Телефон затремтів від чергового повідомлення, і червона ручка в руці Марини здригнулася, залишивши на полях дитячого зошита слід.
Треба було перевірити ще п’ятнадцять робіт, а вона вже втомилася.
– Маринко, ти не повіриш! – світилося на екрані повідомлення від Алли. – Твій Миколка знову в нас обідав. І знаєш із ким?
Марина відклала ручку, потерла очі. Годинник показував початок одинадцятої – саме час для чергової порції натяків від давньої подруги.
Останнім часом Алла так і пише повідомлення про те, як Микола заходить в їхнє кафе то з однією співробітницею, то з іншою.
– І що тут такого, – вкотре подумала Марина, відкладаючи телефон.
Нічого дивного, що наречений обідає поряд із роботою. Його офіс буквально через дорогу від кафе, де працює Алла.
Вона повернулася до зошитів, але думки вже розбігалися.
Згадалося, як два роки тому вона вперше побачила Миколу – високого, підтягнутого, в ідеально напрасованій сорочці.
Він тоді забирав племінницю зі школи, а Марина вела свій другий клас на фізкультуру. Їхні погляди зустрілися всього на мить, але цього вистачило, щоб щось тьохнуло в грудях.
Потім виявилося, що сестра Миколи – давня знайома Галини Максимівни, мами Марини. Так і закрутилось. Прогулянки в парку, довгі розмови за чашкою кави, перший поцілунок під осіннім дощем. А тепер ось – весілля через місяць.
Телефон знову завібрував.
– Маринко, ти чого мовчиш? – допитувалася Алла. – Може, тобі все-таки варто придивитися до свого коханого уважніше? Сьогодні він був із тією самою білявкою. Вже втретє за тиждень!
Марина скривилася. З цією загадковою білявкою вона вже була заочно знайома – Алла говорила про неї вже який день. То вони з Миколою нібито мило розмовляли за столиком біля вікна, то сміялися з чогось, нахилившись один до одного.
– Алло, це, напевно, просто колега, – написала Марина. – У них у відділі багато жінок працює.
– Ой, та я просто так кажу! – одразу відхрестилася подруга. – Переживаю за тебе, от і все…
Але сумніви вже закрутилися десь під серцем. А що, якщо Алла права? Що, якщо Микола справді…
– Припини! – обсмикнула себе Марина.
Не можна навіть думати про таке. Микола не схожий на тих, хто здатний на зраду. Та й навіщо це йому – коли до весілля залишилися лічені тижні?
Залишок вечора вона просиділа над зошитами, постійно зісковзуючи думками до слів подруги. Сон прийшов тільки під ранок – тривожний, хиткий…
А наступного дня, коли вони з Миколою домовилися повечеряти в їхньому улюбленому ресторанчику, надійшло те саме повідомлення.
– Маринко! – буквально кричали великі літери. – Я тільки-но бачила, як твій Микола цілувався з цією білявкою прямо біля входу в офіс! І вона йому щось подарувала – він одразу прибрав ту річ в кишеню піджака. На мою думку, тобі варто перевірити!
Марина побіліла. Микола якраз вийшов у туалет, залишивши піджак на спинці стільця. Ось він – темно-синій, у тонку смужку, трохи пом’ятий після робочого дня. Варто тільки простягнути руку.
– Ні! – обсмикнула вона себе.
Це підло – порпатися в чужих кишенях. Якщо вона не довіряє нареченому настільки, що готова опуститися до такого, навіщо взагалі виходити за нього?
Але пальці вже тремтіли від бажання перевірити. Тільки один швидкий погляд – і все стане на свої місця. Або Алла виявиться права, або…
Марина застигла в нерішучості. У залі ресторану було жарко, музика нервувала.
Офіціант, проходячи повз неї, глянув з цікавістю – мабуть, помітив, як вона дивиться на піджак.
– А раптом і правда?.. – промайнула думка. – Раптом Микола справді зустрічається з кимось? Може, навіть не перший місяць? А вона, недолуга, витає у хмарах, вибирає сукню, замовляє обручки…
Рука сама потяглася до піджака. Ще секунда – і вона дізнається правду. Якою б гіркою вона не була.
За спиною почулися знайомі кроки. Марина відсмикнула руку. Щоки почервоніли від сорому.
– Щось сталося? – спитав Микола, сідаючи навпроти. – У тебе таке дивне обличчя.
– Миколо, нам треба поговорити, – сказала Марина, зминаючи в руках серветку. – Це важливо.
Микола відклав вилку, уважно вдивляючись в її обличчя. У світлі ресторанних ламп його очі здавались майже чорними.
– Щось сталося? – повторив він. У його голосі пролунало непідробне хвилювання. – Ти якась дивна цілий вечір.
Марина глибоко зітхнула.
– Алла каже, що бачила тебе сьогодні… З якоюсь білявкою. Біля входу в офіс.
Його брови здивовано поповзли вгору.
– І що? – Микола знизав плечима. – У нас половина відділу – білявки. Ти ж знаєш.
– Вона каже, ви цілувалися, – сказала Марина. – І ця жінка щось тобі подарувала. Ти поклав це в кишеню піджака…
На його обличчі позначилося щире здивування.
– Що за нісенітниці? – він насупився. – Нікого я не цілував. І нічого мені ніхто…
Він осікся, потягнувся до піджака. Пошукав щось в кишені, витяг зім’ятий клаптик подарункового паперу з написом «улюбленому Миколі».
Марина побіліла. Значить, правда? Значить, Алла не брехала?!
Але Микола вже розгортав папірець, розгладжував його на столі. Його обличчя ставало дедалі похмурішим.
