Коли Вікторія народжувала, ніхто її не тримав за руку…
Брат метушився під вікнами пологового, але всередину його не пустили – не можна.
Мати залишилася вдома, демонстративно не взявши слухавку.
Батько малюка, девʼятнадцятирічний студент з паралельної групи, вже місяць як поїхав у своє рідне місто, втікши від відповідальності…
Тієї серпневої ночі Віка дуже галасувала. А потім, коли їй поклали зморщене немовля, вона заплакала – чи то від смутку, чи то від щастя, чи то від страху перед майбутнім.
Їй було вісімнадцять, вона була зовсім одна, і весь світ здавався колючим і темним…
…З того часу минуло 14 років. Телефонний дзвінок розвіяв ранкову тишу, коли Марія намазувала масло на хліб.
Рука здригнулася, ножичок зісковзнув, залишивши на скатертині жирну пляму.
– Хто ж це так рано? – пробурмотіла вона, витираючи руки серветкою.
Антон, який сидів за столом із чашкою кави, потягнувся до телефону.
– Так? – відповів він. – Алло?
Марія краєм ока спостерігала, як на очах змінюється обличчя чоловіка – від сонної розслабленості до сірого побіління.
Чашка в його руці поступово нахилилася…
– Що трапилося? – спитала вона одними губами.
Антон глянув на неї:
– Віка… – сказав він. – Їхала машиною… Її не стало…
Хліб випав з рук Марії, з глухим звуком приземлившись маслом вниз.
У коридорі почулося човгання маленьких ніжок – Ганнуся, їхня семирічна дівчинка, вже прокинулася і тепер, судячи зі звуків, збирала портфель у школу.
– Матусю, – пролунав дзвінкий голосок. – А де мій пенал з метеликами?
Марія стрепенулася, машинально витерла руки об фартух.
– Зараз, сонечко, – озвалася вона, стараючись, щоб голос звучав як завжди. – Подивися на письмовому столі.
Антон усе ще сидів нерухомо, стиснувши телефон. На його обличчі було видно – він не вірить, не може усвідомити те, що сталося.
– Як це сталося? – тихо спитала Марія, сідаючи поряд.
– Вночі. Вона була з якимось чоловіком… Обоє веселі… – Антон говорив уривчасто. – Сашко… Господи, Сашко один лишився!
Марія заплющила очі. Олександр – племінник, син Вікторії. Чотирнадцять років. Тепер сирота…
…День полетів шкереберть. Ганнусю відвезли до школи, нашвидкуруч пояснивши, що тітка Віка занедужала і тату з мамою треба терміново її відвідати.
Дівчинка, на щастя, не стала ставити запитань – тільки поцілувала обох у щоки і побігла у клас, помахуючи кісками…
…Поминки пройшли швидко, людей було небагато.
Марія пам’ятала тільки заплакане обличчя Олександра – змарніле, з загостреними вилицями і потемнілими очима.
Він тримався особняком, не підпускаючи нікого, навіть дядька Антона.
– Ми маємо його забрати, – твердо сказав Антон того ж дня. – Він же ж зовсім один.
Марія кивнула – вона чекала на ці слова. Та й які тут могли бути варіанти? Не в дитбудинок же ж віддавати хлопчика?
Олександр переїхав до них наступного дня – худий підліток із рюкзаком за плечима та коробкою особистих речей у руках.
Зупинився на порозі, спідлоба оглядаючи нове житло.
– Проходь, розташовуйся, – Марія спробувала посміхнутися. – Ми звільнили тобі кімнату. Хочеш їсти?
– Не хочу, – буркнув він, прослизаючи повз неї у вказану кімнату.
Двері зачинилися з глухим стукотом. Марія перезирнулась із чоловіком – той тільки плечима знизав – мовляв, дай час, звикне.
Але час минав, а Олександр не звикав. Він з’являвся зі своєї кімнати тільки до обіду і вечері, їв мовчки, згорбившись над тарілкою.
