Рита поверталася з роботи пішки. Можна, звичайно, було проїхати пару зупинок автобусом, але погода сьогодні була чудова, крім того, вона нікуди не поспішала.
Зазвичай вечорами Рита зустрічалася з Павлом, але він ще вчора попередив її, що сьогоднішній вечір у нього зайнятий – господар автомайстерні, де він працював, заявив, що є дуже важливе замовлення, яке має бути готове, як то кажуть, «ще вчора». Тому вся зміна залишиться на понаднормові.
Дівчина йшла, поглядаючи на всі боки, іноді зупиняючись біля вітрин, щоб краще розглянути виставлені в них моделі. Особливо привабила її вітрина магазину, де продавалися весільні сукні.
Рита стояла і прикидала, яка з суконь підійде їй, адже через два місяці, коли вона виходитиме заміж, їй не можна буде туго зашнуровувати корсет, та й животик у такій сукні, напевно, буде вже помітний. Потрібно підібрати щось більш вільного крою.
Так, Рита вже була вагітна, і якраз завтра вони з Павлом збираються піти подавати заяву.
Вони жили в сусідніх будинках і почали зустрічатись ще до того, як Павло пішов на службу. Рита тоді навчалася в університеті, а він щойно закінчив коледж. Мати Рити була дуже незадоволена вибором дочки:
– Ну, не пара тобі цей Павло. У тебе вища освіта, а він і в школі ледь-ледь навчався, в один коледж вступив – вигнали, другий закінчив тільки тому, що батьки за навчання платили. Ти подивися, скільки довкола хлопців хороших!
Але, як відомо, «хорошим» дівчаткам чомусь частіше подобаються «погані» хлопчики.
До речі, мама ще не здогадувалася про вагітність дочки – Риті вранці не ставало зле, у неї не було жодних ранніх проявів. Єдине – їй постійно хотілося спати. Під час обідньої перерви, швидко перекусивши, вона затишно влаштовувалась у кріслі в кімнаті відпочинку – їй треба було подрімати бодай двадцять хвилин, щоб почуватися людиною.
Приходячи з роботи, Рита обов’язково спала годину-півтори, а потім вже займалася іншими справами.
Вона йшла і думала, що завтра, після того, як вони з Павлом подадуть заяву, вона скаже мамі про вагітність.
«Цікаво, як вона відреагує? Зрадіє»? – подумала Рита і раптом застигла. Вона стояла біля панорамного вікна кафе. А там, усередині, за столиком, сидів її Павло з якоюсь дівчиною.
Вони, мабуть, нещодавно прийшли, бо від їхнього столу щойно відійшов офіціант. Перед дівчиною лежав букет із трьох темно-червоних троянд на довгих стеблах. Павло, мабуть, розповідав щось смішне, бо дівчина сміялася.
Рита рішуче зайшла до кафе. Павло помітив її лише тоді, коли вона підійшла до них.
– Ти мені нічого не хочеш пояснити? – запитала вона, глянувши на хлопця.
– А що я маю тобі пояснювати? – з викликом запитав він.
– Ну, хоча б те, чому ти зараз тут, а не на роботі?
– Вибач, але ти мені не дружина, щоб я перед тобою звітував. І хочу помітити, що нею не будеш, – відповів Павло.
– Не дружина? Ну, гаразд! – сказала Рита.
Рита розвернулася і вийшла з кафе.
«Отже, розмовляти з мамою доведеться сьогодні, – подумала Ріта. – І тепер вона точно не буде рада».
Батьки справді не зраділи. Але їм довелося змиритися з цією ситуацією: їх доньці двадцять два роки, вона незаміжня, зате вагітна. Дитина народиться, бо всі терміни, коли можна було щось зробити, вже пропущено.
Павло до Рити жодного разу не зайшов. Навіть не зателефонував.
Натомість прибігала його мати. Залетіла в коридор, заявила, щоб Рита не надумала свою дитину на її сина почепити:
– У Павлика пристойна дівчина. Вони скоро одружаться! – Заявила вона.
І справді, у середині жовтня Рита побачила з вікна, як у дворі, біля під’їзду, де жив Павло, прикрашали різнокольоровими повітряними кульками кілька машин, щоби поїхати за нареченою.
А наприкінці лютого Рита народила сина. Хлопчик був міцним та здоровим. Вона назвала його Ярославом.
Павло з дружиною жив у квартирі батьків, тому мимоволі їм доводилося зустрічатися. Але він жодного разу не заговорив із Ритою, жодного разу не спробував подивитися на дитину.
А одного разу, вже у червні, мати Павла налетіла на Риту зі звинуваченнями.
Рита, як завжди, вийшла із сином на прогулянку – Ярослав на вулиці спав краще, ніж удома, тому вдень вона виходила з ним надвір. Ось і цього разу молода жінка сиділа на лавці з книгою, Ярослав спав у візку.
Несподівано до них підлетіла мати Павла:
– Ти що, спеціально тут щодня сидиш на очах біля всього двору? Що, більше гуляти нема де?
– А яка вам різниця, де я гуляю зі своєю дитиною? – запитала Рита.
– Велика! Сидиш тут, а всі бабусі-плітки тільки й обговорюють, від кого в тебе дитина. І Каті, дружині Павлика, тебе тут бачити неприємно. Їй теж вже у вуха наспівали, що твій син від Павла. А їй зараз переживати не можна – вона вагітна.