– Он воно що, – процідив він крізь зуби. – Тепер усе зрозуміло.
– Що зрозуміло? – Марина ледь впізнала свій голос – такий він був хрипкий.
– Марино, це почерк Алли, – тихо сказав Микола. – Я його добре знаю. Вона постійно залишає мені записки на чеках, коли я розплачуюсь у кафе.
Марина кліпнула.
– Які записки?
Микола важко зітхнув, потер перенісся.
– Я не хотів тобі казати. Не хотів псувати вашу дружбу. Але, схоже, доведеться. – Він помовчав. – Алла вже кілька місяців намагається зі мною фліртувати. То компліменти говорить, то записки ці безглузді підсовує. Я не звертав уваги, думав – саме минеться.
– Але як… – Марина розгублено закліпала. – Як вона могла? Ми ж із дитинства дружимо!
– Саме так, з дитинства, – м’яко сказав Микола. – А я з’явився у твоєму житті тільки два роки тому. Може, їй це не до вподоби?
У голові у Марини наче щось клацнуло. Вона згадала, як змінилася Алла, коли дізналася про весілля. Як почала виказувати всяке з приводу і без. Як старанно вишуковувала недоліки у Миколі.
– Господи, яка ж я нерозумна! – ахнула вона, закриваючи обличчя руками. – Як я могла в це повірити? Як могла засумніватись у тобі?
Микола простягнув руку через стіл, лагідно відвів її долоні від обличчя.
– Агов, ану перестань. Ти просто надто довірлива. І надто вірна – своїм друзям, своїм принципам. Це не недолік, Маринко. Це те, за що я тебе люблю.
Від його слів на очі накотилися сльози. Марина рвучко встала.
– Мені треба з нею поговорити. Прямо зараз!
– Стривай… – почав Микола, але вона вже набирала номер.
– Алло? Нам треба зустрітись. Так, зараз. У твоєму кафе, через пів години.
Поклавши слухавку, вона обернулася до нареченого:
– Поїдеш зі мною?
Він похитав головою:
– Ні, люба. Це ваша розмова. Розберіться самі.
Алла чекала її за дальнім столиком – пряма, як струна, з зухвало нафарбованими губами. Побачивши Марину вона картинно сплеснула руками:
– Мариночко! Ну нарешті! Я так хвилювалася…
– Перестань, – зупинила її Марина. – Досить прикидатися.
Алла осіклася. По її обличчю пробігла тінь.
– Не розумію, про що ти.
– Ти все розумієш. – Марина поклала на стіл зім’яту записку. – Це твій почерк, Алло. І твої вигадки про поцілунки, про побачення. Навіщо? Навіщо ти це все влаштувала?
На мить в очах подруги майнуло щось схоже на каяття. Але відразу змінилося злістю.
– А як ти думаєш? – прошипіла вона. – Думаєш, легко дивитись, як у тебе все складається? Красивий наречений, весілля на носі, щасливе життя попереду! А я? Мені що, вічно стирчати в цій забігайлівці? Одній, нікому не потрібній?
– До чого тут це? – розгублено пробурмотіла Марина. – Ми ж подруги…
– Подруги! – Алла засміялася. – Які ж ми подруги? Ти завжди була на крок попереду – відмінниця, улюблениця вчителів, татова дочка! А я так, на підхваті. І тепер те саме! Ти будеш дружиною успішного фінансиста, а я…
Вона осіклася. По щоці розмазалася туш.
– Знаєш що? – тихо сказала Марина. – Ти маєш рацію. Ми справді не подруги. Справжня подруга не стала б так робити.
Вона встала, обсмикнула сукню.
– Прощавай, Алло. Сподіваюся, ти знайдеш своє щастя, коли навчишся радіти чужому…
Вийшовши з кафе, Марина глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. На душі було гірко, але водночас легко, наче вона скинула важкий рюкзак з плечей.
Телефон у сумочці дзенькнув.
«Як ти?» – питав Микола.
«Жива», – набрала вона у відповідь. «Приїжджай до мене? Нам треба дещо обговорити…»
Через пів години вони сиділи на кухні у Марини, і вона, сьорбаючи гарячий чай, розповідала нареченому про розмову з колишньою подругою.
– Знаєш, що найприкріше? – зітхнула вона. – Те, що я ніколи не вважала її гіршою за себе. Навпаки, завжди захоплювалася її легкістю, вмінням знаходити спільну мову з людьми. А вона весь цей час…
– Тихше, – Микола погладив її по руці. – Не звинувачуй себе. Ти не знала.
– Могла, – вперто хитнула головою Марина. – Мала помітити. Але я так звикла вважати її найкращою подругою, що не бачила очевидного.
Вони помовчали. За вікном починалися сутінки, на кухні пахло липовим чаєм і здобними булочками, які напекла зранку Галина Максимівна.
– Слухай, – раптом пожвавішав Микола. – Ми ж не будемо кликати її на весілля? Нема чого псувати свято.
– Звісно, – кивнула Марина. – І знаєш, що ще? Давай не будемо більше ходити в те кафе. Може знайдеш інше місце для обідів?
– Звісно, кохана! – Микола поцілував її в ніс. – Тим більше там все одно несмачно готують.
Марина засміялася – вперше за цей шалений день. І подумала, що, може, так і краще. Краще дізнатися правду зараз, аніж продовжувати жити в ілюзіях.
Адже справжня дружба – це не звичка і не зобов’язання. Це вміння радіти чужому щастю як своєму!
А ще – вірити тим, хто й справді цього вартий…