На запитання відповідав однозначно, від розмов ухилявся.
У новій школі, куди його відправили, теж не складалося – вчителі скаржилися на прогули та хамовитість.
– Сашко,– якось спробувала достукатися до нього Марія. – Може, тобі потрібна допомога? З уроками чи…
– Не лізьте до мене! – огризнувся він. – Не треба вдавати, що вам не байдуже!
Ганна почала остерігатися двоюрідного брата. Він не ображав її, ні – просто проходив повз, ніби не помічаючи.
Але іноді Марія ловила його глузливий погляд, коли дівчинка поралася з ляльками або розповідала щось батькам.
– Він дражниться, – поскаржилася якось Ганна. – Каже, що я маленька і нерозумна.
Антон намагався поговорити з племінником – той тільки мовчав, дивлячись у стіну порожніми очима…
…Напруга в домі зростала з кожним днем. Марія ловила себе на тому, що починає здригатися від кожного стукоту дверей.
Антон змарнів, став дратівливим. Навіть Ганна принишкла, більше не щебетала за сніданком, як раніше.
А потім пролунав цей дзвінок.
Марія якраз домивала посуд після обіду, коли задзвенів телефон.
– Алло? Так, я слухаю… Що? Сварилися? Ми зараз приїдемо…
Вона поволі поклала слухавку. У скронях стукало:
– Тільки не це, будь ласка, тільки не це…
– Що трапилося? – спитав Антон.
– Дзвонили зі школи. Сашко дуже з кимось посварився. Нас викликають до директора.
Дорога до школи здалася Марії нескінченною. Антон мовчав, вчепившись у кермо, і тільки жовна ходили на його вилицях.
У кабінеті директора пахло кавою та валерʼянкою.
За масивним столом сиділа Світлана Павлівна – важка жінка із зібраним у тугий пучок волоссям.
Праворуч від неї стояла скуйовджена молода вчителька, ліворуч – двоє розгніваних батьків.
Сашко стояв навпроти, в кутку на стільці сиділа Ганнуся.
– Сідайте, – сухо кивнула директорка.
Марія сіла на край стільця.
– Ситуація вкрай неприємна, – почала Світлана Павлівна, постукуючи по столу олівцем. – Ваш… Підопічний поліз сваритися до трьох першокласників.
– Я не сварився! – встав Олександр. – Так, тільки поговорили, і відштовхнув кілька разів.
– Мовчи! – вигукнув Антон.
Хлопчик скривився і відвернувся до вікна.
– У мого Петра проблема з плечем! – почала одна з матерів. – А якби щось гірше? Йому не місце у порядній школі!
– Дозвольте, – Марія подалася вперед. – Може, сталося якесь непорозуміння? Сашко, поясни…
– Нема чого тут пояснювати, – сказала друга мати. – Мій Мишко все бачив. Цей… Хлопець налетів на них ні з того, ні з сього!
Ганна, яка до цього мовчала, раптом схлипнула. Марія обернулася – дівчинка сиділа, закривши обличчя долоньками, плечі її дрібно тремтіли.
– Сонечко, що трапилося? – стривожилась вона.
Але Ганна тільки похитала головою, не прибираючи рук від обличчя.
– Отже, – Світлана Павлівна склала пальці дашком. – Зважаючи на тяжкість провини та численні попередні зауваження, ми змушені…
– Ми заберемо самі документи, – глухо сказав Антон.
…Усю дорогу назад в машині стояла дзвінка тиша. Ганна продовжувала тихенько схлипувати, Олександр свердлив поглядом спинку переднього сидіння.
Щойно переступивши поріг квартири, Антон почав:
– Ну і як це розуміти?! – вигукнув він, нависаючи над племінником. – Мало того, що вчитися не хочеш, то тепер ще й це! З малечею! Ти зовсім вже?
– Дядьку Антоне… – почав Олександр.
– Мовчи! – сказав Антон. – Ми тобі дали притулок, годуємо, вдягаємо, а ти? Невдячний!
