З дитинства Христина знала, що вона погана дочка. Звідки вона це дізналася? Так мама їй завжди це говорила.
– Трійка з літератури? І це з огляду на те, що я філолог? Я тобі з дитинства читаю класику, а ти не можеш якийсь твір написати? Господи, і за що мені така погана дочка дісталася?
Або:
– Я тобі казала молоко купити. А ти яке купила?
– Мамо, я не знайшла те, про яке ти мені казала…
– Я чомусь завжди знаходжу. Я тобі гроші не друкую!
– Але це лише на шість гривень дорожче.
– Шість гривень? Це не гроші, на твою думку? І за що мені така дочка дісталася?
А ще Христина знала, що вона невдячна.
– Капусту не любиш? Серйозно? Тобто я маю тобі окремо готувати? Замість того, щоб сказати «дякую», ти мені зараз це заявляєш? Знаєш, ти дуже невдячна дитина!
Почуття провини було з Христиною постійно. Навіть коли вона нічого поганого не робила, вона все одно відчувала себе винною. Так просто. Тому що мама так вважає.
Час минав, але нічого не змінювалося. Христина захотіла стати економістом – невдячна! Адже мама філолог і бабуся філолог. І неважливо, що Христина має математичний склад розуму. Треба було йти стопами матері.
Вибрала йти на день народження подруги замість того, щоб провести вечір із матір’ю, погана донька. Адже тільки погані діти віддадуть перевагу друзям батькам.
А вже коли в Христини з’явився хлопець, мама багато чого неприємного сказала. І що вона замість навчання думає про гулянки, і що нічого хорошого з неї не виросте, і що може потім не скаржитися матері, бо та одразу сказала, що вона робить неправильно.
Христина тоді вже навчилася перечити матері, але все ж таки мамині слова її все одно зачепили.
А ще мама встановлювала свої правила у будинку. Просто тому, що їй хотілося, щоб усе було так, як вона сказала.
Наприклад, не можна повертатися додому після одинадцятої вечора. Чому так? Неясно. Гаразд, коли дитина ще школяр. Але коли твоїй дочці двадцять, то це дуже дивно.
І одного разу Христина не послухалася, прийшла опівночі. Вони з Дімою, її хлопцем, були на дні народження в друга. Зібралися досить пізно, та й не хотілося йти, бо компанія виявилася дуже приємною.
І коли Христина повернулася додому, зрозуміла, що двері зачинені на внутрішню клямку.
Дівчина і дзвонила у двері, і стукала, але мама не відчиняла. А потім їй надійшло повідомлення:
«Треба було приходити вчасно, тепер іди туди, звідки повернулася».
Що тоді відчула Христина, не передати словами. Вона хотіла написати мамі повідомлення зі словами вибачення, бо розуміла, що мама задоволена лише тоді, коли дочка переживає.
Але всередині з’явився протест. З чого раптом вона має це робити? Вона вже доросла, має право гуляти стільки, скільки їй хочеться. Це мати не має права її не пускати.
Христина розвернулася та пішла. А біля хати сіла на лавку і заплакала.
Вона нікому не розповідала про свої стосунки із мамою. У школі думала, що це норма, доки не прийшла в гості до однокласниці і не почула, як ту хвалить мама та каже, як їй пощастило з донькою.
А після цього випадку Христині стало соромно, що в неї все інакше. Мимоволі закралася думка, що, напевно, вона й справді погана дочка, коли її мама завжди незадоволена. А нікому не хочеться зізнаватись у тому, що він недостатньо хороший для чогось. Ось і Христина завжди мовчала, не розповідала нікому, що її мама вічно ображає.
Але, мабуть, настав час зізнатися у цьому. Хоча б одній людині. Тому що перспектива ночувати на лавці, Христині не подобалася.
Вона подзвонила Дімі і, хлюпаючи носом, сказала, що мама не пускає її додому.
Він майже відразу примчав до її під’їзду, одразу ж міцно обіймаючи.
