В кімнаті було тихо, тільки розмірене цокання годинника порушувало нічну тишу.
Ірина прокинулася від раптової спраги. Простягнувши руку вліво, вона намацала порожнечу замість звичного тепла чоловіка.
Сергія поряд не було…
– Може, теж пити пішов? – промайнула в голові перша думка.
Але щось змусило її насторожитися…
Останнім часом чоловік був якимось відстороненим, частіше аніж звичай затримувався на роботі, а коли повертався додому – ніби уникав дивитися дружині у вічі.
Ірина накинула домашній халатик і нечутно пішла до кухні.
З-під дверей пробивалася тонка смужка світла. Вона вже простягла руку до ручки, як раптом почула тихий голос чоловіка:
– Ні, зараз я не можу говорити… Так, я розумію… Послухай…
Серце стрепенулося. Ірина обережно відкрила двері й застигла на порозі.
Сергій, в домашніх штанах та футболці, сидів за кухонним столом, нервово постукуючи пальцями по ньому.
У руці він тримав телефон. Чоловік швидко щось друкував, одразу ж стирав написане і знову друкував.
– Що ти робиш?! – голос Ірини в нічній тиші пролунав різко.
Сергій стрепенувся й підняв голову. На секунду в його очах майнуло щось нервове, але він тут же ж взяв себе в руки.
– По роботі, – відповів він сухо. – Терміновий проєкт.
– О третій годині ночі?
– А ти чого не спиш? – запитанням на запитання відповів він, і в його голосі прослизнули роздратовані нотки.
– Води хотіла попити…
…Ранок видався похмурим, як і настрій Ірини. За сніданком Сергій був незвично мовчазний, постійно поглядав у телефон.
Щоразу, коли екран світився від нового повідомлення, він квапливо хапав його, ніби боявся, що дружина встигне щось побачити.
– Може, ще кави? – запитала Ірина, намагаючись розрядити напружену атмосферу.
– Ні, дякую, мені пора, – Сергій поспіхом встав з-за столу, поцілував її в щоку і попрямував до виходу.
– Сьогодні затримаюся, важлива зустріч з клієнтами…
…День тягнувся нескінченно довго. Ірина намагалася зосередитись на роботі, але думки постійно поверталися до нічної сцени на кухні.
За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася відчувати найменші зміни у настрої чоловіка. Зараз же все вказувало – щось негаразд.
Увечері, коли годинник показував уже десяту, а Сергія все не було, вона наважилася.
Його ноутбук залишився вдома – він нечасто брав його на роботу. Ірина знала, що це неправильно, що порушує його особистий простір, але підозри виявилися сильнішими.
Ірина почала переглядати нещодавно видалені файли. І тут вона побачила це – діалог з якоюсь Оленою.
«Я така рада, що ми знову спілкуємося. Це дійсно важливо для мене…»
Руки Ірини тремтіли, коли вона читала листування. Олена… Що це за ім’я? Повідомлення були якимись недосказаними, повними натяків на спільне минуле. «Пам’ятаєш, як ми тоді…», «А та наша подорож…», «Ти зовсім не змінився…»
Три дні Ірина жила, як у тумані. Вона намагалася поводитися як завжди, але всередині все переверталося щоразу, коли чоловік брався за телефон.
У п’ятницю ввечері Сергій знову сказав про затримку на роботі і вона вирішила діяти.
Таксі зупинилося навпроти будинку, де працював чоловік.
Ірина чекала майже годину, перш ніж побачила його, як він виходить із головного входу.
Але Сергій попрямував не до паркування, а звернув за ріг, на сусідню вулицю…
Вона йшла за ним на відстані, намагаючись залишатися непомітною.
Через десять хвилин Сергій зайшов у невелике кафе на розі. Через вікно Ірина побачила, як він підійшов до столика, де на нього вже чекала якась жінка…
Вона була гарною – це Ірина відзначила першим. Висока струнка блондинка років тридцяти п’яти.
