– Чому ти вчора не прийшла? – у голосі сестри чувся закид. – І навіть не подзвонила. Чи ти забула, що у мене був день народження?
– Не забула, – кинула у відповідь Ліля.
– Ну, і?
– Що, і?! – Ліля явно була не в дусі, але Дарина цього ніби не помітила.
– Я чекаю пояснень, – попросила вона.
– Та не буду я тобі нічого пояснювати! – не витримала Ліля. – Ти все одно нічого не зрозумієш! Егоїстка! Ні бачити, ні чути тебе не хочу!
Вона кинула слухавку.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову.
– Що це було? – здивовано запитала Дарина. – Ти чого на мене з’їлася?
– Ти ще питаєш?! – обуренню Лілі не було меж.
– Запитую, – спокійно відреагувала Дарина. – Звідки я знаю, що ти там собі навигадувала. Про що взагалі мова?
– Про Сергія!
– А що з ним не так?
– Як ти могла так вчинити з ним! У тебе немає душі!
– Зате голова на плечах є, на відміну від тебе, – цього разу слухавку кинула Дарина…
***
П’ять років тому Дарина вийшла заміж. Випадково.
Так сталося, що Віктор, з яким вона зустрічалася, зробив їй пропозицію.
Він взагалі-то одружуватися не збирався: всього рік тому розлучився з дружиною, хотів пожити один, насолодитися знову набутою свободою.
До того ж син, якого «має виростити кожен чоловік», у нього вже був. Щоправда, після розлучення він залишився жити з матір’ю, але це не заважало Вікторові почуватися батьком. Він часто відвідував дитину, брав до себе, додатково, крім аліментів, фінансував.
Із Дариною Віктор познайомився на якійсь вечірці. Дівчина відразу справила на нього враження: симпатична, товариська, розумна. А як танцювала!
Віктор провів Дарину додому, взяв телефончик, наступного дня зателефонував: дуже хотілося продовжити спілкування.
Вони почали зустрічатись.
Просто весело. Жодних планів не будували, жити разом не збиралися.
Але, як це часто буває, життя внесло свої корективи.
Дарина завагітніла. Відразу вирішила, що дитину залишить, а Вікторові нічого не скаже. Не хотіла, щоб він одружився з нею через вагітність.
Майбутнє її особливо не хвилювало. Дарина вже працювала, мала кімнату у гуртожитку. Тож цілком могла собі дозволити народити дитину. Для себе. До того ж вік ніхто не скасовував. На той момент їй виповнилося тридцять.
Перед батьками виправдовуватися теж не потрібно, через відсутність таких. Обидва пішли в інший світ.
Тож Дарина все обдумала, все розпланувала, сходила до спеціаліста, стала на облік.
Залишалося розібратися з Віктором.
На останньому побаченні вона, зображуючи зніяковілість, повідомила йому, що вони мають розлучитися.
– Чому? – здивувався Віктор. – Я тебе чимось образив?
– Ні, – тихо відповіла Дарина. – Просто я люблю іншого.
Ну що на це скажеш? Віктор теж промовчав.
Більше він не дзвонив. Сумував, звичайно, але нав’язуватися не хотів.
Спілкування перервалося майже на півроку. А потім Віктор випадково побачив Дарину із вікна маршрутки. І Дарину, і її животик, що округлився.
Вискочив, підбіг, обійняв:
– Це моя дитина?
– З чого ти взяв? – Дарина включила байдужість, щоб приховати хвилювання.
– Не знаю, – знизав Віктор плечима, – я так відчуваю.
Почувши це, Дарина розповіла чоловікові все як є і наприкінці додала:
– Тебе це ні до чого не зобов’язує.
– Що означає «не зобов’язує?» – вигукнув Віктор. – Завтра йдемо в ЗАГС!
Так вони й одружились. Жити стали в кімнаті Дарини.
До того ж, це було в рази дешевше, ніж винаймати квартиру.
Зустрічатися і бути одруженими – не те саме.
З перших днів шлюбу Дарина, яка, звісно, знала, що Віктор має сина Сергія від першого шлюбу, поставила умову: зустрічі з хлопчиком лише у вихідний, тільки на нейтральній території, а виплати – строго за законом.
Віктор сперечатися не став. Робив, як вважав за потрібне, просто не повідомляв Дарину.
У них теж народився хлопчик. Коли Віктор сказав, що хоче показати малюка старшому братові, Дарина обурилася:
– Це ще навіщо? Твоє минуле життя нас не стосується.
Торкнулася. Не минуло й двох років, коли колишньої дружини Віктора не стало. Раптово.
Родичів у неї не виявилося, тож Віктор забрав сина до себе.
Дарині нічого не залишалося, як прийняти Сергія. Вона, звичайно, була не в захваті, але робити якихось рішучих дій не стала. Відклала розв’язання цієї проблеми на потім. Після декрету.
