– Ми вступили! – вигукнула Рита, піднявши руки.
– Тихше ти, – сказала Уляна, помітивши осуджуючий погляд літньої жінки, що йшла їм назустріч.
– Не можу я мовчати! Хочу, щоб усі раділи разом зі мною! – Рита знову підняла руки і застрибала.
Якийсь чоловік похитав головою, а двоє хлопців показали вгору великі пальці і посміхнулися дівчатам.
– Досить, Рито, ти привертаєш до нас увагу, – розгнівалась Уляна.
– Нудна ти, Улянко. Слухай, я їсти хочу. Ходімо в кафе?
– Ходімо, – одразу погодилася Уляна, аби Рита перестала кричати і стрибати.
У кафе вони замовили по соку і піцу на двох.
Коли офіціантка принесла замовлення, Рита потерла долоні, взяла трикутний шматок піци і скуштувала.
– М-м-м… Смачно! Я можу сама з’їсти цілу піцу, віриш? – сказала вона з повним ротом.
Уляна потяглася за своїм шматком, але при цих словах забрала руку.
– Їж. Я зовсім не голодна, – сказала вона.
– Улянко, жартів не розумієш? – Рита перестала жувати. – Їж, бо ображуся. Що збираєшся робити до занять?
– Не знаю. Відпочиватиму, набиратимуся сил перед навчанням, – сказала Уляна.
– А ми післязавтра їдемо на відпочинок. Може, з нами? – запропонувала Рита, потягнувшись за другим шматком піци.
– Пішки? Сезон, квитків нема. Я й удома добре відпочину.
– От же ж я нерозумна. Могла б одразу здогадатися. Вибач. Наступного року ти обов’язково поїдеш із нами, – запевнила Рита.
– До наступного літа дожити ще треба, – резонно зауважила Уляна.
– Слухай, хлопець за сусіднім столиком з тебе не зводить очей, – нахилившись до подруги, сказала Рита.
– Який? – Уляна різко обернулася і зустрілася поглядом з хлопцем з кучерявою шевелюрою.
Він широко посміхнувся їй, блиснувши лінзами окулярів.
Уляна почервоніла і відвернулася від нього.
– А нічого такий, симпатичний. Якогось актора нагадує. Слухай, він до нас іде, – стишивши голос, сказала Рита.
– Здрастуйте, можна приєднатися до вас? – пролунав за спиною Уляни голос хлопця.
– Давай, – Рита кивнула головою у бік вільного стільця.
– Дякую. Я Василь, – представився хлопець, сідаючи за стіл. – А вас як звати?
– Я Маргарита. Можна просто Рита, – дівчина простягла руку Василеві. – А це моя подруга Уляна.
Василь потиснув простягнуту руку і подивився на Уляну.
– У тебе гарне ім’я.
– Ну гаразд, ви тут спілкуйтеся, а мені треба йти, – Рита встала з-за столу.
– Рито, ти куди? – здивувалася Уляна.
– Все нормально. Мені справді пора. Я ж їду, збиратися треба, – Рита підморгнула Уляні і попрямувала до виходу.
– Сподіваюся, тобі нікуди не треба? – Василь з надією подивився на розгублену Уляну.
– Ні, але…
– От і добре. Може, тоді в кіно? – не дослухавши дівчину, запропонував Василь. – Ми можемо просто погуляти.
– Ти завжди такий… Спритний? – запитала Уляна.
– Ні. Тільки коли мені дівчина подобається.
– Коли я встигла тобі сподобатися? Ми знайомі всього кілька хвилин.
– Ну то й що? Перше враження найправильніше, – знизав плечима Василь.
Він благаюче дивився на Уляну.
– Добре. Ходімо в кіно, – сказала вона, посміхнувшись. – Робити все одно нічого.
Фільм виявився цікавим. Вони сиділи у напівпорожній залі, був робочий день. Василь узяв руку Уляни у свою. Вона забрала її, тільки коли закінчився фільм і в залі увімкнули світло.
– Може, погуляємо? – запитав на вулиці Василь.
– Мене мама чекає.
– Добре, тоді я проведу тебе?
Вони йшли й розмовляли. З ним було легко. Василь знав багато смішних та кумедних історій. Уляна давно так багато не сміялася.
– Ми прийшли, – трохи засмутившись, що треба розлучатися, сказала вона біля свого будинку.