– Але чому? – Запитав він. – Ти не гульбанила, не робила чогось поганого. Що сталося?
– Просто я маю повертатися не пізніше одинадцятої.
– Це ще чому?
– Не знаю. Мама так вирішила.
– І через те, що ти повернулася пізніше, вона тебе не пускає? – обурився він.
– Так. Я вічно її засмучую.
Діма був у шоці. Він і уявити не міг такого у своїй родині.
– Поїхали до мене, – сказав він.
– Якось незручно… Твої батьки вдома.
– Нічого, вони зрозуміють, – упевнено заявив Діма.
Вибору у Христини особливо не було, тож вона погодилася.
Було дуже незручно заходити в гості до хлопця вночі. Ще й із батьками Діми дівчина була незнайома. Вона кілька разів була в нього в гостях, але тоді він був удома один. Зі своєю мамою вона його, природно, і не збиралася знайомити. Переживала, що він одразу втече. А ось зі своїми батьками Діма пропонував зустрітись. Але все ж таки Христина сподівалася, що це буде зроблено пристойно, а не так, як зараз.
– Господи, що вони про мене подумають, коли я зранку вийду з твоєї кімнати? Мені хочеться крізь землю провалитися, – мало не плачучи, промовила Христина.
– Перестань, все гаразд. Вони знають, що я маю дівчину. І якщо я повернувся не один, у цьому немає нічого дивного.
– І все ж… Вирішать, що я легковажна. Може, мені стати раніше і поїхати?
– Коли раніше? За три години? Христино, їй богу, ти наводиш паніку на рівному місці. Все буде добре.
Дівчина так не думала. Вона уявила, що сказала б її мама. Що Христина її розчарувала, що вона знала, що так і станеться, бо Христина погана дочка. І думала, що й батьки Діми так вирішать. Але відступати було пізно.
Півночі дівчина прокрутилася в ліжку. Навіть думала поїхати, зустріти ранок біля свого під’їзду. Але потім все ж таки сон зморив її.
Коли вона прокинулася, то виявила, що Діми немає поряд. І захвилювалася. Що їй робити? Доведеться чекати на нього тут. А ще, як на зло, у туалет дуже хотілося.
На щастя, Діма швидко повернувся.
– Ти де був?
– На кухні. Мама прокинулася, і я попередив її, що я не один. Щоби без сюрпризу обійшлося.
– Господи! – Закрила обличчя руками дівчина. – І що вона сказала?
– Нічого поганого. Сказала, як ти прокинешся, щоб ішла снідати.
Христина лише похитала головою. Це буде найнезручніший сніданок.
Вона тихенько дійшла до туалету, радіючи, що нікого не зустріла на своєму шляху. А потім ще довго відсиджувалася в кімнаті, не наважуючись вийти. Поки вже Діма не сварився.
На кухні були обидва батьки.
– Здрастуйте, – зблідаючи на очах, ледь чутно промовила Христина.
– Доброго ранку, – посміхнулася мама Дмитра. – Проходь, чого стоїш? Я млинців напекла. Ти любиш млинці? Якщо ні, щось інше приготую.
– Я люблю млинці, – невпевнено відповіла дівчина.
– Мамо, тату, давно треба було вас познайомити: це Христина, моя дівчина. А це Наталія Федорівна та Ігор Миколайович.
– Дуже приємно, – прошепотіла Христина.
– І нам. Сідай за стіл.
Дівчина сиділа, не рухаючись. Переживала зайвий раз навіть подивитися на когось.
– А що сталося вчора? – Запитав тато Дмитра. – Я чув, що ти повернувся додому, а потім знову поїхав.
– Так, у Христини виникли проблеми, вона додому не змогла потрапити. Тому я покликав її до себе.
– І правильно, – кивнула мама. – Взагалі, ви давно разом, а я тільки зараз із твоєю дівчиною познайомилася. Навіщо ховав її від нас?
Дмитро засміявся.
– Та нічого я не ховав. Так сталося.
