Віра нервово посміхнулася. Все навколо виглядало дуже знайомим: ті ж обличчя, той самий фальшивий сміх, самі фрази.
– Ми так на вас чекали! Ну нарешті! Ось тепер літо можна вважати вдалим.
Торік вона в це вірила. Зараз – ні. Вона відчувала, як все знову скочується в те ж болото.
На другий день почалися прохання. Навіть не натяки, а прямі списки справ та потреб. У сестри зламалася машина. Потрібно допомогти грошима, хоч би частково. Дачу знову заливає. Доведеться купити матеріали і перекрити дах. Потекла батарея. Хтось має привезти та поставити нову.
Все це подавалося з наказової інтонації. Не як прохання, як борг, який Ілля зобов’язаний віддати.
Віра спостерігала за чоловіком, намагаючись зрозуміти: чи він правда не бачить, що його використовують? Чи просто вдає? Він виглядав щиро задоволеним, ніби все це справжня близькість, любов, турбота. Його радувала їхня поблажлива подяка, обійми, поплескування по плечу.
Її ж коробило від кожного жесту.
– Тобі не здається, що їх усмішки надто дорого нам обходяться? – тихо спитала Віра одного вечора, коли вони залишилися самі на кухні.
– Віро, знову ти… Вони просто… Ну, не вміють інакше. Це не зі зла, правда, – Ілля наливав собі чай, уникаючи її погляду. – Вони ж моя родина. Що ти хочеш від них?
– Щоб тебе хоч на хвилину полюбили не за твій гаманець. А ще хочу, щоб ти сам зрозумів, що тебе не цінують, а використовують. Знову.
Ілля замовк. Він не сперечався, не сердився. Просто пішов у спальню, нічого не сказавши. А Віра сиділа за столом, відчуваючи, як повільно йде віра в те, що його можна переконати. Він виріс у цьому. Це для нього норма. Він не бачив у їх поведінці ніякої користі, тому що з дитинства був привчений до ролі рятівника. Саме це він вважав коханням.
На п’ятий день їм знову сказали:
– Пробачте, але в нас тут свої справи, ви вже ніби й не гості.
Повторення минулого року. Тільки тепер Віра не злилася. Вона зрозуміла, що жодних змін не буде. І якщо вона хоче зберегти їхній шлюб, їм доведеться якось домовлятися. Але спочатку треба достукатися до чоловіка.
– Ти для них як банкомат, Ілля, – намагалася пояснити Віра за вечерею. – Тільки не з кнопками, а з ніжками. Взяли потрібне і до побачення.
Він мовчав. Сидів за столом із опущеною головою, колупав ложкою тарілку. Все в ньому говорило про душевні переживання: плечі напружені, щелепа стиснута, в очі не дивиться. Він хотів заперечити, але не знав, з чого почати.
– Я не проти допомагати. Це навіть похвально. Та не так. Не коли нас вичавлюють насухо, а потім виганяють. Це ненормально. Так не буває, коли кохають. Почуй мене, будь ласка.
– Вони просто такі. Вони ж не злі, – промимрив чоловік нарешті. – У них життя важке. Вони не вміють інакше.
– А ти вмієш? Ти вмієш інакше? – Віра відсунула тарілку і всім тілом обернулася до нього. – Чи ти й надалі віритимеш, що кохання – це коли ти завжди винен, а тобі – ніколи?
Він звів очі. Дивився на неї довго, наче вперше бачив. Очі в нього були втомлені, але без злості. Зараз він не сперечався, не відмахувався, просто слухав. Але чи чув?
– Я подумаю, – тихо сказав він. – Мабуть, ти маєш рацію. Не зовсім, але в чомусь має рацію.
Вона сіла ближче, не кажучи жодного слова. Просто поклала йому руку на плече. Вперше за ці кілька років вона відчула, що він поряд. Не з ріднею. Не з тими, хто постійно бере. А з нею.
Одного вечора, коли Віра мила посуд, Ілля підійшов з телефоном у руці. Він виглядав розгубленим, погляд його бігав кімнатою.
– Мама дзвонила, – тихо сказав він.
Віра обернулася і подивилася на чоловіка. З виразу його обличчя вона вже розуміла: зараз буде момент істини.
– Попросила допомогти Марині з телефоном. Мовляв, зламався, навчання, таке інше… – він стиснув пальцями спинку стільця. – Я сказав, що не можу. Що в нас зараз є інші пріоритети.
У кухні повисло напружене мовчання.
– І що вона відповіла? – запитала Віра, намагаючись не видавати нервозність.
– Помовчала трохи… Потім сказала, що коли я тепер «весь діловий», то й сенсу говорити немає. А потім поклала слухавку. Навіть не попрощалася.
Він відвернувся до вікна, кілька секунд дивився. Віра терпляче чекала, поки він прийде до висновків.
– Вона навіть не спитала, як у нас справи. Ні про тебе, ні про роботу. Просто… Начебто з несправним банкоматом. Я не видав гроші, і вона пройшла повз.
– Ти правильно зробив. Ти молодець.
Ілля кивнув, але в його очах відображався смуток. Не лють, не образа. Просто важке прийняття реальності. Він був схожий на покинуте цуценя.
– Знаєш, я гадав, що мені буде соромно. А стало спокійно. Неначе до цього я підводив себе.
– Так і було, – прошепотіла Віра.
У наступні місяці все змінилося. Не різко, але помітно. Рідня дзвонила рідше, бо Ілля став «надто зайнятим». На прохання відповідав нейтрально, пропонував допомогу, але не найближчим часом. Натякав, що родичам буде простіше впоратися самостійно.
Якось він поїхав до матері та сестри в гості один, а повернувся тихий, задумливий, мовчазний.
– Ти знаєш… Я побачив. Як вони дивилися, коли я приїхав із порожніми руками… Не раділи. Просто … чекали, коли я дістану щось для них – сказав він Вірі перед сном.
Вона мовчки обійняла його. Без слів, без пояснень. Просто знала: він побачив. Тепер вони – команда.
З того часу в їхньому житті поменшало фальшу, менше дзвінків з промовистими натяками і більше вільних коштів. Віра показала Іллі, що кохання не полягає в суцільних бажаннях оточуючих, що воно не повинне бути грою в одні ворота. Нехай не відразу, але він її почув і нарешті перестав бути зручним для жадібних родичів.