– Ти впевнений, що поїдеш назад тридцять першого? – Олег Іванович із сумнівом подивився на свого працівника. – Буде маса людей та й погода погана…
Вони сиділи в офісі. За вікнами повільно кружляв сніг, перетворюючи місто на святкову новорічну листівку.
– А що робити? – Дмитро знизав плечима, збираючи свої креслення. – Замовник другого січня їде за кордон на місяць. Якщо зараз не узгодимо проєкт – втратимо час.
Дмитро працював тут вже шість років і за цей час встиг стати одним із найбільш затребуваних фахівців.
У свої тридцять два він виглядав молодшим за свої роки – високий, з правильними рисами обличчя і вічно розпатланим русявим волоссям.
Тільки уважний погляд сірих очей видавав у ньому людину, яка звикла прораховувати кожну деталь.
– І де ти там житимеш? – Олег Іванович явно не хотів відпускати цінного співробітника в такий час.
– У сестри якщо що, – усміхнувся Дмитро. – Вона якраз у відпустку поїхала, залишила ключі сусідці.
– Ганна що, знову мандрує? – посміхнувся Олег.
– Ага. Уявляєш, навіть на сімейну новорічну вечерю не приїде…
– А ти встигнеш?
– Звісно, – впевнено кивнув Дмитро. – Зранку зустрічаюся із замовником, а ввечері вже буду вдома. Що може піти не так?
…У цей момент в офісі, в тому місті, куди збирався Дмитро, йшла остання нарада.
– Марино, ти ж розумієш, наскільки це важливий клієнт? – Ігор Валентинович, директор, уважно дивився на свою найкращу співробітницю. – Якщо проведемо корпоратив на найвищому рівні, отримаємо контракт на наступний рік.
Марина розсіяно водила пальцем екраном планшета, переглядаючи список справ.
У свої тридцять вона вже була провідним організатором заходів в агенції.
Витончена, з виразними карими очима і темним кучерявим волоссям до плечей, вона випромінювала якусь особливу енергію, яка передавалася всім навколо.
– Розумію, – кивнула вона. – Але я справді все підготувала. Команда знає, що робити. Навіщо мені особисто зустрічатися з ним?
– Клієнт хоче бачити саме тебе, – розвів руками директор. – Каже, тільки ти вмієш створювати потрібну атмосферу.
«Атмосферу», – подумки усміхнулася Марина.
Останні два роки вона тільки те й робила, що створювала атмосферу для чужих свят.
А власне життя тим часом проходило повз…
– Але ж у мене квитки на завтра, – почала вона. – У інше місто, до подруги.
Олена недавно купила квартиру, покликала Новий рік зустрічати…
– От і чудово! – пожвавішав Ігор Валентинович. – Вранці проведеш зустріч, перевіриш усе, а ввечері до подруги. Все встигнеш!
«Все встигнеш», – ця фраза ходила за нею останні кілька років.
Встигнути підготувати захід, встигнути зустрітися з друзями, встигнути зателефонувати батькам…
– Добре, – здалася вона.
Марина підійшла до вікна. Сніг ішов все густіше, перетворюючи вулиці на біле марево.
На душі було тривожно – наче щось має статися.
Щось зовсім несподіване…
…Дмитро купив білет і сів у кафе.
За сусіднім столиком молода пара активно обговорювала свої плани:
– Казав, треба було вчора їхати! – роздратовано говорив хлопець, дивлячись у телефон. – Багато рейсів скасовують.
– Та годі тобі, – безтурботно відмахнулася його супутниця. – Наш точно не скасують.
Дмитро мимоволі прислухався до їхньої розмови. Про всяк випадок глянув прогноз погоди… Сніг… Багато снігу…
Телефон завібрував – повідомлення від сестри:
«Братику, ключі залишила сусідці, звуть Надія Петрівна. Квартира 96, дев’ятий поверх. Продукти в холодильнику є, почувайся як удома!»
До повідомлення було прикріплено фотографію: Ганна в солом’яному капелюсі на тлі блакитних хвиль надсилала повітряний поцілунок у камеру.
Дмитро посміхнувся – вони з сестрою були близнюками, але характери вони були зовсім різні. Він – вічно серйозний трудівник, вона – легка на підйом мандрівниця.
