Чоловіка Катерини, Василя, не стало несподівано. Здоровий чоловік просто одного разу не підвівся.
Це було повним здивуванням для всіх. Але Катя ще розуміла, що тепер вона не знає, що їй робити і як їй жити.
Катя разом із чоловіком та донькою жили біля своєї свекрухи. Наталія Андріївна не любила Катю. За що вона не знала, але здогадувалася, що будь-яка невістка їй не припала б до душі.
Донька була ще зовсім маленькою – лише п’ять років. Розумниця та красуня Вірочка. Але її бабуся теж не злюбила. Якось Катя чула, як Наталя Андріївна казала своїй сусідці, що не Василя це донька.
– Навіть не схожа на нього! Я йому говорю, щоб тест зробив, а він лише свариться на мене. Слова йому не скажи! І так нехай буде вдячний, що я дозволила цій (мабуть, про Катю) жити в мене.
Стало зрозуміло, чому і внучка не припала Наталі Андріївни до душі. Не вважала вона її своєю, хоч приводів для таких думок Катя ніколи не давала.
Вони б і раді були жити окремо, та ось тільки як Катя народила, Вася втратив роботу. Він улаштувався на іншу, але грошей не вистачало. Ще й маленька донька.
А ще на Василю був великий кредит. Брав на свій бізнес та не склалося. Ось більшість грошей і йшла на оплату боргу.
Катя і рада була б підробити, та донька вже у маленькому віці часто нездужала, і можливості не було. У два роки її в садок не взяли, стали чекати на трьох. Але як тільки Віра пішла в сад, відразу почала нездужати ще частіше. Тому Каті довелося знайти роботу, на якій вона без проблем зможе бути відсутня під час лікарняних. Адже свекруха не збиралася допомагати.
Катя влаштувалась кур’єром, де був вільний графік. Виходила, коли могла, аби зі свекрухою наодинці вдома не залишатися, та й грошей підзаробити.
Катя та Василь мріяли про той час, коли вони виплатять кредит. І тоді зможуть винайняти хоча б маленьку квартирку, щоб жити окремо.
І, нарешті, їхня мрія збулася! Василь виплатив останній платіж, а за три дні його не стало.
Тому Катерина не тільки була роздавлена горем, вона ще й розуміла, що зі свекрухою їй не жити. І та підтвердила її підозри.
Як тільки пройшло прощання, вона підійшла до Каті і сказала, щоб та брала свою нагуляну дитину і забиралася з її будинку.
– Наталю Андріївно, дайте мені пару місяців. Я зараз знайду другу роботу, накопичу грошей та з’їду.
– Мені начхати, як ти житимеш. Щоб завтра тебе та твою дитину тут не було!
Може, й можна було б посперечатися. Дочка прописана тут, половина квартири належить Василю, а значить у спадок перейде його дружині.
Але Катя не могла. Не було сили боротися. Вона тільки-но почала сподіватися, що незабаром життя налагодиться, що вони стануть щасливими, а тут таке горе.
Тому сперечатися вона не стала. І боротися також. Просто зібрала свої речі та речі Лізи, знайшла оголошення про здачу кімнати у квартирі та поїхала.
Квартира була не найкраща. Але був один плюс: було лише дві кімнати, і в другій жила сама бабуся-господиня.
Майже всі свої заощадження Катерина віддала за оренду за перший і останній місяць. Тому першого ж дня відвезла доньку в садок, хоч і розуміла, що вона теж пережила сильне горе. Хоч вона й до кінця не усвідомлює, що таке втрата людини, але вже розуміє, що тато більше не прийде.
А сама Катя, намагаючись заблокувати всі свої почуття, поїхала на пошук роботи. Потрібно було щось, окрім роботи кур’єром, адже вся зарплата звідти йтиме на оренду, та й трохи залишиться на їжу.