Віктор знайшов квартиру більше: в одній кімнаті жити вчотирьох стало незручно.
Дарина і з цим упокорилася. Тепер вона сиділа вдома із двома дітьми, а Віктор їх забезпечував.
Сергій виявився напрочуд безпроблемною дитиною. У свої п’ять років він був дуже відповідальним, повністю обслуговував себе, їв все поспіль, ніколи не вередував, був слухняним і дуже намагався нікому не заважати.
Треба було – за братиком доглядав, по дому допомагав.
Але кохання від Дарини так і не дочекався.
А вона не вважала, що має стати йому матір’ю.
Ліля, яка часто відвідувала сестру, дивувалася:
– Дарино, ну подивися, як він старається. Ти б хоч разочок його приголубила. Невже не шкода хлопчика?
– Я тебе прошу, – усміхнулася Дарина. – Він ситий, одягнений, взутий. Батько поряд. А я… Я йому ніхто, як і він мені. Тому любити його я не зобов’язана.
– А Віктора ти любиш?
– Одне іншого не стосується.
– Ну як? Це ж його дитина!
– Ліля, як ти мене дістала! – образилася Дарина, – я не давала зобов’язань любити чужих дітей! Сергій мені – ніхто! Крапка! Тобі його шкода? Займайся! А мене звільни. У мене є свій син.
Минув час. Дарина вийшла на роботу, синочка оформили в дитячий садок, Сергій став школярем.
Все було більш менш добре. Спокійно. Сім’я поступово звикла до нового життя.
І раптом…
Сергій осиротів вдруге. Віктора не стало, раптова недуга…
Напередодні дев’ятого дня Ліля поїхала у відрядження, тож приїхати до сестри не змогла.
Повернулася за місяць. Подзвонила Дарині. Та зраділа і одразу доповіла:
– Ми переїхали, записуй адресу…
Увечері Ліля взяла таксі, поїхала відвідати сестру та племінників. Гостинців накупила…
Квартира сестри Лілі дуже сподобалася: невисоко, затишно, гарний вид із вікна.
– Давно переїхали? – запитала вона.
– Два тижні вже. Велика, мені тепер не по кишені, – спокійно відповіла Дарина – Подобається?
– Дуже! – щиро вигукнула Ліля. Анітрохи не гірше вашої тієї. Ось тільки не тісно вам втрьох? Сергій вже великий.
– Ми вдвох. Сергій тут не живе, – знову-таки спокійно відповіла Дарина.
– Як не живе? А де він живе? – Здивувалася Ліля.
– Не знаю. У дитбудинку, мабуть.
– Де?!
– Чого ти шумиш? – цикнула на сестру Дарина. – Дитину налякаєш. А де він, по-твоєму, має жити? Родичів нема. Я йому – ніхто. Коли Віті не стало, я сама на опіку зателефонувала. Вони приїхали та забрали його.
– Дарино! Навіщо ти це зробила? Це ж дитина!
– Слухай, не треба робити з мене негідницю. Включи мозок: батьків у хлопчика немає. Рідні теж. Де живуть такі діти?
– Але ж ти могла залишити його у себе! Хто б тобі заборонив?
– У себе? Ти жартуєш? Хочеш, щоб я одна двох дітей піднімала? Ти може фінансами мені допоможеш? Не до свята двічі на рік, а щодня! Га? Отож і воно! Добре бути добрим за чужий рахунок!
– І допомагала б! – Вигукнула Ліля, – а ти! Невже ти нічого не відчула, коли Сергію забирали? Ти ж не один рік його виховувала!
– Лілю, та прокинься ти! Сергій – син Віктора від першого шлюбу! До мене він не має жодного стосунку! І давай закінчимо на цьому! А ти, якщо така жаліслива, можеш забрати його до себе.
– Я ж незаміжня. Мені не віддадуть.
– Хіба це перешкода, якщо ти так дбаєш про цього хлопчика?
І Ліля вирішила відвідати Сергія. З’ясувала, де він тепер живе.
Побачивши знайоме обличчя, хлопчик дуже зрадів, обійняв Лілю. Запитав про братика, про тітку Дарину. Ліля весело з ним розмовляла, ледве стримуючи сльози.
Коли пішла, перед нею напевно добу стояли сумні очі Сергія.
І вона вирішила, що приходитиме до хлопчика регулярно. І племінника відвідуватиме.
А ось старшої сестри в неї більше немає.
У день народження Дарини вона стримувала себе весь день, але так і не зателефонувала. Про те, щоб їхати до сестри в гості, як це бувало завжди, навіть не йшлося!
Коли наступного дня Дарина подзвонила з докорами, Лілі так хотілося відправити її кудись подалі. Але вона не змогла.
Говорити не змогла. Ні хорошого, ні поганого. Так обурив її вчинок сестри!
Тепер вона знає напевно, що Дарина безсердечна…