– Володю, вставай негайно! – нервово вигукнула Олена, забігши в кімнату.
– Ні-ні-ні! Мені ліньки, я втомився на роботі і взагалі я сплю! – сказав Володя, лежачи на дивані спиною до дружини.
– Вставай, і поїхали! – вигукнула Олена.
– Яке поїхали? Смієшся? – відповів Володя у стіну. – Машина не заправлена, в двигуні стукає щось. Треба у ремонт завезти.
Ось завтра субота, з’їжджу на СТО… Без мене!
– Ти смієшся? – Олена вперла руки в боки.
– Ні, що ти! Люба, як я можу? – спитав Володя.
А користуючись тим, що Олена не бачить його обличчя, задоволено усміхався.
– Володю, якщо ти зараз не встанеш, буде сварка!
Той спочатку зобразив на обличчі невдоволення, а потім уже повернувся до дружини:
– Олено, я що, у власному домі вже не можу спокійно відпочити?
У мене був складний тиждень, напарник знову на лікарняний з дитиною пішов!
А я гарував за двох, бо план сам себе не зробить! Відчепись ти від мене хоча б зараз!
Треба тобі кудись їхати, у добру путь! Я не тільки тебе не повезу, я ще й не встану!
Таксі – наше все!
– У тебе є совість? – невдоволено сказала Лена.
– Ага, повно! Хочеш, тобі дам? – обурено відповів Володя. – Що ти з місця і в кар’єр: «Вставай! Поїхали!» І в кого тут совісті немає?
– Володю, моя мама, сестра та її чоловік у відділку! – вигукнула Олена.
– Чудова новина! Давно пора! – посміхнувся Володя.
– Володю, поїхали негайно, їх затримали! – вигукнула Олена.
– Ось коли все з’ясують, тоді мені й розкажеш, а поки що, дай мені спокій! – і Володя демонстративно відвернувся.
– Володю! Поки ти не прийдеш, там нічого не з’ясують!
– Ну нехай викликають мене офіційно, – Володя махнув рукою.
– Яке офіційно? Швидше треба!
Мені мама дзвонила, сказала, що їх там чоловік п’ятнадцять! А порядні тільки вони!
– Сумніваюся, – буркнув Володя, але Олена не дочула, бо продовжувала говорити.
– Володю, там же тільки на тебе чекають! А коли ти все поясниш, їх одразу випустять!
– Господи, – Володя знову повернувся. – Що я можу пояснити? Що вони люди добрі і їх не треба там тримати?
Так я й не певен. Можливо, їм там саме і місце!
– Ти зовсім вже? – здивувалася Олена.
– Розмова закінчена! – Володя відвернувся і натягнув на голову плед.
– Так! – Олена скинула плед на підлогу. – Негайно встав, завів свою машину, і поїхали!
Швидко поясниш, що мої рідні не хотіли твою дачу, а потім можеш їхати спати, скільки влізе!
– Ах, дачу! – Володя широко посміхнувся і сів, обернувшись до дружини. – Це розмова про ту дачу, куди я заборонив тобі пускати своїх родичів?
Чи ми про якусь іншу дачу говоримо?
– Володю, не зли мене! – сказала Олена. – Про це ми поговоримо потім!
А зараз треба рятувати моїх рідних!
– Саме їм там і місце! – відповів Володя. – Хай посидять і подумають! Тобі б також не завадило з ними подумати! З ними, і там же!
Але ж ти можеш подумати і вдома, так вже й бути!
Володя та його дача, як окрема сюжетна лінія у книзі життя.
Отримав він її у подарунок від батьків на своє повноліття. Щоправда, тоді вона ще не була дачею. А це був будинок бабусі в селі, за двадцять кілометрів від міста.
– Хочеш, ремонтуй і живи, – казав батько, – хочеш, продавай, хочеш, хай стоїть до кращих часів.
Володя з’їздив, подивився. Земля заросла, будинок був порівняно міцний, але потребував рук і грошей.
Може, він і взявся б за ремонт, але тоді в село важко було добратися, та й навчання не відпустило б. Так і грошей поки що було взяти ніде.
Тому Володя відвідував свої володіння при зміні сезону, щоби протопити будинок, трохи прибрати навколо. Залишав питання піднятим на той момент, коли з’явиться час та гроші.
Володя ріс, і місто росло. І до села було вже не двадцять кілометрів, а вісім.
Та й саме село перетворилося на селище.
