Катя заїхала до нової квартири тиждень тому. І майже цілий тиждень не виходила надвір.
А як тут вийти, як стільки справ? Квартиру купила ту, на яку вистачило грошей. Бабуся, добра душа, залишила у спадок їй стару дачу та кімнату в гуртожитку. Все це Катя продала, додала своїх заощаджень, які збирала вже років п’ять, і ось вистачило на крихітну однокімнатну квартиру у старому фонді.
У цій квартирі раніше жили маргінальні особи, тому була вона не те, що не в кращому стані, швидше, в дуже поганому.
Грошей на ремонт та клінінг у Каті не було, вона вигрібла все до копійки, щоб купити цю квартиру. Але труднощів Катя не боялася, тож з першого дня все прибирала.
Намила підлоги, вікна та стіни до блиску. Викинула все сміття, якого в квартирі було непомірно. Відчистила санвузол та кухню, які за підсумком опинилися у непоганому стані.
Меблі віддали родичі та друзі. Диван перекочував від батьків, кухонний стіл віддала найкраща подруга, котра якраз давно хотіла купити новий. Стільці різних кольорів і форм принесли всі, кому не ліньки. Звідки з’явився комп’ютерний стіл, Катя навіть не згадала.
Періодично у цій квартирі з’являлися якісь люди. Тато прийшов допомогти з ремонтом кухонних шаф, друзі всі разом віддерли старі шпалери, щоб Катя поклеїла нові (які теж хтось віддав, дуже невдало розрахував кількість рулонів), мама допомагала наводити лад, і навіть брат приїхав, щоб зібрати меблі.
Катя була дуже рада, що в неї така чудова родина і такі друзі. Є на кого покластись. До того ж, вона навіть особливо нікого не просила, не хотіла напружувати. Вони самі дзвонили та питали, яка потрібна допомога.
У результаті за тиждень квартиру було не впізнати. Гарні меблі, свіжі шпалери, скрізь чистота. Навіть гарний пухнастий килим красувався у центрі кімнати – подарунок мами.
І ось тоді Катя зрозуміла, що настав час хоч ненадовго покинути свій барліг. А може, й із сусідами познайомитись.
Майже одразу дівчина зустрілася із сусідкою по сходовій клітці. Дізналася, що має двох дітей (сусідка заздалегідь вибачилася за вечірній шум, коли діти роблять уроки, а мама дуже голосно їм допомагає), а також трохи дізналася і про інших сусідів. В цілому, здавалося, що будинок зустрів її привітно. Та й люди тут одне одного знали.
Поступово Катя майже з усіма познайомилася. Тільки ось з однією сусідкою вона зустрілася лише через два тижні.
Бабуся, спершись на паличку, повільно спускалася сходами їхнього під’їзду.
Катя ввічливо потримала старенькій двері, а та їй подякувала.
– Ти новенька тут, чи що? – запитала вона.
– Так, нещодавно переїхала. О тридцять п’ятій.
– А, ну так … До тебе там не дуже приємні люди жили. Але ти начебто не така.
– Не така, – впевнено заявила Катя. Вона тиждень квартиру драїла, тому знала, що вона точно не така. – Мене Катя звуть.
– А я Надія Василівна.
– Дуже приємно. Куди прямуєте?
– Та в магазин, хліба свіжого купити.
– То давайте я куплю, – запропонувала Катя, – все одно теж у магазин іду.
Дівчина бачила, що бабусі важко дається цей шлях.
– Ой, ні, я сама. Потрібно рухатися. Та й тільки хліб я візьму, – промовила вона. – Решту мені завтра Марійка привезе. Тричі на тиждень до мене приїжджає.
– Це ваша дочка? – Запитала Катя.
– Ні, онучка. Ну, на кшталт того…
Бабуся тихенько побрела у бік магазину, а Катя здивовано дивилася їй услід. Що означає типу того? Було, звичайно, цікаво, але Катя вирішила, що не варто пхати свій ніс, куди не просять. Захоче, сама розкаже.
Дівчина з часом і забула про цю розмову, поки одного разу не зустрілася з молодою дівчиною, яка тягла пакети, наповнені продуктами.
Катя притримала їй двері та посміхнулася.
– Це ви онука Надії Василівни? – з посмішкою запитала вона.
– Так, а ви звідки знаєте? – у відповідь усміхнулася вона.
– Та вона мені про вас казала. А я вас тут раніше не бачила, а дивлюся ви з пакетами. Думаю, точно до Надії Василівни.
Вони знову посміхнулися, а потім розійшлися в різні боки.
Катя чекала на таксі. Вирішила з’їздити до батьків, поспілкуватись. А то, як своя квартира з’явилася, дуже рідко в них почала бувати. А мама вже, здається, навіть ображається.
Але таксі, як на зло, не їхало. Одна машина скасувалась, довелося викликати нову. Потім ніхто довго не хотів їхати, і ось нарешті хтось узяв замовлення. Але чекати на машину доведеться п’ятнадцять хвилин.
Погода була гарною, тому Катя сіла на лавці, насолоджуючись променями весняного сонця. І поки вона сиділа, саме вийшла та сама Марія, онука Надії Василівни.
