Риту виховувала бабуся. Батьки у Рити були, але їм було не до дочки. Мама народила її рано, тільки-но вісімнадцять виповнилося. І коли Риті було три роки, вона з чоловіком, татом Рити, вирушила у велике місто на заробітки. А Риту залишили з бабусею.
Власне, так Рита з нею жила. Спочатку батьки облаштовувалися на новому місці, потім не було грошей, щоб ще й дитину утримувати, потім часу не вистачало, мовляв, хто Риту в школу водитиме. А потім якось вони вже й не думали про те, що треба було б забрати доньку. У них там народилася ще одна дитина, брат Рити, і ось йому дісталося все батьківське кохання.
Звісно, вони приїжджали. Разів чотири-п’ять на рік. Привозили гостинці, вели Риту гуляти. Кілька разів брали її до себе на канікули, але виховувала її все одно бабуся.
Спочатку Рита чекала на батьків, потім на них ображалася, а пізніше вони стали їй чужими. Як далекі родичі, котрі зрідка з’являються на порозі їхнього будинку, привозять подарунки, розважають, але спільного з ними в тебе нічого немає.
Коли Риті виповнилося дванадцять, а її братові чотири, мати запропонувала її забрати. У них тоді й гроші вже були, а ось щодо бажання Рита дуже сумнівалася. Швидше за все їм потрібна була допомога з дитиною. Та навіть якщо вони й справді захотіли забрати свою дочку, Рита цього вже не хотіла. Вона не збиралася кидати бабусю, свою єдину близьку людину. Адже та замінила їй і матір, і батька.
Особливо важко бабусі було спочатку. Батьки Рити грошей не давали, їй доводилося працювати на двох роботах, щоби прогодувати та одягнути внучку. І Рита ніколи не відчувала того, що у них погано із фінансами. У них завжди в будинку була їжа, були цукерки (нехай і найпростіші), Рита в перший клас пішла в новому, гарному сарафані та лакованих білих сандаликах! Найкрасивіша була у школі! Та й інший одяг бабуся їй купувала, як треба було.
Це вже потім Рита зрозуміла, що бабуся багато в чому обмежувала себе. Трудилася, не покладаючи рук, щоб у її внучки все було. Напевно, намагалася заглушити ті переживання, які їй дісталися від зради батьків.
Звісно, коли батьки почали заробляти гроші, вони почали допомагати. Надсилали щомісяця певну суму, яка для їхнього села була досить великою.
Бабуся тоді вже працювала лише на одній роботі та й на пенсію вже вийшла. Тому ця допомога була дуже доречною. Але для Рити все одно це здавалося відкупом. Мовляв, ось вам гроші, тільки не заважайте нам жити.
Не дивно, що брата Рита також не любила. Спочатку відчувала ревнощі, потім образу, а потім їй начхати на нього стало.
Бабуся була єдиною людиною, яку Рита могла б назвати своєю родиною. Інші були членами сім’ї, вони були просто родичами.
Рита добре навчалася у школі. Бабуся хоч часом і балувала її, але була й строгою. Уроки просила робити, по дому теж Рита допомагала бабусі. У підлітковому віці навіть траплялися сварки, і Риті, коли вона виросла, дуже соромно за це. Адже бабуся все для неї робила, і лише завдяки їй Рита стала тією, ким вона є.
Закінчила школу Рити із золотою медаллю. Вступила до ВНЗ у місті, щоправда, не в тому, де жили батьки. Не хотіла вона з ними бачитися. Взагалі, що більше минало часу, то чужішими ставали для неї ці люди.
Рита закінчила університет, влаштувалася працювати. Потроху, вона почала будувати свою кар’єру. І вже за три роки після університету доросла до керівника філії.
До бабусі Рита їздила часто. І все одно за неї переживала. Все пропонувала їй переїхати до міста. Мовляв, будинок у селі продамо, а я візьму нам в іпотеку квартиру. Хотіла Рита, щоб вони жили разом, адже тоді вона менше хвилюватиметься за бабусю.
Але та не погоджувалася. Звикла вона жити в будинку, та й не хотіла Риті заважати. Знала, що внучці треба влаштовувати своє особисте життя. А яке особисте життя, коли в неї в хаті старенька ошивається.
Бабуся все частіше сиділа вдома. Стали ноги погано ходити, голова постійно важка, тиск.
– Не стане мене скоро, – казала вона Риті. – Відчуваю, недовго мені лишилося.
– Сплюнь! – Злилася Рита. – Тобі ще моїх дітей няньчити!
– Не вигадуй. Нанянчилася вже. Рито, так і повинно бути, ніхто не вічний. А я своє завдання виконала. Он, ти якась гарна, успішна, розумна. Вважаю, що вже й на той світ не соромно.
Не подобалися Риті ці слова. Та й сама вона зауважувала, що бабуся за останній рік здала. Раніше на інший кінець села за хлібом ходила, бо там завжди свіжий, а тепер навіть до найближчого магазину важко дійти. Та й лежить все більше, нічого не хоче робити.