– А що в тебе сталося? – звернулася Наталя Федорівна до Христини. – Замок зламався? Просто в мене майстер хороший є, якщо що, можу зателефонувати.
– Не треба, – відповів Дмитро за свою дівчину. – Там… інше.
Батьки здивовано глянули на сина.
– Ну, не хочете, не розказуйте. Просто може ми можемо допомогти.
Дмитро, було, відкрив рота, але Христина його зупинила.
– Та нічого такого. Просто мама просить, щоб я приходила до одинадцятої. А вчора я затрималась. Сама винна, загалом. Ось вона й не пустила мене.
Наталя Федорівна застигла.
– У сенсі не пустила?
– Ну, я її розчарувала, – знизала Христина плечима. – Я не найкраща дочка.
Мама та тато Дмитра переглянулися. А Христина й сама не знала, навіщо розповіла все. Просто вони були такі добрі, і їй не хотілося нічого приховувати. Нехай уже заздалегідь знають, що Христина – не найкраща дитина.
Дмитро мовчав, але було видно, що він злиться. Не на Христину, а на її матір.
– Люба, – сіла поруч Наталія Федорівна, – кожна дитина найкраща для свого батька.
– Я такого звання не удостоїлася.
– Вибач, звичайно, але це не ти погана дочка, а твоя мама не зуміла стати хорошою матірʼю. Я навіть не можу уявити ситуацію, в якій я не відчиню двері своєму синові. Навіть якщо він зробить щось погане, я його завжди прийму. І так має бути. Ти чудова дівчинка, просто це знай.
Христина відчула, що ось-ось розплачеться. А Наталя Федорівна схопилася, бо треба було знімати млинець.
Христині не хотілося звідси йти. Вперше за довгий час вона відчувала, що вона не погана. Але робити не було чого, довелося.
А вдома мати влаштувала сварку. Спочатку звинуватила свою дочку в тому, що вона її не послухалася, а потім назвала всякими поганими словами, тому що Христина всю ніч вешталася, не зрозумій де.
– А що мені лишалося робити? – Запитала вона. – Ти ж мене не пустила у власний будинок.
– Треба було перепросити! Ти мала усвідомити, що вчинила погано! Господи, за що мені таке?
– Я не зробила погано, мамо! Я маю право приходити, коли хочу!
– Не маєш! Я твоя мати, і ти мені винна! Без мене б тебе не було! Так що ти слухатимешся, а інакше взагалі виставлю тебе звідси.
Христина не витримала та пішла. І якраз подзвонив Дмитро. Вона переповіла всю розмову, і після цього хлопець сказав, що треба дещо уточнити, і він передзвонить. А за п’ять хвилин він заявив:
– Збирай речі, ти переїжджаєш до нас.
– Ні-ні, я не хочу обмежити твоїх батьків.
– Моя мама лише «за». Вона й досі не може повірити, що твоя мама не пустила тебе на поріг. Тому ти переїжджаєш.
Христина зрозуміла, що й сама цього хоче. Тому вона повернулася і мовчки зібрала свої речі. Мама сварилася, вимагала відповіді, але Христина не вимовила жодного слова.
А потім поїхала.
Коли вона опинилася в будинку у батьків Дмитра, вона вперше відчула, що означає сім’я, що любить. Де тебе цінують, де не ображають за помилки, де кажуть, яка ти чудова.
З мамою Христина взагалі не хотіла спілкуватися. Але згодом пом’якшала. Іноді телефонувала їй, але зустрічатися їй не хотілося. Знала вона, що почує багато чого поганого.
Коли Христина та Дмитро доучилися, почали працювати, вони з’їхали. Зняли квартиру. Але для Христини все одно будинок батьків молодої людини став рідним. Адже будинок – те місце, куди хочеться повертатися, звідки в тебе найкращі спогади. Ось і квартира Наталії Федорівни та Ігоря Миколайовича стала тим самим місцем. А вони стали для Христини близькими людьми. Адже вони її любили, такою, якою вона є. І їм їй не потрібно було постійно доводити, що вона хороша людина.