Так дача стала дачею.
Володя, коли вивчився і пішов працювати, думав, що їздитиме на шашлики у вихідні та свята, може, городик невеликий зробить. А як одружиться, то й відпочинок для дружини і дітей.
Ну і почав потроху приводити будинок у нормальний вигляд.
Не за рік, навіть не за п’ять. Цей процес не можна було завершити. Це стало хобі.
Навіть коли Володя одружився з Оленою і в них діти народилися, Володя продовжував ремонтувати та відновлювати будинок.
Звичайно, не обходилося без шашликів, веселих компаній, галасливих свят.
Дружина Олена ніколи не була фанаткою відпочинку на природі. Їй не подобалися комахи, протяги, і відсутність магазинів та культурного дозвілля.
Діти років із п’ятнадцяти теж перестали хотіти на дачу. У місті їм було веселіше та цікавіше.
А коли Володя спитав прямо, чи потрібна дітям дача, ті відповіли:
– Тату, а навіщо? Зайвий клопіт і проблеми! Якщо тобі не треба, продав би, та й усе!
Тільки отак просто продати було складно. Хобі всього життя, рахуй.
Володя на самоті продовжував приїжджати на свою дачу. Якщо навесні не полінується, то город невеликий садив. Щоправда, потім їздив, поливав, обробляв, доглядав.
А якщо з городом не зросталося, то за літо міг взагалі кілька разів поїхати. Як у молодості, протопити, прибрати, згадати, як добре тут було з дітьми та дружиною.
І сам себе ловив на думці:
– Мені ще сорока немає, чого це я? Сиджу, сумую… Буде ще й на нашій вулиці свято!
Ото доживу до пенсії, а потім як переїду сюди! І заживу щасливим пенсіонером!
Так він сам себе виправдовував, щоб дачу не продавати.
А коли Володя перестав постійно наїжджати на дачу, туди попросилася теща.
– І чого будинок простоюватиме? – питала Наталя Василівна. – А мені б свіже повітря не завадило!
– Так, там пічне опалення, – сказав Володя. – Дрова є, але їх треба принести та й будинок протопити. Там навіть влітку може бути холодно.
– А я доньку візьму, – усміхнулася теща. – Вона й допоможе, та й веселіше вдвох! Зате природа, спокій! Повітря свіже!
– Так–так, – підтримала Олена свою маму. – Ти ж все одно цього сезону нічого не садив.
А мама з Катею за будинком доглянуть! Тобі зайвий раз їздити туди не доведеться!
– Ну, я не знаю, – Володя замислився.
До тещі він ставився нейтрально, як і до сестри Олени.
Але одна справа посидіти за одним столом на святі, і зовсім інша довірити свою дачу.
– Тільки ви обережно там, – сказав Володя. – Будинок відремонтовано, але він не новий. Та й взагалі, акуратніше!
– Ой, Володю, – замахала Олена руками. – Ти ще напиши інструкцію, як там жити і що робити! Мама – доросла людина! Розбереться!
– Ну, гаразд, – знизав Володя плечима і дав комплект ключів. – Цей від хвіртки, цей від дому, а цей від хліву з інвентарем. Там лопати, граблі.
– О–о, ні! – усміхнулася Наталя Василівна. – Мене ще не настільки до землі тягне, щоби городи копати!
Десь за кілька тижнів Володя вирішив з’їздити на дачу, подивитися, як там теща з донькою влаштувалися.
А може допомогти треба. Катя хоч і молода, а сільське життя не знає.
Ще на підході у Володі душа пішла в пʼяти від побаченого. А коли він заходив й хвіртку, то оторопів від несподіванки.
Переднє подвір’я було завалене сміттям. Папірці, етикетки, пляшки, коробки з піци.
Двері в сарай висіли на одній петлі. Заднє подвір’я було згарищем. Бурʼяну, звісно, не стало, але з ним і хлів з інвентарем обвуглився.
Паркан сяяв вигорілими дірками.
І так, тут теж вистачало сміття.
У хаті стояв неприємний запах. І тут без сміття не обійшлося.
Але тут ще на підлозі валялися уламки посуду та безліч недоїдків.
Виникало питання, як дві жінки, одна молода, друга не дуже, за два тижні довели будинок та ділянку до такого стану?
Відповідь проста. Вони були не самі.
Володя, зазираючи в кімнати, побачив не тільки тещу, а й трьох її подруг. Він і Катю знайшов. Тут одразу знайшовся і її чоловік.
