Марина Мельник була абсолютно щасливою. Нарешті вони з чоловіком змогли придбати своє житло. Діма та Марина довго накопичували на перший внесок по іпотеці, жили з мамою Дмитра, і ось настав цей щасливий день, коли вони змогли заїхати до своєї квартири.
Марина не могла повірити, що тепер вона єдина господиня, і їй не треба більше ділити кухню зі свекрухою, не треба під когось підлаштовуватись і почуватися на пташиних правах.
Ні, з Вірою Анатоліївною, мамою Діми, вони жили цілком мирно. Марина не перечила свекрусі, пам’ятаючи фразу про те, що до чужого монастиря зі своїми правилами не входять. А Віра Анатоліївна намагалася особливо не чіплятися до молодої синової дружини і якщо робила якісь зауваження, то у справі…
Але, звичайно, які б добрі стосунки не складалися, молодій родині краще жити окремо, це всім відомо… От і Марина, проживши три роки в чужому будинку, розуміла, яке це щастя мати свою квартиру.
І нехай за неї ще доведеться багато років виплачувати банку, це вже не здавалося проблемою. Вони з Дімою молоді, обидва працюють і постараються якнайшвидше виплатити іпотеку. Тим більше, що зараз, коли є окреме житло, можна і про дитину подумати.
За кілька тижнів після того, як подружжя заселилося у свою квартиру, Марина зустрілася в під’їзді з молодою жінкою.
– Здрастуйте, – посміхнулася вона Марині. – А ви тепер тут живете?
– Так, заїхали нещодавно, – відповіла Марина.
– Отже, ми сусіди. Я живу у тридцять восьмій квартирі. Мене Лариса звуть, а вас?
– Марина.
– Дуже приємно. Адже ви з тридцять шостий, так?
– Так, – кивнула Марина.
– Ця квартира довго пустувала … Ну і як ви, обжилися вже? Подобається наш район?
– Подобається, і двір такий гарний, доглянутий. Квіти на клумбах, дитячий майданчик…
– Ой, а у вас діти є? – вигукнула Лариса.
– Поки що ні, але тепер, коли є своє житло, це вже не за горами.
– Ой, діти – це таке щастя! У мене двоє. Щоправда, з їхніми татусями мені не пощастило, але я все одно ні про що не шкодую! Адже діти для жінки – це головне, а чоловіки – вони такі сьогодні є, а завтра ні. Ненадійний народ. Ти згодна зі мною, Марино? Вибач, я на «ти», але ми, приблизно одного віку…
– Можна і на «ти», я не проти, – відповіла Марина.
– То ти згодна зі мною?
– У чому саме? – вирішила уточнити Марина. – У тому, що діти – це щастя. Чи, що всі чоловіки ненадійні?
– Я про дітей, звісно. Про те, що це найголовніше для жінки.
– З цим згодна… Гаразд, Ларисо, рада була познайомитися, але я поспішаю…
– Звичайно, Марино, мені теж час, діти чекають. Побачимося, ми тепер сусіди.
Наступного дня була субота. Після сніданку Діма поїхав у своїх справах, йому потрібно було пошукати запчастини для машини, а потім він планував навести лад у гаражі.
Марина ж увімкнула радіо, спіймавши улюблену хвилю, і зайнялася прибиранням, після чого приступила до приготування обіду. Настрій у молодої жінки був чудовий. Вона думала про те, як це чудово – бути єдиною господинею на кухні…
Марина шаткувала капусту для борщу, коли пролунав дзвінок у двері. Жінка здивувалася, вона нікого не чекала, а Діма, якби це він, відчинив би двері своїми ключами.
Подивившись у дверне вічко, Марина побачила Ларису.
– Привіт! – весело сказала та, коли сусідка відчинила двері
– Привіт, Ларисо.
– Слухай, мені так незручно, але я зібралася зварити суп, і виявила, що цибуля і морквина закінчилися. Не виручиш? А я завтра куплю та поверну тобі. Просто вже бульйон вариться, думаю, що не встигну швидко збігати до магазину. Виручиш по-сусідськи?