Досвід роботи у Каті був невеликий, але вона була готова взятися за будь-що. Аби графік дозволяв забирати дитину з садка і, якщо що, сидіти на лікарняних. Адже Віра все також часто нездужала.
З бабусею-господаркою Катерина познайомилася першого дня. Та начебто почала її про щось розпитувати, але Катя не хотіла говорити. Вона ще не відійшла від втрати чоловіка, переїзду і, перепросивши, просто пішла. Тому Катя толком і не знала нічого про свою сусідку. Та й не хотіла. Все, що вона зараз хотіла, хоч якось налагодити свій побут. І спробувати прийти в себе.
Вранці, коли Катя зустрічалася на кухні з господаркою, вони віталися, а потім розходилися у своїх справах. Вірі мама відразу сказала, щоб вона не чіплялася до цієї бабусі. Що вони – чужі люди, і нічого діставати.
Вже через пару днів після того, як Віра пішла до садка, дівчинка примудрилася занедужати. Катя ще не знайшла другої роботи, та й розуміла, що і кур’єром зараз особливо попрацювати не зможе. Потрібно сидіти з дитиною вдома.
А на другий день їхнього лікарняного Каті зателефонували. Дівчина, представившись співробітником відділу кадрів, запропонувала їй непогану роботу. Не дуже далеко від дому, графік зручний, та й зарплата пристойна.
Але прийти на співбесіду треба сьогодні.
Катя розуміла, що такий шанс упускати не можна. А ще розуміла, що її дочка зовсім маленька, щоб залишатись одній, але варіантів було небагато. Попросити сусідку простежити вона посоромилася. Та й не хотіла нав’язуватися, переживала, що та вирішить, що Катя на неї постійно дитину скидатиме, і виставе їх. Напевно, ці думки у Катерини виникли після кількох років життя зі свекрухою і те, що мама чоловіка виставила їх. Але Катерині було не до самоаналізу. Не можна було прогаяти цей шанс.
Тому Катя зважилася на серйозну розмову із дочкою.
– Віро, мені треба з’їздити у справах. Тобі доведеться залишитись одній. Я ненадовго. Ти посидь, пограй, гаразд?
Віра переживала, але вона ніби відчувала, в якому її мама безвиході. Тож лише кивнула.
До роботи треба було їхати сім зупинок. В принципі, недовго, хвилин п’ятнадцять-двадцять автобусом. Тому Катя і сподівалася, що години за півтори вона впорається.
Важко було зібратися. У голові все ще сиділа думка, що її коханого більше немає. І щоразу наверталися сльози на очі.
Але потім вона подумала про доньку і зрозуміла, що треба бути сильною. Бодай заради неї.
Співбесіда пройшла добре, і Катю одразу взяли. Ця новина трохи її втішила. Вперше від втрати чоловіка вона посміхнулася.
Із будівлі Катерина практично вибігла. Тут же підійшов автобус, і вона заспокоїлася. Незабаром буде вдома.
Але, проїхавши зовсім небагато, автобус потрапив у затор. Катя глянула на карту і похолола. Затор був на кілька кілометрів.
Вона вийшла з автобуса і швидким кроком пішла у бік будинку, розуміючи, що йти доведеться не менше години. А вона й так на співбесіді провела більше часу, аніж розраховувала. І Катя дуже турбувалася за свою маленьку дочку, яка, мабуть, дуже переживає. Аби з нею чогось не сталося.
Віра грала перші півгодини, а потім уже почала хвилюватися. Мама сказала, що вона недовго, але, здавалося дівчинці, вже минуло багато часу.
А ще в туалет захотілося, а мати сказала, щоб Віра сиділа в кімнаті. Але все ж таки через якийсь час дівчинка зважилася вийти.
По дорозі назад вона зустрілася з бабусею, яка жила з ними в одній квартирі. Мама сказала, щоб Віра до неї не чіплялася, тому дівчинка хотіла пройти повз. Але бабуся сама її зупинила.