– Антоне, не треба… – спробувала втрутитися Марія.
– Ні, хай знає! – чоловік розвернувся до племінника. – Я від сорому ледь…
– А тебе ніхто про це не просив! – вигукнув Олександр. – Ти мені не батько!
– Вони до мене чіплялися! – раптом вигукнула Ганна. – Щодня так! І дражнилися! І портфель зіпсували! А Сашко… Сашко мене захистив!
У кімнаті запала тиша. Марія застигла з відкритим ротом, переводячи погляд із дочки на племінника.
– Що-о-о? – видихнув Антон. – Ганнусю, маленька, чому ж ти мовчала?
– Я боялася, – схлипнула дівчинка. – Вони сказали – якщо пожаліюся, буде гірше. А Сашко побачив, як вони до мене причепилися і забирають яблуко…
Олександр стояв, опустивши голову, і смикав рукав светра.
– Сашко, – тихо покликала Марія. – Це правда?
Він знизав плечем:
– А що я мав робити? Дивитись, як ці до малечі лізуть?
– Малечі? – перепитала Марія.
– Ну… Сестрички, – буркнув він, ще нижче опускаючи голову.
Ганна раптом підбігла до нього і обійняла:
– Ти найкращий брат! Я тепер нікого не боюсь!
Марія побачила, як здригнулися куточки губ Сашка, як обережно він поклав руку на голову дівчинки.
– Господи, – пробурмотів Антон, сідаючи на диван. – Які ж ми недолугі…
…Увечері, коли всі вже спали, вони довго сиділи на кухні.
Говорили, згадували, аналізували.
Як вони не помічали? Чому не бачили очевидного?
– Знаєш, – задумливо сказала Марія. – Він же ж весь цей час доглядав за нею.
Пам’ятаєш, як Ганнуся скаржилася – мовляв, дражнить її?
А він просто не вмів по-іншому показати турботу…
– Так, – зітхнув Антон. – Віка… Вона теж така була в дитинстві. Колюча зовні, а всередині – чисте золото. А потім… Потім все пішло під укіс…
Наступного ранку Антон поїхав до школи один.
Повернувся він через дві години – втомлений, але задоволений.
– Вирішили, – сказав чоловік. – Світлана Павлівна, як дізналася правду, сама тих пацанів викликала. Тепер їхні батьки вибачатися будуть…
– А Сашко? – стривожилася Марія.
– Залишається. З випробувальним терміном, звісно, але залишається.
Увечері вона побачила племінника в кімнаті Ганни – він допомагав їй клеїти аплікацію на тему – «Моя сім’я».
– Ось тут мама, тут тато, – захоплено пояснювала дівчинка, вказуючи пальчиком на різнокольорові фігурки. – А це я. І ти, Сашко. Бачиш, який високий вийшов?
– Бачу, – хмикнув він, але в голосі звучала погано прихована ніжність. – Тільки в мене ніс не такий вигнутий.
– Але схожий! – засміялася Ганна.
Марія тихенько зачинила двері. На душі було тепло й спокійно…
…Минуло пів року. Багато змінилося – і водночас залишилося тим самим.
Сашко так само не любив довгих розмов, але тепер його мовчання не здавалося колючим.
Вранці він разом з Ганною йшов до школи, а вечорами допомагав їй з уроками.
У його щоденнику з’явилися перші четвірки.
– Знаєш, – сказала якось Марія чоловікові. – Ганнуся ж так мріяла про старшого брата.
Антон обійняв її за плечі:
– Тепер вони сім’я.
З дитячої кімнати почувся дзвінкий сміх Ганни і вдавано-буркотливе:
– Та помовч ти, малеча! Як із такою йти в кіно?
Марія посміхнулася. Тепер вона точно знала – все буде добре.
Тому що любов і турбота здатні розтопити будь-який лід.
Треба тільки набратися терпіння і мудрості, щоб роздивитися за колючою стіною змучене, але добре серце…