– Звичайно, Ларисо, я якраз борщ варю, овочі є. Зараз…
– Ой, а можна вашу квартиру подивитися? – Запитала Лариса. – У коридорі, бачу, класний ремонт… Цікаво, як у кімнатах…
– Гаразд, подивися, – дозволила Марина.
– А ти одна? – Уточнила сусідка. – А то зайду зараз у кімнату, а там твій чоловік в одній спідній білизні… Або взагалі без…
Сказавши це, Лариса засміялася.
– Діма поїхав у справах, так що я одна… Давай я тобі швиденько все покажу, бо в мене борщ на плиті…
Марина провела сусідці екскурсію по квартирі, сподіваючись, що та відразу ж піде і не стане чіплятися з розмовами. Жінка не любила, коли хтось чи щось відволікало її від домашніх справ.
– Вау! Класно, як у вас! – Захоплювалася Лариса, проходжуючись по квартирі сусідів. – Дорого ремонт обійшовся?
– Не знаю, адже ми вже купили квартиру з ремонтом. Спеціально обирали таке житло, щоби можна було відразу заїхати і нічого тут не переробляти.
– Ну, а за скільки цю хату взяли? Дорого, напевно, з таким шикарним ремонтом.
Марина не любила такі питання, їй здавалося, що це нетактовно. Чому вона має чужій малознайомій людині розповідати про вартість своєї квартири?
– Недешево, – відповіла вона. – Іпотеку оформили.
– Ясно. Гаразд, не хочеш, не говори… Мені, звичайно, про такий ремонт і мріяти не доводиться, одна двох дітей тягну… Грошей постійно не вистачає. Ну так, що, даси морквину та цибулину? Та піду я суп доварювати.
– Так-так, звичайно, – заметушилася Марина, радіючи, що цікава сусідка йде.
Отримавши те, за чим прийшла, Лариса нарешті пішла… А Марина продовжила готувати обід. Але хвилин за десять знову пролунав дзвінок у двері… І це знову була Лариса.
– Вибач, Марино, – сказала вона. – Так незручно, але мій Вітя, молодший син, влаштував плач і просить борщу. Ось не любить він простий суп, тільки борщі йому подавай… Я бульйон зварила, можна і борщ зварганити, але в мене капусти немає. Я бачила, що у тебе величезний качан капусти на столі лежав. Поділишся, якщо не шкода? Я б ніколи не попросила, ти й так мене врятувала, але Вітя… шестирічній дитині важко відмовити… Одна їх тягну, без батька, от і шкодую… А якщо в тебе ще бурячок зайвий знайдеться, то я буду дуже вдячна!
– Гаразд, зараз, – зітхнула Марина і пішла на кухню. А невдовзі повернулася, несучи в руках пристойний шматок капусти та буряка.
– Ось дякую, – зраділа сусідка. – Ти мене так врятувала. Обов’язково все поверну… Правда, прямо завтра не зможу, зарплата через тиждень тільки, грошей обмаль, ще Марії треба черевики купити… Але через тиждень точно віддам.
– Ларисо, та не треба повертати, – відповіла Марина. – Нехай діти їдять на здоров’я.
– Правда, не треба?
– Не треба, це ж не гроші, а просто овочі, якими я з тобою поділилася.
– Ох, Мариночко, дай Бог тобі здоров’я! – Ти не уявляєш, як важко одній двох дітей тягнути… Ні, діти – це, звичайно, щастя… Але зараз все так дорого, ціни ростуть як гриби після дощу… А ти мене так врятувала… Ось Вітя зрадіє, він так борщ любить… А особливо зі сметанкою…Ой…, – Лариса аж рот рукою прикрила.
– Що сталося?
– Так сметани у мене немає, а без неї Вітя борщ не їсть… Ех, що ж робити… І грошей обмаль… Тільки на хліб та на черевики для Марійки…
– Почекай, я зараз, – відповіла Марина і знову зникла на кухні, повернувшись звідти зі баночкою сметани. – Ось, візьми. Сама не люблю борщ без сметани.
– Ой, Мариночко… Та незручно, я й так у тебе вже стільки всього попросила… Сметана вам самим потрібна до борщу.
