Батьки Віри не хотіли, щоб їхня дочка їхала навчатися в інше місто. Ще й у Київ.
– Чим тебе не влаштовують місцеві вузи? – запитувала мама. – Тут теж можна буде здобути гідну освіту. Та й поряд із нами будеш.
– Ось це і не влаштовує, – усміхалася Віра. – Я хочу самостійності. А ви ж кожен мій крок контролюватимете! Куди пішла, в скільки з’явилася, з ким дружу.
Мама лише зітхала. Звісно, їй хотілося контролювати життя доньки, а як інакше? Їй лише вісімнадцять виповнилося, вважай, ще дитина. А тут столиця… Стільки спокус, невідомо, які люди будуть поряд. Страшно відпускати дівчинку так далеко.
– Якщо хочеш, ми з татом знімемо тобі тут квартиру, – не здавалася мама. – Житимеш окремо, зате поруч із нами. І мені так спокійніше буде.
– Мамо, я хочу у Київ, – відповіла Віра. – Я вже давно мрію там жити. Сама ж розумієш, що можливостей там більше, ніж у нашому маленькому містечку.
– Нічого хорошого у твоєму Київі немає, – бурчав тато. Йому також не подобалася ця ідея. – Був я там по роботі і не раз. І що? Люди всі кудись поспішають, нескінченні затори, ціни – жах! Та й думаєш, ти одна така розумна? Купа людей їде у Київ щорічно, і мало хто там приживається. Або живуть від зарплати до зарплати, не маючи можливості собі щось дозволити.
– А я впевнена, що в мене все вийде, – упиралася Віра. – І я не розумію, чому ви не вірите у мене, чому мені не довіряєте!
– Та до чого тут довіра, Віра, – заперечувала мама. – Справа в іншому. Нам буде страшно за тебе. Ти далеко, невідомо з ким та де. Може статися, що завгодно.
– Мамо, та жити взагалі страшно! Може, я зі сходів погано спущуся. А може, дорогу не там перейду.
– Сплюнь! – почав вже злитися тато.
– Я до того, що може статися будь-що. Головне мати свою голову на плечах. А я у вас, начебто, розумна.
Мама з татом намагалися відговорити Віру, але вона не здавалася. І, зрештою, здалися вони. Зрозуміли, що тільки зіпсують стосунки з дочкою, якщо й далі впиратимуться. Краще погодитися і бути на зв’язку. Адже Віра цілеспрямована, візьме та поїде, якщо вони її не підтримають. І це буде набагато гірше.
Віра вступила на навчання у Київ. Звісно, на платне відділення, але її батьки могли собі це дозволити.
Їй навіть дали гуртожиток, тож на оренді житла можна було заощадити.
А згодом мама та тато змирилися з тим, що їхня дівчинка виросла. Вчилася Віра добре, у жодні небезпечні ситуації не потрапляла (принаймні, батьки ні про що таке не знали). Сусіди по гуртожитку були теж приємними, одна із сусідок навіть якось приїжджала разом із Вірою на канікули до її батьків.
Два роки пролетіли швидко. Віра перейшла на третій курс, і на той момент батьки вже й забули про те, що не хотіли, щоб вона навчалася у Києві. Віра вже підробляла, хоч батьки давали їй гроші, сесії закривала без проблем. З мамою та татом була постійно на зв’язку, часто приїжджала додому. Благо, жили вони всього за триста кілометрів від Києва.
І, здавалося, все буде чудово. І ніхто не міг подумати, який сюрприз готує їм доля.
Гуртожиток, де жила Віра, був квартирного типу. Двокімнатна квартира зі своєю кухнею та санвузлом. У великій кімнаті жили троє дівчат, у маленькій – двоє. Загалом такий варіант був дуже непоганим. Немов дівчата винаймали квартиру.
Коли Віра тільки вступила, дві дівчинки вже були на останніх курсах. І ось, коли Віра перейшла на третій курс, вони вже закінчили навчання. І невдовзі до них підселили двох нових сусідок.
Спочатку приїхала перша дівчинка. Інші мешканці познайомилися з нею, і вона їм дуже сподобалася. І ось перед початком навчання приїхала ще одна.
Як тільки вона увійшла, усі застигли. А потім глянули на Віру. Але Віра й сама бачила, як вони з цією дівчинкою схожі.
– Всім привіт. Мене Соня звуть, я тортик до чаю купила, – усміхнулася новенька, а потім теж подивилася на Віру.
Подібність була феноменальною. Зрозуміло, що вони не виглядали як близнюки, та й різниця у віці у них була. Але подібність все одно була настільки явною, що не помітити її було просто неможливо.
Звичайно, всі перевели це на жарт. Мовляв, буває таке. Потім одна із сусідок розповіла, що кожна людина має двійника, просто дивно, що вони змогли ось так зустрітися.
І все ж Соні з Вірою це здавалося трохи дивним. Вони навіть вирішили, що, можливо, вони якісь родичі. Стали шукати якийсь зв’язок, але його просто не було.