– А від мене ви що хочете? Щоб я на Місяць переїхала? – Запитала Рита.
– Та хоч на Марс! Хочу, щоб ти людям очі не мозолила зі своєю колискою. До того ж, ще невідомо, від кого ти народила. Павло каже, що це не його дитина, що ти все вигадала. І я йому вірю.
– Ольга Сергіївно, ось я ще вас не питала, де мені з сином гуляти. Ви до мене більше не підходите, бо я й можу не стриматися!
– Та роби що хочеш! Тобі більше нічого не лишається! Мати-одиначка! А в Павла мого і дружина порядна, і дитина скоро буде.
Жінка гордо підвела голову і пішла до свого під’їзду.
А Рита справді розлютилася.
Увечері вона повідомила батьків, що вирішила подати до суду заяву на аліменти.
– Ти ж наче не хотіла? – запитала її мати.
– А тепер захотіла. Мати Павла сьогодні мене розлютила. «Невідомо, – каже, – від кого у тебе дитина. А Павло мій жодного відношення до тебе і твого сина не має».
Суд Рита виграла, і Павлу довелося аліменти на сина виплачувати. Звісно, цей факт стосунків між двома сім’ями не покращив. І дружина Павла, виходячи гуляти з дочкою, трималася подалі від Рити.
Коли Ярослав пішов у перший клас, мати Рити зненацька отримала спадок від своєї самотньої тітоньки. Та заповідала племінниці двокімнатну квартиру у Львові та пристойну суму на банківському рахунку.
Батьки спочатку хотіли продати квартиру та купити окреме житло для Рити та онука тут, у своєму місті. Але потім подумали – а чому б Риті з Ярославом не переїхати у Львів?. І з роботою краще, і вчитися потім Ярославу буде де. А якщо щось піде не так, то завжди можна буде повернутись.
Так і вчинили. Квартиру відремонтували, Рита знайшла роботу, Ярослав у другий клас пішов у нову школу.
З батьками вони бачились часто.
Син ріс, добре вчився, з’ясувалося, що Ярослав має здібності до малювання, і Рита віддала його в художню школу.
Її життя теж було дуже насиченим, тож про Павла та його родину вона вже не згадувала.
І раптом за кілька років, коли Ярославові вже виповнилося тринадцять, Павло несподівано зателефонував Риті.
Вона навіть не одразу зрозуміла, від кого цей дзвінок. А коли зрозуміла, то дуже здивувалася:
– Павло? Тобі що треба?
– Сина побачити хочу, – заявив він.
– Що це раптом? Тринадцять років не хотів і раптом захотів?
– Раніше я його на подвір’ї зустрічав і бачив, що хлопець росте нормально. А тепер ти його забрала. Я тут за тиждень у Львові буду, хочу побачитися. Якщо не дозволиш, через суд отримаю дозвіл.
– Хочеш побачитись – побачись. Але тільки у моїй присутності. І ще: а ти не думав – він схоче з тобою зустрічатися?
– Хлопець не захоче зустрітися з рідним батьком? Та ти нісенітниць не кажи! Наступної суботи приїду вдень. Адресу скажи. Я сам прийду з ним поговорю. У твоїй присутності, – посміхнувся Павло.
Наступної суботи, близько десятої ранку, коли Рита була зайнята приготуванням обіду, пролунав дзвінок у двері.
Рита відкрила. Перед нею стояв Павло з дорожньою сумкою в руках, а поряд із ним – дівчинка-підліток років дванадцяти.
– Ось і ми, – сказав Павло. – А це моя дочка – Ангеліна. Що ти нас у дверях тримаєш? Запрошуй у квартиру. Ми до вас на тиждень. Я з сином поспілкуюсь, заразом дочці місто покажу.
– Я чогось не зрозуміла, Павло. Ти що, зібрався тут зупинитися? – Здивувалася Рита.
– А де ж? У нас інших родичів у Львові немає, – відповів він.
– А ми, отже, тобі родичі? – Запитала Рита.
– Звісно. Аліменти щомісяця отримуєш, – усміхнувся Павло.
– Аліменти ти платиш синові за рішенням суду. А ось рішення суду про те, що я зобов’язана тебе у свою квартиру пускати, немає. Так що ти йди, Павло, звідси. Готелів у нашому місті багато.
– Я хочу сина побачити! Поклич його. Нехай він подивиться, як ти його батька з порога женеш.
– А його вдома немає, він у художній школі на заняттях і прийде години за три, не раніше. До речі, Ярослав сказав, що тебе бачити не хоче. Тож даремно приїхав.
– А ми його зачекаємо, – сказав Павло.
– Чекайте, – відповіла Рита і хотіла зачинити двері, але Павло підставив ногу, і двері не зачинялися.
В цей час на їхньому поверсі зупинився ліфт, і з нього вийшов високий чоловік років тридцяти п’яти.
– Рито, що це тут? – Запитав він.
– Та ось, Сашко, гості непрохані. Говорять, що на тиждень до нас приїхали, – відповіла Рита.
– А ми хіба когось запрошували? – здивувався чоловік. – Наче ні. Ногу забери, – сказав він Павлові і зачинив двері.
Коли Ярослав повернувся додому, у під’їзді вже не було нікого. І що дивно – чомусь більше Павло з сином бачитись не хотів – не дзвонив і не з’являвся.
А коли Рита з чоловіком і сином відвідували батьків, Павло проходив повз, ніби ніколи не був ні з ким із них знайомий.