– Ти на гарних не дивись, вони надто балувані. Всякі подарунки люблять, втомишся на них працювати, – повчав Павла дядько.
Павло працював у нього другий рік водієм сміттєвозу.
Дядько Мишко вважав себе бізнесменом – у нього вже було три сміттєвози. І замовлень повно – він до своєї справи серйозно ставився.
Десять років дядько Мишко важко працював сам водієм.
А потім другий сміттєвоз купив і найняв робітника. З двома машинами справа спритніше пішла. Через пару років він ще одну купив.
І запропонував племіннику Павлу теж працювати на нього.
А на свій сміттєвоз дядько Михайло сусіда Славка посадив.
Він сказав, що їздити втомився – він ними тепер керуватиме. Це його бізнес, що ж він, як простий водій, досить вже!
Павла дядько постійно повчав, як правильно жити треба.
Вважав, що батько його неправильно виховав, не навчив розуму,
– А от якщо звичайну дівчину знайдеш, краще непоказну, без показухи, а ще краще, якщо забезпечену. То тоді рахуй, що ти, Павлику, квиток щасливий витяг.
– Дядьку Михайле, мені красиві дівчата подобаються і веселі. Нащо мені багатий тесть, я сам скоро розбагатію! – сперечався з ним Павло.
– А як же ж, розбагатієш ти, працювати треба, а тобі тільки балакати, от я в твої роки… – сердився дядько Мишко.
Він і батька Павла, свого двоюрідного брата, вважав надто неквапливим.
Батько на заводі все життя пропрацював, а мама на пошті. У них і думок не було ніколи якимось бізнесом займатися. Їх виховали, що треба чесно працювати і бути скромнішим.
А тут цей дядько Мишко зі своїми сміттєвозами. Ніхто всерйоз і не сприймав такої роботи.
– Я благородною справою зайнятий, чистоту і порядок роблю, – сміявся дядько Мишко. – Від мене так багато користі, тому й заробітки зростають!
Коли він Павла до себе покликав водієм, батько спочатку сердився. Він же ж хотів, щоб син його шляхом пішов, на завод.
Але мама вирішила інакше,
– Юрко, хай Павло краще йде водієм, він же ж машини любить, а робота будь-яка почесна, аби не вештався!
Але Павло не думав, що дядько Мишко такий жадібний.
Міг би по родинному і платити більше, а вимагати менше. А він тільки вимагає, та ще й повчає.
Видно тому, що в дядька Михайла сина немає, тільки донька, ось він і взявся Павла виховувати!
– А ти на що витрачаєшся, я тобі добре плачу, на дівок мабуть все йде? – ніби прочитав його думки дядько Мишко. – Їдь на заправку, а потім за договіром по контейнери, а то замовник обурюється, що сміття не вивезли, швидше треба, Павлику!
– Зрозумів, поїхав я, – пробурчав Павло. – Знов мабуть до ночі!
– А ти як думав? Гроші любиш, а працювати хто буде?
Павло їхав і сердився, знову він з Людою сьогодні не зустрінеться!
Люда натякала, що в неї телефон старий, і Павлик хотів їй подарувати новий. А дядько грошей не дав, сказав що один сміттєвоз у ремонті і треба пару днів почекати, от скнара!
Роздратований він під’їхав до заправки. І ще більше розізлився, що знову немає заправників.
Знову дівчинка з каси вийшла його сама заправляти.
Дівча руденьке, з ластовинням, та ще й із залізними скобами на зубах. Непоказна така, а ще й усміхається з такими зубами. От смішна!
Але дівчина так привітно йому посміхалася, що Павлик їй теж у відповідь усміхнувся.
Взагалі-то він був не злою людиною, це дядько його так засмутив.
– Важко такою величезною машиною їздити? – раптом запитала дівчинка.
– Та нормально, а що?
– А ти молодець, працюєш, тебе як звуть? Мене Юля, – і вона запитливо подивилася на Павла.
– Павлик я, – неохоче відповів той, а сам подумав: “От дядько Мишко і наврочив, вже й одна з білими віями намалювалася. Тільки вона точно така ж проста, як і я!”
Павло заправив сміттєвоз і поїхав, спробував ще раз набрати Люду, щоб перенести побачення на завтра, і взагалі засмутився.
Вона була поза зоною…
…Наступного дня у Павла був вихідний, і він заїхав до своєї дівчини.
Але вдома її не було, а коли він їй нарешті додзвонився, Люда сказала сухо:
– Відвали від мене, ти тільки обіцяєш, а насправді ти базікало й пройдисвіт. Мені нормальний хлопець потрібен, а не такий, як ти злидар!
І вимкнула телефон.
Павло весь звівся від ревнощів. Він поїхав до дядька Мишка, і почав просити:
– Дядьку Мишко, заплати хоч частину в рахунок заробітку!
– А тебе що, мама не годує? – засміявся той.
– Ну дядьку, мені дуже треба! – почав благати його Павло.
– Ну якщо треба, їдь із ремонту забери машину, а то Микола заслаб. Заправ її і сюди прижени, тоді і буде тобі аванс! – хитро посміхнувся дядько Мишко.
Павло, стиснувши зуби, погодився – прийде ще його час.
На заправці знову була та сама дівчина, Юля начебто. Вона що, без вихідних працює? І справді, мабуть теж така ж злидня, як і він.
Мабуть без батька росла, от і намагається сама заробити.
Павло заправився, перегнав сміттєвоз до дядька на стоянку. Отримав нарешті заповітний аванс і поїхав купувати телефон для Люди.
Зараз він привезе їй подарунок, і вона відтане, зрозуміє, що він хороший хлопець і своє слово тримає. І нічого дядька Мишка слухати, у нього своя голова на плечах є!