І ще три пари незнайомих Володі людей. Як з’ясувалося пізніше, це друзі чоловіка Каті.
І ось вони всією приватною компанією два тижні відпочивали!
Володя не став чекати, коли втомлені святом люди прокинуться. Він просто піднімав всіх по черзі, струшував і випроважував з дому.
Коли у дворі зібралася купа людей, Володя не вибираючи слів, попросив вийти за хвіртку.
А потім просто закрив її.
Йому гукнули через паркан, щоби він речі віддав. Але Володя не звернув на це уваги.
Всі розсілися по машинах і зникли в хмарі пилу.
Другий раунд був удома.
– Як ти посмів виставити мою маму та її гостей? – ахнула Олена.
Але побачивши погляд чоловіка, поспішила замовкнути.
– Щоб я більше й слова не чув, що твоя мама чи сестра захочуть поїхати до мене на дачу! Ні й усе! – сказав Володя.
До кінця літа Володя привів подвірʼя й будинок у порядок. Перебудував хлів, відновив паркан.
Будинок відмив і відремонтував меблі.
А наступного року Олена все допитувалася, чи поїде Володя садити щось на дачу. Але Володі не хотілося.
Він просто з’їздив на три дні, щоб протопити та прибрати. І сказав, що до осені не поїде.
Потім кудись зникли ключі від дачі, а за тиждень з’явилися знову. Але ні дружина, ні діти не казали, що ключі брали чи їздили на дачу.
Вирішив Володя поїхати після роботи, перевірити. Про всяк випадок.
Неприємним сюрпризом було те, що у будинку хтось пожив. І явно хтось свій.
Двері не були зламані, але сліди проживання були присутні.
А від сусідів він дізнався, що це була його теща, сестра дружини та її чоловік.
– Ось, значить, як, – зрозумів Володя. – Ти, значить, ключики дала, а мене навіть до відома не поставила! Ну-ну!
А за тиждень ключі знову зникли. І також, на тиждень. До кінця сезону залишався місяць.
Володя розумів, що теща натиснула на Олену, а та здалася. Як же ж, рідня! І дала ключ від дачі за спиною у чоловіка. І навіть упоперек його прямої заборони.
Можна було виказати дружині. Але вона повелася на вмовляння рідні. Хоча самі розуміли, чому й за що їх не пускають на дачу.
Покарати слід було всіх!
І тут виникла дилема.
– А чи потрібна мені дача? – запитав у себе Володя. – Якщо я до пенсії і доживу, то на пенсії хочу жити у комфорті, а не на природі.
Звичайно, я вклався нормально, але з цієї ж причини мені батьки колись її і віддали, що це скоріше тягар, аніж щастя.
І Володя дачу продав. Не комусь, а приятелю. Того манило ще сільське життя.
Продав нижче за ринок, але з маленьким застереженням. А ось факт продажу від своєї дружини та дітей приховав…
– Володю, що це все означає? – вигукнула Олена.
– Це означає, що ти кількома людьми зайшла на чужу територію та скористалися чужим майном, – спокійно відповів Володя.
– Ось і чужа територія! – фиркнула Олена. – Це наша дача!
– Це моя дача! – підвищивши голос, сказав Володя. – Ти до неї взагалі ніякого відношення не маєш! І дачу свою я продав!
А те, що новий власник замки не змінив, чим ти і твоя рідня скористалися, ну, так він і не зобов’язаний був.
А комплект ключів я зберіг на згадку. Ти ж їх забрала і передала своїм!
– Володю, але ж як! – вигукнула Олена. – Якщо їм щось буде, я з тобою розлучуся!
– Якщо я не попрошу свого приятеля, якому я дачу продав, щоб він заяву не писав, важко їм буде! І тобі теж! – жорстоко відповів Володя. — Тож нехай сидять і думають про свою поведінку.
А Андрійко через два дні приїде і скаже, що вони помилилися. Випадково!
Приятель Володі з’їздив у відділок наступного дня і підтвердив, що ті по старій пам’яті заїхали на дачу зятя, не знаючи, що її продано.
А через місяць Володя став колишнім зятем і чоловіком.
Олена хотіла ділити квартиру, але вона теж була куплена до шлюбу. А діти вже були повнолітніми.
І пішла Оленка жити і на харчі до своїх рідних, яким так хотіла догодити за чужий рахунок…