У динаміках пролунало оголошення про рейс. Дмитро зібрав речі і попрямував до виходу. У цей момент він не знав, що за двадцять чотири години опиниться зовсім в іншій історії, аніж планував….
Поїздка пройшла спокійно. Дмитро одразу вирушив до офісу замовника – хотів заздалегідь оглянути приміщення, де завтра мала пройти презентація проєкту.
У таксі він переглядав робочу пошту, коли надійшло повідомлення від Олега Івановича: «Дмитре, ти новини бачив? Всі ранкові рейси вже скасували».
Дмитро швидко відкрив сайт. Дійсно. Він тяжко зітхнув і набрав номер мами.
– Мамо, привіт! Слухай, таке діло… Можливо, я не встигну повернутися завтра – дуже важко добиратися.
– Ой, синку, я так і знала! – у голосі мами чулося занепокоєння. – Ти хоч влаштувався нормально?
– Так, якщо буде форс-мажор, то я в Ганни переночую. Не хвилюйся.
У цей час Марина сиділа у своєму офісі, коли пролунав дзвінок від клієнта.
– Марино Олександрівно, добрий день, – голос клієнта звучав винувато. – У нас форс-мажор – половина гостей не зможе приїхати завтра.
– Розумію, – Марина вже здогадувалась, до чого йде розмова. – Переносимо захід?
– Ні, є інше рішення. Ми таки хочемо провести корпоратив. Всі місцеві співробітники зможуть добратися, а інші будуть по відеозвʼязку. Впораєтеся?
Марина замислилась. З одного боку, це означало повну перебудову всього сценарію. З іншого…
– Звісно, впораємося, – впевнено відповіла вона. – Потрібно тільки знайти відповідний майданчик.
– О, із цим проблем немає, – зрадів клієнт. – Ми маємо чудову залу. Щоправда, там зранку заплановано важливу зустріч із архітектором, але думаю, ми все сумістимо.
Після дзвінка Марина написала Олені: «Оленко, пробач, але я не зможу приїхати. І взагалі, у мене тут завал – доведеться організовувати корпоратив тут».
«Не засмучуйся, – відповіла подруга. – Може, воно і на краще? У нас така хуртовина починається. Напиши, як звільнишся!»
Марина подивилася у вікно – сніг ішов все дужче. Місто поступово занурювалося в білу пелену. Вона зітхнула і почала збирати речі – треба було їхати оглядати новий майданчик.
Марина піднялася на поверх, де на неї вже чекав адміністратор.
– Проходьте, – сказав він. – Зала повністю у вашому розпорядженні. Щоправда, завтра зранку тут заплановано зустріч…
– Так-так, я знаю, – кивнула Марина. – Ми все врахуємо у плануванні.
Зала справді була чудова. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали чудовий вигляд. Марина стояла біля скла, роблячи нотатки в планшеті, коли двері відчинилися.
На порозі стояв високий чоловік із папкою креслень під пахвою. Його русяве волосся було трохи розпатлане, а на плечі була сумка з ноутбуком.
– Вибачте, я думав, зала вільна, – сказав він. – Мене звуть Дмитро, я архітектор.
– Марина, – вона посміхнулася. – Організаторка корпоративу, який буде завтра ввечері.
– А-а-а, то це у вас тут онлайн-вечірка? – Дмитро пройшов у залу. – Я чув про це від замовника.
Вони проговорили майже годину, обговорюючи, як краще поєднати ділову зустріч та святковий захід.
Виявилося, що в них напрочуд схожий підхід до роботи.
– До речі, – схаменувся Дмитро, глянувши на годинник, – ви самі де на Новий рік?
– Мала їхати до подруги, – зітхнула Марина. – Але тепер спробуй доберися.
– Треба ж, а я навпаки – приїхав, і тепер незрозуміло, як повернутися додому.
– Хоч є де переночувати? – співчутливо спитала вона.
– Так, у сестри, вона на відпочинку. А ви?
– У мене своя квартира тут.
Вони обмінялися телефонами й домовилися зустрітися завтра зранку, щоб все підготувати. Вийшовши, розійшлися в різні боки – Марина поїхала в офіс по документи, а Дмитро подався шукати квартиру сестри.