– Жаль. Ти з мамою живеш?
– Так, а ти?
– А я з батьком. Батьки розлучилися, у кожного з них нова сім’я. Мамин чоловік мені зовсім не подобався, весь час вчив мене життю. Тож я вирішив жити з батьком. Його нова дружина той ще подаруночок, але їй хоч до мене немає діла. Ти мені, справді, подобаєшся. Я завтра прийду сюди до дванадцятої. Ти вийдеш? – з надією запитав Василь.
Уляна кивнула і побігла додому.
До початку занять вони вже не розлучалися. Їхні стосунки розвивалися стрімко, як буває тільки в юності.
– Улянко, давай жити разом, – якось запропонував Василь.
– Васильку, ми знайомі всього нічого. На що ми житимемо? І де? Ми ж студенти.
– Улянко, у мене є квартира. Бабусина. Я поговорю з батьком. Ти переживаш, що мама не дозволить? Так ми одружимося. Я можу працювати вечорами…
– Я не впевнена, що це гарна ідея, – зауважила Уляна.
– Я так і знав, що ти злякаєшся.
– Нічого я не злякалася! – обурилася Уляна.
– Згодна? Уляно, я тебе обожнюю! – Василь підняв її і закружляв.
Тоді вона вірила, що вони обов’язково будуть щасливі.
І спершу так і було…
Вони розписалися. Батько Василя віддав їм гроші, зекономлені на весіллі, за умови, що молоді будуть економними.
Але, хоч як вони не намагалися, грошей вистачило ненадовго.
Василь вечорами почав підробляти в кафе швидкого харчування.
Він втомлювався, засинав на заняттях, отримував двійки.
Уляна зрозуміла, що якщо так піде й далі, Василь просто завалить сесію, і його відрахують із інституту.
Треба було рятувати становище.
– Знову макарони? – скривився Василь, прийшовши опівночі з роботи.
– Вибач, на м’ясце грошей нема, – зітхнула Уляна.
– Тобто на м’ясце я не заробив? Ти це хочеш сказати? – невдоволено запитав Василь.
– Ні. Я вважаю, що тобі треба піти з роботи. Ти скоро зовсім закинеш навчання. Тебе відрахують з інституту. Так більше не може тривати. Ти вже чіпляєшся до моїх слів. А що буде далі? Васильку, давай розлучимося, поки ми не почали один одного недолюблювати.
– Улянко, не перебільшуй. Все гаразд. Я просто втомився.
– А я не можу бачити тебе вічно втомленим і тільки ночами, – сказала Уляна. – Знаєш, я не люблю тебе більше…
– Я не вірю тобі! Навіщо ти так, Уляно?! – Василь узяв її за руку, пригорнув до себе.
– Я не люблю тебе, – повторила Уляна і забрала руку. – Все, ми розлучаємося. Завтра я заберу свої речі й піду до мами. Раджу і тобі повернутись до батька.
Вони ще якийсь час сперечалися.
– Ну і йди! – втомившись від сварки, сказав Василь.
Вранці Уляна зібрала речі й пішла. Їх розлучили швидко.
Добре, що вони навчалися на різних факультетах, зустрічалися в інституті рідко.
Поруч із Василем завжди була якась дівчина. Він вдавав, що не помічає Уляну.
Ночами вона плакала в подушку. Багато разів намагалася підійти і сказати, що любить, а про нелюбов говорила, щоб простіше було розлучитися.
А що далі? Ось саме так. Все розпочнеться спочатку. І Уляна мовчала, переживаючи від любові і ревнощів.
Вона теж намагалася зустрічатися з хлопцями, але не виходило. Бо ж серцю не накажеш, у ньому жив Василь.
Після закінчення інституту Уляна влаштувалася на роботу, познайомилася з хлопцем, але і з ним вона розлучилася.
Так, як із Василем, їй ні з ким не було добре, нікого вона так не любила.
Минуло ще кілька років.
Якось вона випадково зустрілися з Ритою в магазині. Бачились рідко. Та вийшла заміж, народила доньку і знову ходила вагітна.
Обидві зраділи зустрічі, обійнялися, сиділи в кафе і не могли наговоритись. Рита погладжувала свій уже помітний животик.
– А ти заміж так і не вийшла? Все за Василем сумуєш? – запитала вона.
