– Тобі мама про батька погане говорила, так? Ти не вір Полінко, це вона бреше, вона сама його покинула, а тебе спеціально налаштовує, зрозуміла? – нашіптувала бабуся Надія Поліні щоразу, коли вона гостювала у неї.
– Ні-і-і, бабусю, мама нічого поганого не каже, вона мені сказала, що вони з татом просто не зійшлися характерами і все!
Поліна їла смачну велику шоколадку, бабуся їй три дала, дві в неї в сумочці вже лежать.
– Бабусю, а що таке “не зійшлися характерами”? – питань у Поліни завжди було багато, але вони явно не подобалися бабусі, тому що вона тільки невдоволено знизала плечима.
– У мами своєї спитай, їй видніше!
Поліна довго мовчати не могла, вона тоді про інше згадала і тут же з бабусею поділилася своєю радістю.
– Бабусю, а мені дядько Мишко будиночок для ляльок купив, знаєш який гарний, з меблями, тепер там мої ляльки житимуть, і вони…
– Подумаєш будиночок! – одразу підібгала губи Надія Іванівна. – Дитину дешевими подарунками хоче задобрити, та тобі тато все купить, він тобі будинок справжній купить, він багато працює, от і не приїхав тому цього разу!
Говорячи це, Надія Іванівна з кожним словом сердилась все більше і більше.
Їй було неприємно постійно чути про якогось дядька Михайла від внучки, з чого вона взагалі має миритися з його існуванням?
Тетяна, колишня дружина її сина Ігоря, кинула його.
Дізналася, що не у відрядження Ігор їздить, а до своєї колишньої дружини.
Там син у Ігоря росте, ось він до Валерії і Микити і їздив. Тані він боявся про це говорити.
І зараз він змушений був до неї назад повернувся. Заплутався зовсім її син у своїх жінках!
Тетяна, дізнавшись, що Ігор у колишньої тижнями живе, нібито він у відрядженні – його словами, що він тільки до сина їздить, не повірила.
Речі його зібрала і виставила чоловіка,
– Я тебе з твоєю Валерією ділити не збираюся, їдь у своє “відрядження” і там і залишайся!
Два роки приходила до тями Таня від такої підлості.
А потім вийшла заміж за одного давнього знайомого, з яким вони разом працювали.
Михайло Андрійович давно був її хорошим другом, а тепер став хорошим і вірним чоловіком.
Цього Михайла Надія Іванівна тихо незлюбила.
Вважала, що Тетяна обмовила її сина, сама мабуть давно крутила роман із цим Мишком на роботі. А тепер і внучку віднадити хоче, Поліна тільки про цього дядька Михайла й говорить, а про рідного батька навіть не згадує.
Ну не зміг знову Ігор приїхати, у нього роботи багато, то що він не батько тепер?
– Бабусю, а ще ми з дядьком Мишком в зоопарк поїдемо, там жираф і бегемот буде, і мавпи, я прямо дочекатися не можу! – Поліна знову весело почала розповідати про дядька Мишка.
– Досить всяку нісенітницю молоти, краще сідай за стіл, літери вчитимемося писати, я дивлюся з тобою ніхто не займається, а тільки балують, добренькими прикидаються, – розсердилася Надія Іванівна і посадила Поліну за стіл.
– Пиши і не відволікайся, ясно тобі? Гратися великого розуму не треба, а ось вчитися ніхто не хоче!
Поліна хотіла сказати, що дядько Мишко її й рахувати навчив, вона до ста вже може. І додавати може, і віднімати. І на велосипеді навчив кататися.
Але бабуся Надія була дуже сердита, Поліна зітхнула і вирішила промовчати, краще вона потім їй покаже, як вона добре рахує.
Але якось Поліна приїхала до бабусі Надії та діда Дмитра, а там виявився… Її тато.
Поліна його не одразу впізнала, а він викотив із кімнати блискучий самокат.
– Дивись, що я тобі привіз?
Бабуся Надія заметушилась, сказала, який гарний у Поліни тато.
І Поліна навіть уявила, що зараз вони вийдуть у двір і вона поїде на самокаті, і дзвонитиме в дзвіночок, тато їй допомагатиме і радітиме, яка у нього дочка.
Було щось приємне в тому, що тато до неї приїхав, він її не забув, а вона думала, що зовсім йому не потрібна!
Бабуся Надія іноді правда їм подарунки передавала і навіть грошей якось мамі дала. Казала, що це від тата, але його самого Поліна давно не бачила.
Але тато раптом зазбирався.
– Ти що, Ігорю, їдеш уже? – засмутилася бабуся Надія, і Поліні її навіть шкода стало.
– Так, мені пора, ти ж знаєш, у нас з Валерією скоро ще дитина народиться, вона дуже нервова… Я обіцяв, що недовго буду…
– Ти б з Валерією і Микитою хоч раз приїхав, якщо вже так вийшло, – запропонував дід, але бабуся на нього глянула дуже строго і роздратовано зітхнула: – Дмитре, ну ти що, не знаєш?
Дмитро Сергійович знав, що Валерія їх не любить за те, що вони свого часу добре прийняли другу дружину Ігоря – Тетяну.
І спілкуватися з ними, зі зрадниками не збирається, вони навіть першого свого онука Микиту вже дуже давно не бачили.
