Ірина їхала додому виснажена, але щаслива: нарешті п’ятниця! Оце так тиждень видався! Мало того, що нагрянула перевірка, на яку, зрозуміло, ніхто не чекав, так ще й безпосередня начальниця поїхала на курси підвищення кваліфікації. У результаті відповідальність за весь відділ разом звалилася на плечі Ірини.
Цілий тиждень вона крутилася як білка в колесі, намагаючись не осоромитися.
І ось, нарешті, вихідний…
Зараз вона прийде, бухнеться на ліжко і з насолодою витягне втомлені від біганини ноги.
– Сергію, я вдома, – звично промовила Ірина, увійшовши до квартири.
На її традиційний заклик із кімнати вийшла… Лідія Іванівна. Свекруха…
Ірину аж пересмикнуло. Кого-кого, а цю жінку бачити у своєму будинку їй хотілося найменше.
– Ірочко, – защебетала Лідія Іванівна, яка шкірою відчувала, що невістка її, м’яко кажучи, недолюблює. – А я вже вечерю приготувала. Проходь, мий руки і за стіл.
“Почалося”, – подумала Ірина і, злегка кивнувши на знак згоди, пройшла в спальню переодягнутися.
Там вона знайшла чоловіка. Сергій, розкинувши руки вбік, лежав на ліжку із заплющеними очима. Схоже, він теж ледь дочекався п’ятниці і тепер намагався розслабитись після трудового тижня.
Поруч із ним, незрозуміло чому, валялися зимові речі Ірини…
– Це що? – запитала вона, помітивши, що чоловік, почувши її кроки, розплющив очі.
– Не знаю, – байдуже відповів Сергій. – У мами спитай. Здається, вона тут порядок наводила.
– Що?! – обурилася Ірина і відчинила шафу…
Її речі лежали акуратними, стовпчиками.
Навіть спідня білизна перемістилася на інше місце.
Іра дивилася на всю цю «красу», намагаючись вгамувати в тілі тремтіння обурення.
У цей момент за спиною пролунав невдоволений голос Лідії Іванівни:
– Ну, що ж ви? Ми на вас чекаємо…
Побачивши обличчя невістки, свекруха все зрозуміла і «лагідно» додала:
– Ти пробач, Ірочко, але я в тебе в шафі порядок навела. Розумію, тобі ніколи, а мені не важко. Це ж лише п’ять хвилин. А ось ці речі, – вона спритно підняла з ліжка светри Ірини. – Я покладу ось у цей ящик. Дивись, як добре! Вони ж тобі тільки через чотири місяці знадобляться.
– Не пам’ятаю, щоб я просила вас про допомогу, – кинула Ірина та вийшла з кімнати.
Погляду, кинутого їй услід Лідією Іванівною, вона не бачила, але відчула дуже виразно.
Помивши руки, господиня пройшла на кухню. Там на неї чекав другий сюрприз.
Її улюблена скатертина зникла. На її місці красувалася яскрава клейонка з жовтими трояндами.
Ірина з подивом і невдоволенням повернулася до свекрухи.
– Гарно, правда? – знайшлася та. – І практично! Прати не треба. Завжди чистенько.
– Де моя скатертина? – крижаним тоном запитала Ірина. – Сподіваюся, ви її не викинули?
– Чесно кажучи, хотіла, – багатозначно відповіла Лідія Іванівна. – Але потім передумала та кинула у прання. Раптом знадобиться. Хоча… Вона зовсім вицвіла. Одним словом – ганчірка.
Ірина знову ледве стрималася. Це була її улюблена скатертина! Подарунок мами!
Стиснувши зуби, вона сіла за стіл. Влаштовувати розбірки не хотілося: діти з апетитом уплітали бабусині млинці, просочені вершковим маслом, не помічаючи нічого довкола.
Повечерявши, вони вирушили до своєї кімнати.
На кухні з’явився Сергій. Побачивши млинці, зобразив радість (він вів здоровий спосіб життя, тому млинці не їв зовсім) і приєднався до трапези.
– Дивись, не захоплюйся, – напівголосно попередила Ірина, бачачи, як чоловік накладає млинці у свою тарілку. – У мене тут тобі м’ясо є і салат.
Вона встала, відчинила холодильник.
Ні салату, ні рулету з курячої грудки в ньому не було.
Запитати Ірина не встигла. Лідія Іванівна, миттєво оцінивши ситуацію, з безневинним виглядом пояснила:
– Салат вже зіпсувався. Ну, ти ж розумієш, Ірочко, пекінська капуста швидко починає гірчити. Як можна їсти таке? А рулет… Ти коли його готувала? Минулого тижня?
– Вчора, – прошипіла у відповідь Ірина, це такий рецепт.
– Нізащо не повірю! Він же, як підошва! Я його собакам викинула. Ця страва якраз для них.
Все це було сказано дуже ласкаво, з посмішкою та закочуванням очей.
Іра не витримала. Блиснула очима, різко встала і вийшла з кухні.
Лідія Іванівна розплакалася. Вона дуже «злякалася». Тож Сергій не пішов за дружиною. Він залишився і тепер старанно заспокоював маму.
Прийшовши до спальні, невдоволено кинув дружині:
– Слухай, я розумію: мама тебе дістала. Але ж вона хоче як краще!