– У мене ще є, вчора одразу дві упаковки взяла.
– Навіть не знаю, як дякувати тобі… Яка ж ти добра, яка чудова! Мені страшенно незручно… Якби не діти, я б ніколи нічого не просила, я б хлібом і водою харчувалася, але б просити не пішла… Але діти… Їм же потрібне повноцінне харчування… Все заради них.
– Я все розумію, Ларисо, не треба дякувати.
– Але сметану я потім куплю та віддам! Це я обіцяю. Як зарплату отримаю, так одразу куплю та принесу. Це дорога сметана, я сама таку ніколи не беру, надто дорого, але куплю та поверну…
– Ларисо, сама дивись. Не повернеш, я не ображусь. А тепер вибач, мені треба борщ доварити. Скоро чоловік повернеться.
– Все-все, я зрозуміла, тікаю … – сказала сусідка і, нарешті, залишила Марину одну …
З цього дня візити Лариси стали регулярними. Вона приходила до Марини двічі-тричі на тиждень і завжди, дуже вибачаючись, щось просила. То кілька яєць, щоб зробити дітям омлет, то вершкове масло, бо Вітя не може їсти хліб без масла. То молока, то крупи… І щоразу Лариса вдавано схлипувала, говорячи про те, як важко вирощувати двох дітей.
Марина була досить терплячою людиною і спочатку співчувала сусідці. Та й жадібною Марина не була. Вдома завжди був хороший запас продуктів, і чимось поділитися по-сусідськи з жінкою, яка сама тягне двох дітей, здавалося цілком нормальним.
І все-таки в якийсь момент Марина відчула, що нескінченні прохання Лариси починають її втомлювати і навіть дратувати… Таке відчуття, що сусідка ходила до неї як до магазину. А точніше, навіть не в магазин, адже в ньому потрібно віддати за товар гроші, тоді як у сусідів можна отримати необхідні продукти безкоштовно.
Але як це припинити, Марина не знала. Вона не наважувалася відмовити сусідці, переживаючи, що та визнає її жадібною. Та й сваритися не хотілося, із сусідами краще жити дружно. Крім того, сама по собі Марина була неконфліктною людиною… І тому вона продовжувала допомагати Ларисі, яка тим часом все більше нахабилася…
Якось у вихідний день Марині зателефонувала свекруха. Вона знала, що невістка вдома сама, оскільки Діму на тиждень відправили у відрядження.
– Марино, мені ж скоро п’ятдесят п’ять, хотілося б якось по-особливому відзначити цю подію, подумую про ресторан, але в мене зовсім немає досвіду в таких справах. Ви з Дімою молоді, краще знаєте. Можеш порадити і ресторан, і як взагалі все краще організувати. Я хотіла б і ведучого запросити, щоб програма якась була… Щоб не просто всі їли та пили… Допоможеш з організацією?
– Із задоволенням, Віро Анатоліївно, – охоче відгукнулася Марина. – А, знаєте, приїжджайте до мене, все докладно обговоримо. До речі, мій однокласник працює ведучим різних заходів, можемо зателефонувати з ним і все дізнатися.
– Дякую, Марино, до обіду буду!
Марина була рада візиту Віри Анатоліївни з цієї нагоди вона приготувала смачний обід і навіть збігала в магазин за пляшкою ігристого.
Не встигли вони зі свекрухою сіли за стіл, як пролунав дзвінок у двері… Марина не сумнівалася, що це прийшла сусідка і вирішила не відчиняти двері…
– Когось чекаєш? – Запитала Віра Анатоліївна.
– Ні, це сусідка.
– Не хочеш відчиняти? – здогадалася свекруха.
– Так, – сказала Марина і коротко розповіла свекрусі про постійні прохання Лариси позичити щось із продуктів…
– А давай я відчиню двері, – сказала Віра Анатоліївна.
– Ой, здрастуйте … – Здивувалася Лариса, побачивши незнайому жінку.
– Здрастуйте.
– А Марина вдома? Ви її мама, мабуть? Ви такі схожі!
– Ні, я мати Дмитра. А чого ви хотіли?
