Ганна сиділа перед дзеркалом, роздивляючись своє відображення. Останній раз вона збиралася на побачення три роки тому – тоді все закінчилося заручинами, а потім довгим важким розставанням. З того часу дзеркало у коридорі використовувалося лише для ранкової перевірки макіяжу перед роботою.
Додаток для знайомств вона встановила місяць тому.
Ігор написав першим. Його повідомлення були легкими, із часткою самоіронії.
– Менеджер середньої ланки з амбіціями, – писав він про себе. – Вмію красиво розставляти коми і готувати пасту карбонару.
Ганна посміхалася, читаючи його жарти в обідню перерву.
– А ти? – питав він.
– Дизайнер із замашками перфекціоніста, – відповіла вона. – Вмію бачити недосконалості в будь-якому логотипі та колекціоную фотографії безглуздої реклами.
Вони переписувалися уривками між роботою. Нічого серйозного, жодних глибоких одкровень. Просто легкий флірт, який прикрашав робочі будні.
– Може, зустрінемося? – написав він учора. – Знаю чудовий ресторан у центрі. Обіцяю не занудствувати про роботу і не показувати фотографії свого собачки. Хоча він у мене дуже фотогенічний.
Ганна забарилася з відповіддю. Останнім часом вона звикла до самотності – вона була затишною, передбачуваною, не вимагала підборів та укладки волосся. Але щось у його повідомленнях підкупувало своєю простотою.
– А чому б і ні? – відповіла вона, дивуючись власної рішучості.
І ось тепер вона сиділа перед дзеркалом, намагаючись згадати, як це збиратися на побачення. Телефон на столику дзвенів від повідомлень подруг:
«Не думай надто багато!» «Будь собою!» «Головне – не розповідай про колишнього!»
Ганна посміхнулася. За три роки вона майже забула, як виглядає ця передбачувана метушня – поради подруг, перебір гардеробу, важкий вибір між червоною помадою та натуральним макіяжем.
Таксі вона викликала заздалегідь. Весняний вечір був теплим, у повітрі пахло бузком. Місто готувалося до вихідних – вулицями поспішали парочки, у вітринах сяяли вогні, з відкритих вікон кафе чулася музика.
Ресторан виявився саме таким, як вона уявляла – не надто пафосний, та й не зовсім демократичний.
Світильники під стелею створювали затишну напівтемряву, на столиках мерехтіли свічки, тихо грала музика.
– Столик на ім’я «Ігор», – сказала вона адміністратору.
Той звірився з журналом.
– Так, заброньовано на 19:00. Дозвольте, я проведу вас.
Годинник показував 18:55. Ганна влаштувалась за столиком біля вікна, дістала телефон. Відкрила діалог з Ігорем – його останнє повідомлення було дві години тому:
«До зустрічі! Буду вчасно.»
О 19:05 вона замовила воду із лимоном. О 19:10 почала роздивлятися меню. О 19:15 спіймала співчутливий погляд офіціанта.
Повідомлення надійшло о 19:17:
«Пробач, невеликі затори. Буду за п’ять хвилин.»
Ганна зітхнула і відкрила робочу пошту. Замовник таки схвалив третій варіант проєкту, вимагав мінімальних правок. Вона посміхнулася – день безперечно налагоджувався.
Ігор з’явився о 19:22 – високий, у світлій сорочці, із зачесаним назад волоссям. Пройшов через залу впевненою ходою, посміхаючись так, наче запізнення було частиною плану.
– О, класно, що ти теж у житті симпатичніша, аніж на фотках! – сказав він замість привітання, сідаючи навпроти. – Хоча я, звісно, очікував чогось іншого.
Офіціант застиг із меню в руках, кинувши на Ганну швидкий погляд:
– Ви це чули? – мовляв.
Вона стиснула зуби, відчуваючи, як червоніють щоки. У листуванні Ігор здавався іншим – із почуттям гумору, тактовним. Чи вона просто бачила те, що хотіла побачити?