Олена встала назустріч Сергію, і вони… Обійнялися. Не так, як обіймаються ділові партнери, а по-особливому, немов давні близькі друзі.
Ірина дивилася, як вони розмовляють. Сергій виглядав винуватим, часто опускав очі, але видно було – ця жінка щось значить для нього.
Якоїсь миті Олена накрила його руку своєю, і він не відсторонився.
Ірина не пам’ятала, як добралася додому. У голові крутилися уривки фраз з їхнього листування, накладаючись на побачену сцену в кафе.
Вона машинально готувала вечерю, коли почула звук дверей, що відкриваються.
– Привіт, я вдома! – голос Сергія звучав якось незвично бадьоро. Від нього пахло свіжою кавою і ледь вловимим жіночим парфумом.
– Хто така Олена? – Ірина сказала це тихо, не обертаючись від плити.
На кухні запала важка тиша.
– Що? – перепитав він після паузи.
– Олена. Жінка, з якою ти зустрічався сьогодні в кафе на Зеленій.
Сергій повільно сів на стілець.
– Ти стежила за мною?
– А ти залишив мені вибір? – Ірина нарешті обернулася до чоловіка.
– Нічні листування, постійні затримки на роботі, твоя відсторонена поведінка… Що відбувається, Сергію?
Він потер обличчя руками, ніби намагаючись стерти втому.
– Це… Важко пояснити.
– Як це «важко»?! – ахнула Ірина, не розуміючи, що відбувається. – А ти спробуй! У нас уся ніч попереду…
– Олено… Вона моє перше кохання. Ми зустрічалися в університеті, збиралися одружитися. Але вона поїхала вчитися за кордон, і все скінчилося. Я думав, назавжди…
– А тепер вона повернулася,– голос Ірини тремтів. – І ти вирішив згадати молодість?
– Ні, все не так! – Сергій різко встав. – Вона написала мені місяць тому. Розлучилася, повернулась у місто… Просто хотіла поговорити.
– І тому ти приховував це від мене? Видаляв повідомлення, брехав про роботу?
– Я… Я боявся, що ти неправильно зрозумієш.
– А як я маю розуміти? – Ірина відчула, як сльози підступають до очей. – Ти хочеш повернутися до неї?
– Господи, ні! – він спробував підійти до дружини, але вона відступила. – Просто… Зустрічі з нею змусили мене замислитися. Про нас, про те, якими ми були раніше. Пам’ятаєш, як ми спонтанно зривалися у поїздки? Як могли проговорити всю ніч? Коли це все зникло, Іро?
– Виходить, я винна? Що ми подорослішали? Що маємо роботу, зобов’язання?
– Ні, справа не в цьому… – Сергій нарешті спіймав її погляд. – Я люблю тебе. Тільки тебе. Олена… Вона просто примара з минулого. Я це зрозумів сьогодні, коли ми зустрілися. Все, що я відчував до неї колись, – це спогади. А ти моя реальність, моє життя…
Він дістав телефон, відкрив діалог з Оленою і написав:
«Пробач, але нам потрібно припинити спілкування. Це неправильно стосовно моєї родини».
– Я не хочу втрачати тебе, Іро. Давай почнемо заново? Без примар минулого, без рутини. Тільки ти і я…
…Через три місяці Ірина випадково натрапила на той старий діалог у ноутбуці чоловіка.
Але тепер ці повідомлення не викликали нічого.
Вона посміхнулася, згадавши їхній недавній спонтанний відпочинок в Карпатах, нові традиції сімейних вечерь без телефонів, відроджену близькість…
Іноді треба пройти через кризу, щоб зрозуміти – справжнє кохання сильніше за будь-які примари минулого.
Закривши ноутбук, вона пішла на кухню, де Сергій готував їхню улюблену вечерю.
Тепер Ірина точно знала – їхня історія тільки починається…