– Та я… То можна мені з Мариною поговорити?
– Ну добре, я її покличу.
Віра Анатоліївна повернулася на кухню і сказала Марині вийти до сусідки.
– Мариночко, пробач! – винно почала Лариса. – Я не знала, що в тебе гості. Мені так ніяково, але можна в тебе цукорку позичити? Мені небагато, склянку всього, я хочу тортик спекти.
Марина нічого не встигла відповісти, бо з кухні вийшла свекруху зі словами:
– Вибачте, але цукор у Марини закінчився. Натомість у магазині його багато.
– Мені просто терміново треба… – залепетала Лариса. – А потім я, звичайно, куплю… Мені небагато, склянку всього… Діти тортик попросили… Я одна двох дітей тягну…
– Ви погано чуєте? – спокійним тоном відповіла Віра Анатоліївна. – Я ж говорю, що цукор закінчився. Ідіть у магазин.
– Як же скінчився? – не повірила Лариса. – Я бачила днями, як чоловік Марини ніс п’ятикілограмову упаковку цукру. Ви не могли його весь витратити!
– А це, вибачте, вже не ваша справа… Може вам ще продемонструвати всі запаси продуктів, які є вдома? Чи нехай Марина у магазині купує продукти не лише для себе, а й для вас?
– Ні, я… – Лариса почервоніла і не могла підібрати слова… – Я… вам шкода так? Я одна дітей тягну… Грошей не вистачає…
– Але ж ви десь працюєте?
– Працюю.
– І аліменти отримуєте?
– Отримую, але це такі копійки!
– Значить, шукайте можливість додаткового заробітку або розмовляйте з батьком своїх дітей, хай краще допомагає. А за продуктами ходіть у магазин, а не до сусідів.
– Чому всі навколо такі жадібні! – вигукнула Лариса. – Дорогі квартири купують, грошей кури не клюють, а склянку цукру для дітей шкода…
– Я думаю, розмова закінчена, – спокійно відповіла Вра Анатоліївна і майже виставила Ларису з квартири.
– Вибач, Марино, що я втрутилася, – звернулася жінка до невістки. – Але знаю я таких людей, їм одразу треба давати відсіч, інакше не відстануть… Ти добра душа, шкодуєш її, а вона цим користується… Ти хоч звернула увагу на її руки та вуха?
– А до чого тут це? – не зрозуміла Марина.
– А те, що у вухах у неї золоті сережки з камінням, і на пальцях обручки, теж не біжутерія. Як ти думаєш, справді, вона така бідна чи прикидається?
– Так, ви маєте рацію, Віро Анатоліївно, – погодилася Марина. – Я чомусь про це не подумала…
Із цього дня Лариса більше не турбувала Марину. Зустрічаючись у під’їзді чи у дворі, вони просто віталися… І Марина була рада, що свекруха розрулила те, що не вийшло в неї…
А незабаром від іншої сусідки, з якою Марина познайомилася і навіть потоваришувала, вона дізналася, що Лариса ніколи не потребувала грошей. Вона і аліменти отримує пристойні, і батьки їй добре допомагають. Однак вона дуже любить користуватися тим, що одна ростить своїх дітей і шукає тих, кого легко розжалувати і використовувати… Таких, як Марина…
– Вона вже весь під’їзд дістала, їй двері давно ніхто не відчиняє, – розповіла Тамара. – А ось ти з’явилася, нова людина, вона й взялася за старе… Це ж так зручно. Сьогодні морквина, завтра цукор, потім крупа… А в результаті непогана економія на продуктах… Як то кажуть, нахабство – друге щастя!
– Зате я почала відчувати, що грошей важко вистачає, коли Лариса почала постійно щось просити… Спасибі Вірі Анатоліївні, що поставила її на місце. Я б, мабуть, ще довго терпіла.
– Твоя свекруха – молодець! І вона абсолютно права: нікому не можна дозволяти користуватися собою… Це ще добре, що Лариса не почала в тебе грошей просити… Не встигла просто…
– Так вже, – зітхнула Марина, ще раз подумки подякувавши Віру Анатоліївну …