– Ну, ти здавалася більш… Стрункою, чи що? – він ніби не помічав незручності, що була в повітрі, вивчаючи меню. – Хоча, знаєш, я добрий. Головне – внутрішній світ…
Офіціант демонстративно впустив ручку, нахилився її підняти, даючи Ганні секунду на те, щоб впоратися з собою.
– Що замовлятимете? – спитав він трохи голосніше, аніж зазвичай, явно намагаючись розрядити обстановку.
– Мені стейк середньої прожарки і келих червоного ігристого, – Ганна вирішила, що цей вечір точно потребує розслаблення.
Ігор підняв брову:
– Може, краще салат? І ігристе… Не зарано?
У його голосі звучала особлива турбота, від якої хотілося негайно замовити подвійну порцію.
– Стейк та ігристе, – повторила вона офіціанту.
Той кивнув із ледь помітною усмішкою.
– Мені пасту з морепродуктами. І воду, – Ігор закрив меню. – Слухай, а ти давно дизайнером працюєш? Просто дивлюся на твій макіяж і думаю – може, варто було щось спокійніше вибрати?
Ганна зробила глибокий вдих. За сусіднім столиком літня пара синхронно скривилася.
– Давай поговоримо про щось інше, – запропонувала вона. – Як минув твій день?
– А-а-а, та нічого особливого. Зате згадав кумедну історію – уявляєш, моя колишня… – він осікся. – До речі, а ти чому розлучилася зі своїм останнім хлопцем?
– Я не дуже люблю обговорювати колишні стосунки, – Ганна спіймала себе на тому, що мне серветку.
– Та годі тобі! Всі жінки однакові – спочатку показують з себе, а потім годинами можуть про колишніх розмовляти, – він підморгнув офіціанту, шукаючи підтримки.
Той вдав, що дуже зайнятий протиранням сусіднього столика.
Ігристе принесли. Ганна зробила великий ковток.
– Ну то що там з колишнім? – Ігор явно не збирався відступати. – Тільки давай без цих жіночих штучок – він такий-сякий, а я вся в білому.
– Ми просто не зійшлися характерами, – вона вирішила відповісти максимально обтічно.
– Конкретніше? – він подався вперед. – Він тобі зраджував? Чи ти йому? Хоча ні, дай вгадаю – він не хотів одружуватися!
Десь на кухні з особливим гуркотом упала каструля. Офіціант, що протирав той самий столик, закашлявся.
– Знаєш, – Ганна відставила келих, – деякі речі краще залишати в минулому.
– Ой, та що там говорити, – він дістав телефон, – всі ці стосунки – суцільна морока. Ось, дивись, яка картинка смішна про жінок і їхні претензії…
Принесли їжу. Ігор прискіпливо оглянув свою пасту: – А чи не задорого для такої порції? Треба було в інше місце йти. Там, де ти сидиш, раніше було нормальне кафе із бізнес-ланчами.
Ганна мовчки нарізала стейк. Ідеальне прожарювання, рожевий центр – хоч щось цього вечора було правильним.
– Слухай, а чому ти так багато їси? – Ігор відволікся від телефону. – Тобто я не осуджую, просто цікаво. У тебе стрес на роботі?
Офіціант, який проходив повз, спіткнувся на рівному місці. Келихи дзенькнули на підносі, але встояли.
– Вибачте, – пробурмотів він, але в його очах читалося: – Може, вам допомогти?
Ганна якраз збиралася розповісти про складний проект і примхливого замовника – не те щоб їй хотілося ділитися, просто треба було заповнити тишу. Але Ігор уже знову втупився в телефон, гортаючи стрічку соцмереж.
– Пробач, ти щось говорила? А, про роботу… Слухай, а ти не думала зайнятися чимось серйознішим? Дизайн – це ж несерйозно. Ось я… – він затнувся, помітивши її погляд. – Що? Я просто висловлюю думку. Ти, звичайно, цікава… Але я звик до дівчат скромніших. Занадто ти балакуча.
У ресторані ставало задушливо. Або це було відчуття від такої компанії – Ганна вже не розуміла. Вона дивилася на свій недоїдений стейк і думала про те, як дивно влаштоване життя: ти готуєшся весь вечір, сподіваєшся на щось приємне, а отримуєш… Оце.