Телефон Люди не відповідав.
Тоді Павлик приїхав до неї додому і подзвонив у двері.
– От сюрприз буде! – думав Павло. – Вона відкриє, а я їй новий телефон! От вона зрадіє. І зрозуміє, що я – надійний хлопець!
Люда відкрила не відразу і вигляд у неї був заспаний.
Вона побачила Павла і навіть не посміхнулася, а якось дивно спитала:
– А ти чого прийшов, хто тебе кликав?
Павло не розгубився, а простягнув їй коробочку,
– Ну не ображайся, я ж обіцяв!
Люда здивовано підняла брови, і тут з кімнати почувся чоловічий голос,
– Людочко, ну ти де?! Хто там прийшов?!
Павло оторопів.
– Та ніхто, Русланчику, це сусідка, я зараз прийду, – проворкувала Люда, і виставила Павла за двері,
– Іди звідси, ти спізнився, зрозумів?!
– Зрозумів! – ошелешено гукнув він у двері, які зачинилися.
Русланчик значить, так?
Спочатку Павло хотів викинути подарунок у вікно, вже навіть руку простягнув.
Але потім сам на себе розізлився. Він що, даремно працював, щоб дорогими речами розкидатися? Пошкодує ще, але пізно буде, ще не відомо, хто взагалі спізнився і кому пощастило!
Тепер Павлик знав, як він вчинить…
Він поїхав до дядька Михайла, і сказав, що на вихідні теж хоче попрацювати.
– Що це ти раптом так, не вистачило грошей? – пожартував дядько Мишко. – Ну давай, працюй, у нас заявки є вже прострочені, я за вихідні тобі більше заплачу!
І він здивовано глянув на Павла.
Але Павло і вигляду не показав.
На заправці він зустрів Юлю. Вона знову йому привітно усміхнулася, а Павло простягнув їй дорогий телефон,
– Тримай, це тобі!
– Мені? – ахнула Юля. – А за що? Ми ж майже не знайомі, Павлику?
– А що, дарувати треба обов’язково за щось? – сумно спитав Павло. – Я просто так хочу тобі хороший телефон подарувати, ти не думай, я сам заробив і купив. Просто… Ти мені подобаєшся, от і все.
– Що, справді? – Юлія ніяково посміхнулася і обличчя її прямо змінилося.
Вона стала така мила.
– Давай післязавтра зустрінемося, ти зможеш? – сам не знаючи, чому, запропонував раптом їй Павлик. – Сьогодні і завтра я працюю, а потім вихідний попрошу, давай?
– Давай! – Юля так на нього дивилася, що йому стало навіть незручно.
Треба ж. Люда подарункам так ніколи не раділа, приймала як належне. Напевно, у Юлі не було ніколи хороших речей.
І йому захотілося зробити для неї ще щось, щоб вона так само раділа і дивилася на нього з захопленням.
Коли Павло зустрівся з Юлею, то виявилося, що у них було так багато спільного, що вони навіть не помітили, як пролетів час.
Через кілька днів Павлик знову її запросив погуляти.
Коли вони зголодніли, він повів її у своє улюблене кафе і Юлі там дуже сподобалося.
– Як смачно, давно я так смачно не їла, – зізналася Юля, і йому стало її шкода.
І ще якесь нове почуття з’явилося, не жалість, а щось світле і добре.
Йому хотілося тепер весь час бути з нею поряд, опікати її, захищати і балувати подарунками.
Чути її сміх і тримати за руку, а краще навіть… Одружитися з нею.
Юля казала, що в неї є батько, але дуже строгий.
І Павло твердо вирішив, що він одружиться з Юлею і зробить її щасливою!
– І тоді ти не будеш тут із усякими мужиками на заправці працювати! Ти така ніжна, Юлю, виходь за мене, я хочу завжди бути з тобою! – зізнався їй Павло.
Очі Юлії стали серйозними.
І як же ж він раніше не помічав, ка вона напрочуд гарна і ця краса не для всіх, а тільки для нього, для Павла!
І з нею він точно буде щасливий, вони кохають один одного!
…На весіллі Павла та Юлії були не тільки родичі, а й деякі відомі бізнесмени їхнього містечка.
А дядько Мишко тільки схвально хитав головою,
– А ти хлопець не промах, не дарма я тебе вчив розуму, швидко ти життя зрозумів!
– Та не знав я, дядьку Мишко, що Юля – дочка власника всіх наших заправок, і що це батько її строгий до бізнесу так привчає.
Я взагалі думав, що вона від безвиході там на заправці працює! – виправдовувався Павло.
– Та жартую я, вірю, ти хлопець що треба і Юля твоя чудова дівчина, будьте щасливі, – розчулився дядько Мишко.
Ще б пак.
Батько Юлії Валерій Іванович хороший чоловік виявився. Сам всього добився, і цим йому і Павло сподобався – хорошого чоловіка дочка обрала!
Валерій Іванович був не проти, щоб вони й надалі були самостійними.
Але квартиру й машину він Юлі і Павлу на весілля подарував.
І в бізнес дядька Мишка вклався, прикупив нові сміттєвози, правда з умовою – щоб дядько Мишко свій бізнес із Павлом поділив.
– Ну а далі, діти мої, самі всього добивайтеся, – сказав Валерій Іванович.
Отак Павло і став щасливим одруженим чоловіком.
Навіть і не думав, а одружився з багатою нареченою.
І не з непоказною, а з найкрасивішою і найулюбленішою, зі своєю коханою Юлечкою!
Так вже доля розпорядилася!
Щастя не шукають, як золото, чи виграш. Воно приходить до тих, хто вміє просто любити…