Раніше справ було багато. Худобу тримали, грубка була. А коли Рита закінчила школу, бабуся навіть курей перестала тримати, казала, що мороки з ними багато, а куди їй стільки яєць? А потім Рита, коли з’явилися гроші, бажаючи допомогти бабусі, провела в будинок газ, встановила котел. Тепер і з грубкою возитися не треба було. Та й душову кабіну Рита в будинку облаштувала.
Ось, начебто, і хотіла, як краще, а бабуся тепер взагалі нічого не хоче робити. Все є, не треба дрова тягати, гріти воду. Ось і лежить цілими днями на дивані.
Дочка бабусі, мама Рити, взагалі до неї рідко заглядала. Після того, як Рита поїхала, стосунки остаточно зіпсувалися. Загалом, залишилася у бабусі тільки її онука, та й ту вона особливо напружувати не хотіла.
Рита дуже переймалася здоров’ям бабусі. Не знала, що робити. І якось розповіла своїй подрузі про те, як вона хвилюється та яка у неї вперта бабуся.
– А знаєш, їй і справді нудно, – промовила подруга. – Немає потреби щось робити. Звичайно, людині стає важко, коли вона менше рухається, коли не треба про щось думати. Раніше вона не могла собі дозволити такі думки. Треба було тебе ростити, треба було стежити за господарством. А тепер? Емоцій немає, руху немає, та й бажання немає.
– І що мені робити?
– А ти подаруй їй нові емоції, – запропонувала подруга. – Навіть якщо це не допоможе і, не дай боже, твоїй бабусі ставатиме все гірше, вона хоча б на старості років поживе на повну силу.
Рита прислухалася до подруги. Вона знала, що бабуся ніколи не була на морі. Грошей на це просто не було. І Рита вирішила, що настав час бабусю витягати з розпачу, щоб вона передумала на той світ йти.
Нічого не говорячи (знала, що бабуся не погодиться), Рита купила путівки на море. Потім пройшлася магазинами і купила бабусі літній модний одяг.
Одного вихідного Рита приїхала до бабусі і сказала, щоб та збиралася.
– Куди це? – обурилася Ганна Іванівна.
– У мене для тебе сюрприз, але треба буде прокататися.
– Нікуди я не поїду. Сьогодні магнітні бурі, голова важка. Я ледве встала з ліжка.
Але Рита знала, як переконати бабусю. Що-що, але за роки життя з нею, вона її добре дізналася.
– Що ж, виходить, я даремно витратила гроші… – зітхнула Рита.
Бабуся невдоволено глянула на онучку.
– Ну ось навіщо? Потрібно було спочатку спитати!
– Та я сюрприз хотіла зробити…
– Гаразд, – зітхнула Ганна Іванівна. – Що мені надіти?
– Та що завгодно, – посміхнулася Рита, знаючи, що в неї в машині валіза речей для бабусі. – Головне, паспорт візьми.
Усю дорогу бабуся бубоніла. Виявилося, що вони їдуть у місто, і вона все хвилювалася, чи встигнуть вони повернутися до темряви. А то погано їхати ночами.
Але бабуся й не здогадувалася, що повернеться вона лише за тиждень.
Коли вони під’їхали на вокзал, бабуся навіть змінилася.
– Ти що це надумала?
– На море їдемо, бабусю.
– Нікуди я не поїду! У мене тиск! Мені ж там погано стане!
– Краще погано біля моря з коктейлем у руці, ніж погано вдома на дивані, – впевнено заявила Рита. – Давай, не впирайся.
– Та у мене навіть одягу нема!
– Я все тобі купила.
– Краще б із подружками поїхала.
– Ти моя найкраща подружка.
Звичайно, бабуся обурювалася весь час, поки вони були в дорозі. І переживала. Рита і справді почала переживати, як би їй погано не стало.
А ось на півдорозі в бабусі вже з’явилося передчуття. Вона почала розпитувати Риту буквально про все. Куди їдуть, де житимуть, чи далеко море.
Вже через день їхньої відпустки бабусю було не впізнати. Вона хизувалась у модному купальнику, навіть з якимсь дідусем познайомилася.
Вечорами вона танцювала на дискотеці, яку влаштовували в готелі. Спочатку соромилася, а потім увійшла у смак.
Поверталася бабуся молодшою. Вона не менше десяти років скинула за цю відпустку. І вона була дуже задоволена. У неї з’явилися якісь плани, вона вже думала, куди ще можна з’їздити.
– І ти фотографії мені скинь, – заявила вона. – Сусідкам похвалюся. Вони ж таке лише на картинках бачили.
Рита дивилася на свою бабусю й усміхалась. Права була подруга, коли життя яскраве, то й на той світ не хочеться. А Рита зробить усе, щоб життя її бабусі було сповнене вражень. Адже так хочеться, щоби вона пожила довше. Їй ще правнуків няньчити.