– А взагалі, я вважаю, що жінка має бути жіночною, – Ігор розмахував вилкою, не помічаючи, як краплі соусу розлітаються по скатертині. – Ось моя колишня, вона розуміла. Завжди запитувала моєї думки, радилася. А зараз що? Усі такі незалежні, із запитами…
Офіціант, який змінював свічку на сусідньому столику, затримався довше за необхідне. Його обличчя виражало суміш осуду і захоплення – такого віртуозного хамства він, мабуть, ще не зустрічав.
– Ігорю, – Ганна відклала вилку, – може, поговоримо про щось інше?
– А що не так? – Він підняв брови. – Я ж правду кажу. Ось ти, наприклад. Сидиш тут, замовляєш дорогі страви, міркуєш про свій дизайн… А чоловікові що потрібно? Тепло, затишок, розуміння. Борщ там, пиріжки…
За сусіднім столиком літня жінка поперхнулася. Її супутник постукав її по спині, не приховуючи усмішки.
– Офіціанте! – Ігор клацнув пальцями. – Принесіть нам десерт. Тільки щось дієтичне, а то ми тут…
Він багатозначно подивився на Ганну. У залі запала тиша – здавалося, навіть музика стала тихішою.
– Знаєш, – Ганна відчула, як усередині щось клацнуло, немов перемикач між – «терпіти» і «досить». – Я тут подумала…
– Про що? – він знову задивився в телефон.
– Про те, що борщ – це чудово. І пиріжки. І жіночність, – вона взяла келих з ігристим, зробила ковток. – Але знаєш, що ще прекрасніше?
– Га? – він навіть не підняв очей від екрану.
– Самоповага, – Ганна посміхнулася і підняла руку. – Офіціанте, рахунок, будь ласка!
Молодий чоловік жилетці зʼявився миттєво, наче чекав цього моменту весь вечір.
– Що? Ми ж ще десерт не замовляли, – Ігор нарешті відволікся від телефону.
– О, любий, – Ганна подивилася на нього з усмішкою, повною співчуття. – Мені здається, десерту заслуговую тільки я. І знаєш де? У будь-якому магазині, який не включає в меню лекції про жіночність.
З кухні долинули приглушені оплески. Офіціант, розпливаючись в посмішці, поклав рахунок перед Ігорем.
– Але вибач… – він розгублено дивився то на рахунок, то на Ганну.
– Не вибачу, – вона встала, поправляючи сукню. – Знаєш, що найцікавіше? У листуванні ти здавався розумним. Мабуть, там за тебе спілкувалася автозаміна – вона явно має вищий емоційний інтелект.
Літня пара за сусіднім столиком тихо зааплодувала. Офіціант, вдаючи, що протирає сусідній стіл, беззвучно артикулював:
– Браво!
– Ти не можеш просто так піти! – Ігор теж встав, зачепивши ліктем келих.
Ігристе розлилося по скатертині червоною плямою.
– Можу, – Ганна забрала свою сумочку. – І знаєш що? Я навіть не радитиму тобі попрацювати над собою. Боюся, це буде надто складно для людини, яка вважає борщ критерієм жіночності.
Вона розвернулась і пішла до виходу, відчуваючи спиною погляди всього залу.
Біля дверей її наздогнав той самий офіціант:
– Почекайте! Ви забули…
Вона обернулася. У його руках був маленький десерт – ідеальне тістечко з малиною.
– За рахунок закладу, – підморгнув він. – Ви влаштували нам найкраще шоу за останній місяць…
З вулиці через вікна було видно, як Ігор розгублено дивиться на рахунок. Як адміністратор чемно пояснює йому, що термінал, на жаль, не працює, і приймають тільки готівку. Як він порпається в кишенях, дістаючи зім’яті купюри.
Ганна засміялася і відкусила шматочок тістечка. Воно було чудовим – у міру солодким, з ідеальним балансом смаків. Зовсім як цей вечір, який розпочався огидно, а закінчився перемогою.
