Двох абсолютно різних дівчат звів дитячий будинок.
Вони навіть і не уявляли, що стануть подругами.
І не просто подругами по нещастю, а чимось набагато більшим!
Таня потрапила в дитбудинок після того, як не стало її матері.
Родичі її до себе не взяли, батька вона ніколи не бачила, хоча мати отримувала від нього великі гроші на неї.
Його потім таки знайшли, але дочка йому була непотрібна.
Платити він не відмовлявся, але в новій його сім’ї вже була дитина.
А Таня була просто помилкою, випадковим зв’язком на стороні.
Її мати не бідувала, жили зовсім не бідно, але вона любила погульбанити.
Через це пересварилася з усіма родичами. Згодом вона втратила машину, будинок.
Залишилася тільки маленька квартирка у старому будинку.
Ну а потім мати заслабла і її не стало.
Таня звикла жити добре, і їй не подобалося у тій старій квартирі.
Вона навіть намагалася своїм дитячим розумом повчити матір, але цього не вийшло.
Все відбувалося швидко, від багатства до злиднів один крок, а потім дитячий будинок.
Ніна жила зі своєю бабусею. Вона не знала батьків. Її мами не стало під час пологів, а батько…
Бабуся знала, але шукати його не стала. А потім дізналася про його нову родину і просто вирішила не втручатися.
Сам він не знав про дочку. З бабусею вони жили небагато, але дружно. Бабусі не стало, а рідні більше не було.
Дитячий будинок. Таня і Ніна потрапили туди в один день. Дві злякані дівчинки сиділи в очікуванні рішення дорослих, а потім їхні ліжка опинилися поряд.
– Вам тут жити. Ви вже не маленькі, тож не сподівайтеся, вас ніхто не візьме в сім’ю. Вам дванадцять років. Вчимося жити самостійно, – сказала жінка в окулярах.
Як потім з’ясувалося, це була їхня вихователька.
– Вам краще порозумітися з усіма і один з одним.
Але порозумітися не виходило.
Між собою Таня і Ніна чудово розумілися. Вони не розпитували одна одну про сім’ю і минуле життя.
А ось з рештою було гірше. Дівчата часто сварилися. Таня і Ніна захищали одна одну, це їх ще більше єднало.
Про своє минуле життя вони розповіли одна одній тільки після випуску з дитячого будинку.
Ніна до цього часу втратила вдома бабусю.
Дівчата після училища вирішили винаймати квартиру разом.
Вони також вирішили знайти своїх татусів.
У Тані проблем з пошуками не було, бо ж батько платив аліменти і його адреса була в її особистій справі.
Ніні ж довелося трохи попрацювати з пошуками. У неї були фотографії матері, на одній з них вона знайшла ім’я і прізвище чоловіка.
Шукали в інтернеті, розпитували місцевих мешканців, але це було ще важче.
Все-таки успіх їм усміхнувся. Їм підказали, де шукати. Батьки дівчаток жили майже поряд із ними.
Батько Тані у сусідньому місті, а Ніни у селі. Дівчата взяли відпустку й поїхали до родичів.
– Їдемо разом. Спочатку до твого, він живе ближче.
– Згодна. – відповіла Таня.
…Дівчата легко знайшли вулицю і будинок батька Тані. Він був у приватному секторі міста.
– Не очікувала… Це мого батька?! Такий величезний?!
– Адресою ми не помилилися, але нас напевно не пустять.
Вони подзвонили, але дверей їм не відчинили. Тільки сказали, що хазяїна немає вдома.
– У нас є адреса його роботи.
Але й там на них чекала невдача. Довелося чекати поки так званий батько вийде. І він вийшов. Але розмови не вийшло! Радості від зустрічі також…
– Не лізь! Я маю сім’ю. Я платив аліменти, цього достатньо. Тебе мати народила собі, я давав їй грошей на процедури. Не сподівайся більше на допомогу. Не псуй мені життя. Платив я тобі вчасно, боргів немає. Твоя мати практично зруйнувала мою родину.
Таня згадала всі погані слова, які колись чула, а потім послала батька дуже далеко.
Потім вона розплакалася. Ніна її заспокоювала.