– Краще для кого?
– Для нас. Тобі. Для дітей.
– Яке благородне бажання! – посміхнулася Ірина.
– Не бачу нічого смішного, – Сергій дивився з докором, – ти ж бачиш: вона старається. А ти замість того, щоб бути вдячною, зовсім цього не цінуєш.
Ірина мовчала.
– Мені здається, ти маєш вибачитись, – не дочекавшись відповіді, твердо сказав чоловік…
– Я?! – обурилася Ірина. – За що? Це ж не я прийшла без запрошення, полізла в чужі шафи, замінила скатертину на кухні, не спитавши дозволу! І не я господарювала в чужому холодильнику! Та ще відпускала їдкі коментарі!
– Все це нісенітниця, на яку не варто звертати уваги, – впевнено сказав Сергій, – ти просто шукаєш, до чого причепитися.
– Ясно, – кинула Ірина і відвернулася.
Розмовляти з чоловіком їй більше не хотілося.
Сергій це зрозумів і повернувся до матері. Провівши її, він ліг спати на дивані в залі.
За кілька днів, напередодні дня народження синів, Ірина вирішила зробити їм сюрприз.
Відпросилася з роботи, щоб забрати близнюків з продовження раніше і зводити в кіно. Хлопчаки давно просилися.
Вийшовши з офісу, вона зателефонувала вихователю групи продовженого дня:
– Інно Василівно, скажіть моїм, щоби збиралися. Заберу їх за півгодини.
– Але їх уже бабуся забрала.
– Бабуся? – здивувалася Ірина.
– Так, сказала, що ви в курсі. Вона повела їх на прослуховування.
– Яке ще прослуховування?
– До музичної школи. Стривайте… Ви що, і цього не знаєте?
Ірина попрощалася з вихователькою і відразу набрала свекруху:
– Лідія Іванівно, ви де?
– Іро, я не можу говорити, ми на прослуховуванні. Ой, наша черга, – у трубці почулися гудки.
Ірина їхала додому та всю дорогу підбирала в голові слова, які скаже свекрусі під час зустрічі.
І все ніяк не могла їх знайти.
Вона стільки разів казала Лідії Іванівні, що хлопчики не хочуть займатися музикою, що їм вистачає навантаження у школі, що не можна позбавляти дітей дитинства!
Свекруха не чула. Ще й Сергія переконувала, що треба завантажити синів «на повну», щоб у них, коли підростуть, не було часу на «різні нісенітниці». А той з матір’ю начебто й не погоджувався, та й сперечатися не намагався.
Коли Ірина прийшла додому, Сергій вже був там.
– Щось ти сьогодні рано, – здивувався він. – Чого раптом?
Ірина все розповіла чоловікові. Про те, як хотіла зробити дітям сюрприз, та про те, який сюрприз підготували їй самій.
– Ну ось скажи мені, – насамкінець спитала вона. – Як пояснити твоїй матері, що вона не права? Адже вона не має жодного права так чинити! Це наші діти! Наша родина! А вона поводиться так, ніби вона тут господиня.
– Маму вже не переробиш, – задумливо відповів Сергій. – Доведеться підлаштовуватися.
– Не буду я більше під неї підлаштовуватися, – буркнула Ірина, і в цей момент почула, як гримнули вхідні двері.
Вона вискочила у коридор, збираючись висловити Лідії Іванівні все, що про неї думає, але, побачивши свекруху, зупинилася.
По-перше, Лідія Іванівна була одна, без онуків. По-друге, вона була заплаканою і такою розгубленою, що Ірині стало її шкода.
«А раптом щось із дітьми?» – майнула несподівана думка.
– Лідія Іванівно, що сталося? Де Сашко з Олексієм?
– На подвір’ї на лавочці сидять. Не хочуть додому йти, – схлипуючи, промовила свекруха.
– Чому? – здивувалася Ірина.
– Образилися на мене. Вони, бачите, не хотіли на прослуховування йти, а я їх відвела.
– Ну, відвела і що?
– А то! Не взяли їх! Слуху, кажуть, нема.
– І ви тому плачете?
– Звісно! Я так хотіла, щоб вони вчилися музиці! А вони радіють, що прослуховування провалили. Ну, я й сказала, що немає в них ніякого самолюбства, і що ледарі вони, яких світ не бачив. А їх це зачепило: ти, кажуть, бабусю, дістала нас усіх. Краще б ти взагалі не приходила до нас! Уявляєш?!
Ірина промовчала.
– І що прикро, – продовжувала Лідія Іванівна. – Адже я хочу як краще. Для вас усіх. А ви з мене недруга робите. І ти, Ірочко, найбільше стараєшся. Коротше, дітей я привела, іди забирай їх додому. А я до вас більше – ні ногою! Живіть самі як хочете!
– Як скажеш, мамо, – Сергій з іншої кімнати прислухався до розмови і вирішив втрутитися, – ми житимемо як хочемо, а ти не будеш нам ніякого добра завдавати.
– Завдавати? Слово яке, – пробурмотіла Лідія Іванівна.
– Неприємне, згоден, – Сергій підійшов до матері, обійняв. – Зате дуже точне… А щодо – «ні ногою», це ти даремно…
Після тієї розмови стосунки в сім’ї помітно покращалися.