Ганна йшла вечірнім містом, і вперше за довгий час їй було легко. Телефон у сумочці наполегливо вібрував – Ігор явно намагався щось довести чи виправити, але вона не поспішала перевіряти повідомлення.
Натомість набрала номер Марійки – найкращої подруги, яка три роки тому допомагала пережити розлучення з колишнім, а місяць тому скептично хмикала з приводу програми для знайомств.
– Привіт! – вигукнула Марійка. – Як все пройшло? Він гарний? Розумний? Коли весілля?
– О, це було… – Ганна розсміялася, сідаючи на лавку в парку. – Епічно… Ти уявляєш, він справді почав міркувати про борщ!
Вона вже відверто реготала.
– І про жіночність.
– Стривай, – Марійка, судячи зі звуків, поперхнулася, – тобто ти просто встала і пішла? Моя скромна тиха Ганнуся?
– Уяви собі! – Ганна підняла очі до неба.
Десь там, між весняними хмарами, ховалася перша зірка.
– Знаєш, я раптом зрозуміла – досить. Досить намагатися відповідати чиїмось очікуванням, досить мовчати, коли всередині все кипить.
У телефоні знову задзижчало повідомлення. Ігор надіслав голосове повідомлення. І слідом ще одне.
– Слухай, – у голосі Марійки звучала гордість, – але ж три роки тому ти б залишилася. Сиділа б, усміхалася, намагалася бути милою…
– Три роки тому – так, – Ганна встала з лавки.
– А знаєш, що я зрозуміла сьогодні?
– Що?
– Що самотність – не найгірше. Найгірше – втратити себе, намагаючись стати зручною для когось.
Телефон знову завібрував. Цього разу Ігор надіслав довге повідомлення:
«Ти не зрозуміла, я просто хотів сказати, що ти особлива, не така як усі. Може, зустрінемося завтра? Я перепрошую, куплю квіти…»
Ганна посміхнулася і кинула повідомлення в спам. Потім подумала і заблокувала номер.
– Знаєш, що найсмішніше? Я ж і справді переживала перед зустріччю. Думала – раптом не сподобаюся, раптом щось не так скажу…
– А виявилося?
– А виявилося, що це не я мала хвилюватися. Кумедно, так? Іноді гірше побачення може стати найкращим уроком…
…Наступного ранку вона видалила додаток для знайомств.
Не тому, що розчарувалася у побаченнях чи людях.
Просто зрозуміла – поспішати нема куди.
Іноді корисно побути наодинці із собою, навчитися цінувати себе, свої межі, свої бажання.
Ігор дзвонив ще місяць – з різних номерів, з робочого телефону, навіть із номера свого друга.
Писав у соцмережах, надсилав вибачення та звинувачення упереміш.
Вона методично блокувала кожен новий контакт, не читаючи повідомлень.
А потім сталося кумедне…
У тому самому ресторані відкрилася вакансія – їм потрібний був дизайнер для оновлення меню та фірмового стилю.
Адміністратор, той самий, що потис їй руку на прощання, знайшов її через спільних знайомих.
– Ми не забули ваш ефектний відхід, – посміхнувся він під час зустрічі. – З того часу це наша улюблена історія. До речі, той клієнт більше не приходив.
Вона погодилась на роботу. І в новому меню, серед інших страв, з’явився особливий десерт – ніжне тістечко з малиною, назване – «Гідність». А в його описі, дрібним шрифтом, було написано: «Подається тим, хто не боїться залишатися самим собою».
Через пів року один журнал робив матеріал про найкращі ресторани.
Фотограф знімав інтер’єр, страви, персонал. Ганна теж потрапила в кадр – вона обговорювала з шеф-кухарем нову подачу десертів.
– Скажіть, – запитала журналістка. – А чому саме «Гідність»? Така незвичайна назва для десерту.
Ганна перезирнулася з адміністратором.
Той підморгнув.
– Знаєте, цей десерт має свою історію…
– І яку ж?
– Про те, що іноді найгірше побачення може стати початком кращої версії себе, – Ганна посміхнулася. – І про те, що справжня жіночність вимірюється не вмінням варити борщ…