– Ну я про всяк випадок спитав, може щось змінилося, – сумно посміхнувся дідусь Дмитро.
З того часу Поліна більше тата не бачила. Хоча бабуся час від часу від нього подарунки їй передавала і говорила, що тато дуже зайнятий. Але він обов’язково колись до Полини приїде…
Після дев’ятого класу Поліна вирішила піти вчитися у коледж.
Надія Іванівна як завжди була незадоволена, вважала, що це вплив вітчима.
Вона все мріяла, щоб Поліна пішла вчитися на юриста, здобула хорошу освіту.
– Що ж ви, Таню, навіть не дали Полінці можливість вчитися нормально? Сама винна, от якби ви тоді з Ігорем не розлучилися, Поліна була б вихована в іншій атмосфері! – при нагоді докоряла колишня свекруха.
Таня вже давно зрозуміла, що даремно пояснювати Надії Іванівні великі істини. Вона вважала, що Ігор закінчив архітектурний, він особливий, освічений.
А де він, її Ігор?
Він на Поліну навіть грошей їй не давав ніколи.
Спочатку у Ігоря були якісь труднощі, а потім у Тані з’явився Мишко, і сказав їй:
– Знаєш, Тань, хай це буде на його совісті, ми ж з тобою сім’я, а я на свою сім’ю сам зможу заробити!
Мишко ніколи не вважав, що Поліна йому не рідна.
Коли Валя народилася, він так і називав їх – мої донечки. І до Поліни ніколи не сварився ні за що, хоч вона й старша. Навпаки вважав, що це Валя у них бешкетниця і вона сама Поліну зачіпає і заступався за старшу.
Правда татом Поліна так і не стала його називати, як спочатку повелося, так і називає – дядько Мишко.
Це все звичайно підступи бабусі, Поліна в неї буває, Мишко сказав, що не можна рідну внучку від діда з бабусею відлучати, недобре це.
А Надія Іванівна щоразу Поліні про її батька Ігоря розповідає байки.
Який він добрий, що він просто вирішив не заважати Тані, у неї тепер родина інша. І що рідний батько, як і мама, один, іншого не буває…
А він нібито змушений був піти, тому й повернувся до своєї колишньої…
У Поліни багато хто з класу вирішив піти після дев’ятого у коледж, щоб професію швидше здобути. А там буде видно, може вона й далі піде вчитися.
І хлопчик, що Поліні подобається, Антон, теж з нею разом у цей коледж іде.
Після урочистого вечора у школі, де вручалися атестати, влаштували концерт. Потім батьки розійшлися, а вони залишилися, грав шкільний ансамбль було весело, багато хто танцював.
Коли вони збиралися йти, Поліна перша вийшла надвір. Вечір був теплий і якийсь особливий, адже попереду у них літо і незнайоме, майже доросле життя.
Вона домовилася з мамою та дядьком Мишком, що повернеться не пізно і що Антон, як завжди, проведе її додому.
Але Антон із хлопцями про щось домовлявся, затримався і ніяк не виходив.
І раптом до Поліни підійшов незнайомий чоловік, у руках він тримав квіти.
Чоловік простягнув їй букет і несподівано взяв Поліну за руку, вона аж розгубилася!
– Облиш її, ти хто?! – почула Поліна голос Антона.
Антон вискочив із дверей школи, підбіг ближче.
Але чоловік, схоже, був веселий, він лише посміхнувся,
– Ти не розумієш, вона моя, сам відійди!
Антон оторопів.
– Ти що, мужик, зовсім вже? Відійшов швидко! – вигукнув Антон.
– Що тут відбувається? – Поліна почула знайомий голос і зраділа, що нарешті це хтось із дорослих.
Дядько Мишко, а це був він, підбіг і взяв цього мужика за комір куртки.
– Агов, ти що це до дівчинки причепився?
– Тату! – вигукнула Поліна, вона сама навіть не зрозуміла, як у неї це слово вихопилося.
Вперше в житті вона свого дядька Мишка татом назвала, а сама навіть не помітила цього.
– Тату! – гукнула Поліна, вона підбігла до Михайла Андрійовича, і пригорнулася йому в плече, прошепотівши крізь сльози:
– Тату, як добре, що ти тут був, тату!
– Та я завжди з тобою поряд буду, дочко, з тобою і з Валею, ти ж знаєш, ти в мені не сумнівайся, та я заради вас! – Михайло Андрійович гладив по голові Поліну, а вона ніяк не могла заспокоїтися…
– Батька рідного не впізнала, а мати мені брехала, що ти мене чекаєш, Поліно! Проміняла значить тата на чужого дядька, так дочко?
Той чоловік стояв неподалік.
Поліна глянула ще раз на нього, і раптом зрозуміла, то це ж її… Тато Ігор!
Вона багато років його не бачила, хоч бабуся Надя показувала їй його фотографії, і казала, що він просто зайнятий, у нього такі обставини, в житті так буває, але він дуже хоче зустрітися з нею!
От і зустрілися, але Поліна його навіть не впізнала, цього зовсім чужого, трохи веселого чоловіка.
– Ходімо краще додому, хлопці, мама стіл святковий накрила, ви ж у доросле життя вступаєте! – Михайло Андрійович обійняв за плечі Антона й Поліну, і вона йому у відповідь щасливо посміхнулася:
– Ходімо додому, тату!