– Я взагалі на тата дуже схожа, – промовила Віра.
– А я, навпаки, на маму. Не те щоб дуже, але в неї пішла.
Дівчатка навіть сфоткалися та відправили своїм батькам фотографії. Ті теж здивувалися, але ніяк не могли пояснити.
А дівчатка зрештою здружилися. Чи то їх схожість допомогла, чи вони багато спілкувалися, намагаючись зрозуміти, як так вийшло. А може, вони просто були близькі один одному за духом.
Вони вже майже цілий рік мешкали разом. Сусідки звикли до цієї дивності, та й самі дівчатка вже втомилися думати, як так сталося. Вирішили, що просто доля так пожартувала з них.
А до кінця навчального року Соня дуже занедужала. Вона поїхала до батьків і вже там потрапила в палату. Що з нею конкретно, подруги не знали. Вона лише повідомила, що лежить в палаті та не знає, коли випишеться.
А потім Соня на якийсь час зникла. Не виходила на зв’язок, не відповідала на повідомлення. І подруги стали непокоїтися, переживали, раптом їй зовсім погано.
І дуже вони здивувалися, коли Соня зявилася на порозі їхньої квартири у гуртожитку.
– Соня! – Першою підскочила Віра. – Ти нас мало не звела! Ти куди зникла? Ми дуже турбувалися.
І тільки через якийсь час Віра помітила, що на Соні немає обличчя.
– Можна з тобою наодинці поговорити? – попросила вона Віру.
Звичайно, решті сусідок теж було цікаво, що трапилося, але вони тактовно пішли в іншу кімнату, залишивши Соню та Віру наодинці.
– Що сталося? – стривожено запитала Віра. – Щось серйозне зі здоров’ям?
– Ні, зараз вже все гаразд. Я одужала.
– А що тоді?
Було видно, що Соні важко говорити. Вона ледве стрималася, щоби не розплакатися.
– Загалом коли я була в палаті, у мене брали аналізи. І тоді сказали, яка в мене група. А я в школі біологію любила, тому знаю, що за тієї групи, що у моїх батьків, у мене просто не може бути така.
– Ти про що?
– Загалом, я все перевірила ще раз, потім вирішила, що або у мами, або у тата неправильно вказана група. Сказала, що їм треба перездати. Тато був не проти, а ось мама.
Соня все ж таки не витримала і розплакалася.
– Я все одно не розумію, – тихо промовила Віра.
– Мій тато мені не рідний. Розумієш? Мама народила від іншого. Тато також не знав. Тепер вони розлучаються, тато поки що зі мною не спілкується, каже, що йому треба все переварити.
– Боже, який жах… Я так тобі співчуваю, Соня.
– Віро, ти не розумієш? Ми з тобою дуже схожі, і ти казала, що копія свого батька. Виходить, і я його копія?
До Віри почало доходити.
– Ні, – похитала вона головою. – Цього не може бути. Ми ж навіть у різних містах живемо! Та й тато дуже любить маму!
– І що, твій тато ніколи не був у моєму місті?
Віра замислилась.
– Не знаю, можливо, і був. Він мав багато різних відряджень за життя. Але я певна, що ти помиляєшся!
– Тоді, давай здамо тест. Дізнаємось, чи не родичі ми? Віро, мені дуже треба знати.
Віра була впевнена, що це не так. Але не стала сперечатися з Сонею, хотіла, щоб вона переконалася, що помиляється. Тому Віра погодилася скласти тест.
А за тиждень прийшов результат. Який шокував обох дівчаток. Між ними точно була спорідненість, така, начебто в них був один батько.
Тепер і Віра не знала, що робити. Вона дуже злилася на батька, адже, виходить, він зрадив її мамі, коли Вірі всього рік був. І вона дуже хотіла все йому висловити.
З іншого боку, їй не хотілося, щоб мама хвилювалася, не хотілося руйнувати її життя. І вона не знала, як вчинити.
Але одного дня Соня сказала, що хоче поспілкуватися з рідним батьком.
– Це так важко, коли не знаєш свого коріння… Коли все життя думаєш, що живеш у сім’ї, що любить, а виявляється, тебе виховує чужа людина.
І Віра зрозуміла, що приховувати не вийде. Так чи інакше, але правда спливе назовні.
Тато все заперечував. Але коли Віра показала йому результати тесту, він зізнався. Сказав, що була коротка інтрижка, але він не знав, що жінка завагітніла. Він навіть її імені не пам’ятав.
Загалом, батьки Віри теж розлучилися. Це було дуже сумно і здавалося чимось нереальним. Наче доля і справді з них насміхається.
Але Віра та Соня були сильними. Їхні стосунки не зіпсувалися, навпаки, стали кращими. Вони ж були сестрами. І нехай, у їхніх сім’ях уже не буде, як колись, зате тепер вони завжди будуть одне в одного.