– Щось ви швидко, – усміхнулася Катерина.
– Та, на роботу поспішаю. Вечорами підробляю у кафе офіціанткою. А то вдень навчаюсь.
– Зрозуміло, а в який вам бік?
Марія відповіла, і виявилося, що їм по дорозі.
– Я таксі чекаю, давайте вас підкину.
– Було б чудово, – посміхнулася онука сусідки. – Бо я щось забігалася, в часі загубилася.
Марія сіла до Каті на лавку, теж підставляючи обличчя сонячним променям.
– Надії Василівні пощастило, – посміхнулася Катерина. – У неї дуже дбайлива онучка. Вона каже, ви до неї три рази на тиждень приїжджаєте, продукти привозите.
– Ой, ну це вона перебільшує. Купую я раз на тиждень, в останній час так, з презентами забігаю.
– І все одно це дуже здорово. Не всі діти так роблять, а вже онуки тим паче.
Марія якось сумно посміхнулася.
– Насправді я їй і не онука.
– Це як? – Здивовано запитала Катя, і відразу згадала про фразу, яку тоді впустила Надія Василівна. Про те, що Марія начебто онука.
– Та так вийшло … – Марія подивилася на Катю, і дівчина вже вирішила, що не стане вона нічого розповідати. Та несподівано Марія знову заговорила:
– Мама моя була любителькою погульбанити. Батька ніколи не знала. І ось мати зустріла чоловіка, мені тоді було сім років. Він теж був такий як вона, на цьому вони й зійшлися. Звичайно, мені було важко, адже тепер у будинку було двоє людей, які постійно гульбанили. Їжі було мало, щодо одягу ніхто не хвилювався. Благо, хоч у школу мене влаштували.
Катя слухала та співчувала цій дівчині. Але поки що не розуміла, яку роль відіграла Надія Василівна у її долі.
– А одного разу мій вітчим сказав, що ми поїдемо в гості до бабусі. Надія Василівна – його мати. Моя мати батьків не мала, їх давно не стало. І я навіть не уявляла, яка бабуся у вітчима. Як зараз пам’ятаю, – хмикнула Марія, – бабуся навіть відкривати не хотіла. Не ладнала вона із сином, той гроші в неї постійно просив. А потім, як вона розповідала, глянула в вічко, і побачила, що дівчинка поряд із ним. Я, тобто.
Катя слухала, не перебиваючи. Все це нагадувало сюжет якогось фільму, і було дуже важко, що все це було насправді.
– Вона відразу відчинила двері, запитала, хто це з ним. Ну, він і сказав, що тепер я його дочка. Зрозуміло, що це лише пафосні слова. Справи йому до мене не було. Як і моїй матері, власне. Хотів до бабусі потрапити, щоби гроші просити в неї. Але бабуся була не з наївних, виштовхала вітчима, а мене до себе в квартиру впустила. Як зараз пам’ятаю, я вперше в житті їла такий смачний обід! Мені було так ніяково, що я все до крихти доїла, але зупинитися не могла.
– І що було потім? – запитала Катя, затамувавши подих.
– Потім бабуся мене розпитала про все, дізналася, звідки я взялася. Я так переживала того моменту, коли вона скаже, що мені час додому. І ось вона каже: «Збирайся». Пам’ятаю, я йшла та міцно тримала її за руку. З нею, по суті, з незнайомою жінкою було так комфортно. Вона прийшла до мами і сказала, що забирає мене. І якщо вони щось проти скажуть, то вона звернеться до соціальних служб, і їм мало не здасться. Але мені здається, моя мама була лише рада.
– І справді забрала? – запитала Катя.
– Забрала, – посміхнулася Марія. – Повернулась до мене і запитала: “Будеш зі мною жити?”, І я кивнула. Не знаю, оформляла вона щось офіційно чи ні, але жила я з нею. І з того моменту розпочалося моє щасливе дитинство. По суті, вона забрала зовсім сторонню дитину, знаючи, який у неї син. І розуміючи, що і супутницю вибрав собі під стать.
– Нічого собі, – сказала Катя.
– Так, я не знаю, як вона наважилася. Враховуючи, що вже тоді була немолода. Але вона мене виростила, підняла на ноги. А потім мами не стало, вітчима не стало ще раніше, мені дісталася квартира. Коли я вступила на навчання, я переїхала туди. Але бабусю я не забуваю. І ніколи не забуду. Не важливо, що вона мені не рідна, вона моя найближча і кохана людина. Не знаю, що було б, якби вона не з’явилась у моєму житті.
Під’їхало таксі. До роботи Марія їхали мовчки. І лише коли Марія виходила, Катя все ж таки зважилася сказати:
– Вам дуже пощастило з Надією Василівною. Але не слід забувати, що і їй з вами пощастило. Вона тепер не самотня.
Марія посміхнулась і кивнула головою. А потім бадьоро пішла у бік кафе.
Катя ж їхала до батьків і ніяк не могла викинути цю розмову з голови. Як часто сміливе рішення, виявляється, може врятувати долю кількох людей. Надія Василівна та Марія знайшли один одного, і якби не це, невідомо, як склалася б доля кожного. І як добре, що все сталося саме так.