Район, де жила Ганна, був забудований однаковими будинками. Дмитро блукав між ними майже пів години, аж поки нарешті не знайшов потрібний під’їзд. Його зустріла літня сусідка сестри.
– Добрий вечір! Ви, мабуть, брат Ганнусі? Ну, прямо як близнюки – привітно посміхнулася вона. – А я Надія Петрівна. Зараз, хвилиночку…
Вона дістала зв’язку ключів.
– Ось тримайте. Ганнуся все пояснила – дев’ятий поверх, квартира дев’яносто шість. Якщо щось знадобиться – звертайтеся!
Дмитро подякував їй і попрямував до ліфта. Сніг за вікнами ішов усе густіший, на вулиці вже стемніло.
Він дістав телефон – кілька пропущених від замовника та повідомлення від Марини: «Завтра зустрічаємося о 9:00. Не спізнюйтесь!»
Чомусь від цього простого повідомлення на душі стало тепліше.
Ліфт зупинився. Дмитро вийшов у напівтемний коридор і подивився на брелок із ключами. Номер квартири був ледь помітний – цифри частково стерлися. Начебто дев’яносто шість… Чи шістдесят дев’ять? У тьмяному світлі коридору було важко розібрати.
Він знайшов потрібні двері і вставив ключ у замок. Ключ зайшов, але ледве прокручувався. “Дивно, – подумав Дмитро, – сестра казала, замок новий…”
За дверима почулися кроки.
– Хто там? – пролунав насторожений жіночий голос.
Дмитро застиг. Він точно пам’ятав, що сестра говорила про пусту квартиру.
– Вибачте, – почав він. – Я брат Ганни, вона мала попередити…
Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина!
Дмитро аж відсахнувся від несподіванки.
Декілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.
– Якої Ганни? – нарешті спитала Марина. – Я живу тут. Квартира шістдесят дев’ять.
– Шістдесят дев’ять? – Дмитро перевернув брелок і придивився до цифр. – А мені потрібна дев’яносто шоста…
– Яка поверхом вище, – сказала Марина і раптом розсміялася. – Схоже, що це доля! Другий раз на день зводить вона нас.
Її сміх був такий щирий, що Дмитро теж не зміг стримати усмішку.
– Вибачте, – сказав він. – Просто в цьому коридорі таке освітлення…
– Так, – кивнула Марина. – Я сама, коли переїхала, постійно плуталася на поверхах. Хочете чаю? Якщо вже ви тут…
Дмитро подивився на годинник – було близько восьмої вечора.
– Дякую, але, мабуть, мені варто знайти правильну квартиру. Завтра рано вставати…
– І мені, між іншим, також, – нагадала Марина. – Але ж це не привід відмовлятися від чашки чаю з… – вона зазирнула в шафку, – з імбирним печивом.
У цей момент у коридорі згасло світло.
– Ось тепер ви точно не підете нікуди, – рішуче заявила Марина. – У повній темряві шукати квартиру – не найкраща ідея.
Вона дістала телефон й увімкнула ліхтарик.
– Проходьте. Думаю, це початок справжньої новорічної історії…
Квартира виявилася невеликою, але світлою навіть у вечірніх сутінках – великі вікна і вогні міста створювали затишне освітлення.
– Я зазвичай не запрошую випадкових гостей, – Марина посміхнулася, проходячи на кухню. – Але, здається, сьогодні – особливий випадок.
– Я теж зазвичай не ходжу в гості до незнайомих людей, – обізвався Дмитро, оглядаючись. – Хоча після двох годин обговорення проєкту ми вже не зовсім незнайомі.
Стіни прикрашали чорно-білі фотографії різних міст. На одній із них Дмитро впізнав своє.
– Любите Львів? – спитав він, киваючи на знімок.
– Дуже, – почулося з кухні. – Тож і збиралася зустрічати там Новий рік. У подруги квартира в центрі біля оперного, уявляєте?
– Уявляю, – Дмитро підійшов до вікна. – А тут ви маєте вигляд на столичні вулиці. Теж красиво.
Марина повернулася з двома чашками:
– Нічого особливого, просто чорний чай. Може, хочете щось перекусити? У мене ще десь крекери були…
Тут у двері подзвонили.
– Дивно, – Марина насупилася. – Хто це може бути так пізно?
Вона підійшла до дверей.