– А де твоя мати?
– Вона поїхала у справах, – тихо відповіла Віра.
– І що, ти одна?
Дівчинка кивнула. Було трохи страшно.
– А що, з тобою не було кому посидіти?
Віра хитнула головою.
– Бабуся мене не любить, а тата не стало.
– Господи, бідненька! Давно?
Віра знову хитнула головою.
– Ні. І бабуся нас із мамою вигнала. Мама мені не говорила, але я чула їхню розмову.
Бабуся похитала головою, а потім усміхнулася Вірі.
– Мене звуть Анастасія Вікторівна. Але ти можеш мене звати бабуся Настя.
– А мене Віра.
– Дуже приємно. Хочеш їсти?
Віра кивнула.
– Ходімо, я загрію тобі їжі. А потім питимемо чай з печивом.
Майже всю дорогу Катя йшла швидко. Коли зовсім втомлювалася, давала собі кілька секунд перепочинку. Катя пораділа, що хоча б одразу здогадалася вийти з автобуса.
Додому вона прийшла майже за три години після відходу. І відразу влетіла в кімнату і дуже запереживала, коли не виявила там Віру.
– Мамо, я тут, – почула вона задоволений голос доньки.
– Слава Богу!
Катя обійняла Віру, відчуваючи, як її відпускає. Вона дуже хвилювалася.
– А мене бабуся Настя нагодувала.
– Віра, – подивилася на дочку мати. – Я що тобі казала?
– А я до неї не чіплялася. Вона сама мене покликала.
Слідом вийшла й господарка квартири.
– Віра каже правду, я сама. А ви, Катерино, напевно втомилися. Ходімо, я вас чаєм напою.
Катя й сама не помітила, як розповіла Анастасії Вікторівні про все своє життя. Вона пила чай і говорила, говорила… А Анастасія Вікторівна її слухала.
– Отже, так. Я все одно вдома сиджу, тож, коли треба, я за Вірочкою із задоволенням нагляну.
– Мені незручно, – сказала Катя.
– Послухай, коли пропонують допомогу, погоджуйся. Це не слабкість, це навпаки прояв сили. Та й мені, і справді, на радість. Свої онуки дуже далеко, а Віра дуже приємна дівчинка. І якщо грошей зовсім не вистачає, ти кажи, я зачекаю з грошима за оренду.
– Дякую, Анастасіє Вікторівно, – щиро промовила Катя.
Вона й справді почала вдаватися до допомоги своєї сусідки. І згодом вони дуже зблизилися.
Катя влаштувалася на роботу, грошей почало вистачати. Але вона не стала з’їжджати від Анастасії Вікторівни. Їй з нею було добре, та й пережвала вона, що погані мешканці трапляться до її хорошій сусідці. А так Катя і по дому допомагає, та й ремонт невеликий зробила. А господиня її дуже з донькою виручає. Та й приємно їм жити разом.
Через два роки, коли все скінчилося, з’явилася колишня свекруха. Захотіла раптом побачиться з онукою.
– Ви ж завжди казали, що я її нагуляла, – сухо промовила Катя.
– Катю, не права я була. Я зовсім одна, то хочеться поспілкуватися з рідними людьми. Все ж таки я бабуся Віри. Єдина.
Катя посміхнулася.
– Ви не праві. У Віри є інша бабуся. Та, котра її любить. А ви їй ніхто. Більше не дзвоніть.
Катя поклала слухавку та посміхнулася. В іншій кімнаті сміялася її дочка, мабуть, Анастасія Вікторівна розповідала щось смішне. І Катя знала, що зробить все можливе, щоб колишня свекруха ніколи не спілкувалася з Вірою. Адже спорідненість не завжди визначається через родинні звязки. Близькою людиною для них стала Анастасія Вікторівна, хоч їй вони й ніхто. А рідна бабуся вигнала онучку надвір. Тому тепер вона для них зовсім чужа.