Вони сиділи, обійнявшись в автобусі, що прямував до села, де жив батько Ніни.
Батько Тані хоча б знав, що є дочка, а ось Нінин навіть не підозрював про її існування.
Адресу вони знайшли швидко. На подвір’ї готувалися до якогось свята.
Дівчата зупинилися перед хвірткою. Звісно їх помітили. До них підійшов якийсь чоловік.
– Дівчата, а ви що до нас прийшли, чи як?! – весело запитав він. – Ви до кого, красуні?
– А ми до Михайла Івановича, – сказала Таня.
– Ну так це я і є – Михайло Іванович, – здивовано сказав чоловік. – Ви з районної адміністрації, чи що?
– Ні, – сказала Таня. – Ми взагалі… Ось це – моя подруга Ніна. Ніно, дістань фотографію, покажи.
Та дістала фото.
Михайло дивився на фото й не вірив своїм очам.
– Вона ваша дочка, – сказала Таня.
– Дочка?! – ахнув чоловік.
Михайло довго дивився то на фотографію то на Ніну.
– А ти не схожа на матір… Вона теж була красуня, але… Іване, поклич бабусю!
– А це хто? – одразу спитав хлопчик, приблизно сімнадцяти років.
– Іди по бабусю.
Прийшла жінка, на вигляд їй було шістдесят років з невеликим.
– Мамо, ти тільки не переживай…
– Що ти мене лякаєш? За що я не маю переживати? Що можуть поганого сказати ці дві милі панянки. А ось ця, – жінка вказала на Ніну. – Когось мені нагадує.
– Вона нагадує тебе в молодості. Це моя… Дочка…
– Невже?! Оце так… Радість! – вигукнула жінка і відкрила хвіртку. – І чому ж ти її приховував? Чому тримаєш на дорозі? Проходьте, у мене сьогодні ювілей, сімдесят років.
Таня заплакала. Їй було радісно за подругу, і водночас прикро на свого батька. Тут навіть розпитувати не стали – схожа. Бабуся одразу знайшла свої фотографії. Сумнівів не залишалося.
– Напевно, треба зробити аналіз? – тихо сказала Ніна.
– Якщо ти хочеш – зробимо, а нам і так видно. Стільки років жила і не знала, що маю внучку. Радість яка. Оце подарунок. У Мишка ж чотири сини. Іван у нас молодший.
– Ніно, я напевно поїду. У тебе сім’я знайшлася, – тихо сказала Таня. – Я тут зайва.
– Куди це твоя подружка зібралася? Зайва! Навіть не думай. Ви обидві мої гості. Розкажіть, як знайшли нас. Часу до вечора ще багато. Ви ж голодні! Зараз обідати будемо, а потім за справу з розмовами. Допоможете нам. А то з жінок у хаті одна я. Дружини Мішка не стало п’ять років тому.
Подруги розповіли про свої історії. І про батька Тані теж.
– Бувають же ж такі. А ти облиш. Вважай, що ти знайшла батька й бабусю. Одна внучка добре, а дві краще! Будеш нашою!
Таня знову заплакала.
– Ну-у-у, радіти треба, а ти.
– Так я від радості, – схлипуючи, тихо сказала Таня.
– Ну ось, більше ніяких сліз. Незабаром ваші брати приїдуть. Хоч би хтось одружився, так і ходять у холостяках.
– Мамо, встигнуть ще. Вони молоді, – сказав Михайло.
– А я? Я правнуків хочу побавити!
Свято вдалося на славу. Дружна й весела родина прийняла подруг із відкритими обіймами. Весь вечір брати не відходили від Ніни і Тані.
– Здається наступним святом у нас буде весілля, – сказала бабуся до Михайла наступного дня. – Подивись як Микола на Тетянку дивиться. Хороші дівчатка. Прошли багато в житті. А ти як міг не знати?! Мишко, Мишко…
– Якби ж я знав…
– Вже як є. А якби знав, то й Тетянки б у нас зараз не було. Життя інше б пішло. Значить, правильно все…
…Подруги переїхали ближче до родини.
Микола і Таня одружилися через рік, як і казала бабуся.
Тепер Таня є повноправним членом їхньої великої і дружної родини.
Попереду весілля й інших дітей Михайла…