– Хто там?
– Мариночко, це тітка Валя, ваша сусідка згори! – пролунав літній голос. – У нас тут така справа… У під’їзді електрику відключили, а в мене немає ліхтарика. І телефон сів. Чи не могли б ви позичити?
Марина відчинила. У дверях стояла літня жінка в квітчастому халаті.
– Звичайно, тітко Валю, зараз, ліхтарика немає, свічки є… – Марина замовкла, помітивши, як сусідка здивовано дивиться на Дмитра.
– Ой, а я не вчасно? – тітка Валя посміхнулася. – У вас гості…
– Це… це мій колега, – квапливо пояснила Марина. – Ми завтра важливий захід готуємо.
– Так–так, звичайно, – закивала сусідка, беручи ліхтарик.
Коли двері зачинилися, Марина і Дмитро перезирнулися і засміялися.
– Тепер увесь будинок буде пліткувати, – зітхнула Марина.
– Чому?
– Ви не знаєте тітку Валю. Вона головний експерт із особистого життя всіх мешканців.
Дмитро посміхнувся:
– А що такого? Просто колеги обговорюють робочі питання…
– О дев’ятій вечора, при свічках, – Марина дістала з шухляди ще пару свічок і сірники. – Якщо світло відключили, давайте створимо атмосферу.
– До речі, про атмосферу, – Дмитро дістав планшет. – У мене є ідея щодо завтрашнього заходу. Що, якщо поєднати презентацію проєкту з початком корпоративу?
Наступну годину вони провели, обговорюючи деталі завтрашнього дня. Виявилося, що працювати разом їм напрочуд легко – вони з півслова розуміли один одного і часто приходили до однакових рішень.
За вікном посилювалася хуртовина.
Сніг майже повністю приховав міські вогні, перетворюючи світ за склом на біле марево.
Тридцять перше грудня видалося насиченим. Презентація проєкту пройшла ідеально – замовник був у захваті від ідей Дмитра.
А вечірній корпоратив, організований Мариною, перевершив усі сподівання. Вона справді створила особливу атмосферу, поєднавши ділову частину зі святом так органічно, що ніхто навіть не помітив переходу.
До десятої вечора останні гості розійшлися. Марина та Дмитро стояли біля вікон, дивлячись на сніг.
– Знаєте, – задумливо сказала Марина, – а якби не ця хуртовина, ми б ніколи не зустрілися.
– Якби не хуртовина, я б не переплутав квартири, – усміхнувся Дмитро.
– Якби не погане освітлення у під’їзді…
– Якби не ваше імбирне печиво…
Вони засміялися. За вікном продовжував іти сніг, але вже м’якший, спокійніший, ніби природа теж готувалася до свята.
– До Нового року дві години, – Дмитро подивився на годинник. – Є якісь плани?
Марина похитала головою:
– Тепер уже нема. А у вас?
– Знаєте… – сказав він. – У мене є ідея. Пам’ятаєте, вчора ви говорили про справжню новорічну історію?
…Через пів години вони піднімалися в ліфті їхнього будинку. На дев’ятому поверсі, як і раніше, було темно, але тепер це здавалося правильним – як продовження вчорашньої історії.
У квартирі Марини горіли свічки, на столі стояло ігристе.
– З новим роком! – прошепотіла Марина.
– З новим роком, – відповів Дмитро. – Я, здається, починаю вірити у новорічні дива.
А сніг усе ішов і йшов, вкриваючи місто білою ковдрою.
А десь далеко, мати Дмитра отримала повідомлення:
«Мамо, я зустрів одну людину… Здається, я затримаюся трохи довше».
А батьки Марини читали:
«Уявляєте, я все таки на Новий рік не сама».
Наступного ранку Надія Петрівна з усмішкою спостерігала, як Дмитро спускається з дев’ятого поверху, щоб через п’ятнадцять хвилин повернутися з кавою й булочками.
А тітка Валя з верхнього поверху розповідала всім сусідам дивовижну історію про те, як у їхньому будинку трапилося справжнє новорічне диво.
Кажуть, що випадковості не випадкові.
Й іноді досить одного відключення світла, однієї хуртовини і однієї переплутаної квартири, щоб почати зовсім нову історію.
Особливо якщо ця історія трапилася на новий рік…