– Нічого я не сумую. Одружилися двоє колишніх школярів, не розрахували свої сили. Вчасно розлучилися, поки не незлюбили один одного. Все давно минуло.
– То чого заміж не виходиш? Ти гарна, хлопців навкруги повно, – не відставала Рита.
– Не знаю. Напевно, я не створена для сім’ї.
– Не кажи нісенітниць. Сім’я, діти – це закладено в жінці. Вона має залишити після себе потомство.
– А як же ж ті, хто не може мати дітей? – посміхнулася Уляна.
– Буває. Але все одно сім’я має бути.
– От чого що почала. Не подобається мені ніхто. Та й де ті чоловіки? Нема їх. Одружені, чи ще що… Мені не треба нікого. І досить про це, – сказала Уляна.
– Улянко, не ображайся. Я хочу, щоб ти була щасливою. Мир?
– Мир, – посміхнулася Уляна.
Через тиждень Рита зателефонувала подрузі і запропонувала знову зустрітися. Вони знову сиділи в тому ж кафе, де колись познайомились із Василем.
– Ти спеціально обрала це кафе? – запитала Уляна, озираючись на всі боки.
– Вибач, я не подумала, що тобі буде неприємно, – вибачилася Рита.
– Мені не неприємно. Я ж просила не порушувати цієї теми, – дорікнула Уляна подругу. – Що замовимо, кава чи чай? Чи колу, як раніше?
– Колу мені не можна, каву теж. Чай з тістечком. Солодкого дуже хочеться, – зізналася Рита.
Офіціантка принесла їм замовлення.
– А пам’ятаєш, як ми їли піцу? Чоловік купував нещодавно, але зовсім не те. Тоді все здавалося чомусь смачнішим, – задумливо сказала Рита, помішуючи ложечкою чай у чашці, щоб швидше остиг.
Вона постійно поглядала за спину подруги.
– Кого ти там виглядаєш? Чекаєш когось? – запитала Уляна.
Вона обернулася й побіліла від побаченого.
Василь заходив у кафе!
Вона його одразу впізнала, хоч він коротко постригся і був без окулярів.
Напевно, змінив їх на лінзи.
У руках він тримав два букети.
Уляна різко повернулася до подруги.
– Це ти його запросила? Навіщо? Не очікувала від тебе.
– А тому, що ви любите один одного. Поводитесь, як маленькі. Вам треба поговорити.
– Привіт, дівчата! – сказав Василь, не відводячи очей з Уляни. – Радий вас обох бачити. Це вам, – він подарував кожній по букету. – Я присяду? – не чекаючи запрошення, Василь сів за стіл.
– Ви зовсім не змінилися. Правда. Я радий вас бачити, – сказав він, не відводячи очей від колишньої дружини.
– Ну, ви тут сидіть, а мені треба в садок, по доньку, – Рита встала з-за столу.
– Куди ти? У садок ще рано. Я з тобою, – схопилася за нею й Уляна.
– Залишся. Дякую, Василю. – Рита взяла свій букет і пішла.
– Це ти вмовив її влаштувати нам зустріч? – кинулася Уляна до Василя.
– Нікого я не вмовляв. Рита подзвонила і запропонувала нас помирити. Улянко, нам справді треба поговорити. Я так і не зміг тебе забути. Та й ти не вийшла заміж. Рита сказала.
– Правда? Зустрічався з іншими, а думав про мене? – єхидно сказала Уляна.
Вона дивилася на Василя, серце її тріпотіло від радості й туги за ним.
– Та не зустрічався я ні з ким. Просто хотів позлити тебе, змусити ревнувати, думав, повернешся. А ти? Ти справді мене розлюбила?
Уляна не відповіла.
– Улянко, нам було добре разом. Розумію, нерозумні були, майже діти, студенти-першокурсники, без грошей та життєвого досвіду. Може, спробуємо ще раз? З урахуванням колишніх помилок. Ми подорослішали, у нас має вийти.
– Що, знову розпишемося? Ти правильно сказав, що ми подорослішали. Ми інші, і як раніше не буде. Двічі в одну річку не ввійдеш. Чув таке?
– На цей раз у нас все буде по-іншому. Ми почнемо спілкуватися, наново пізнавати один одного, не будемо поспішати. Ось побачив тебе і зрозумів, що всі ці роки любив тільки тебе. Не вірю, що ти мене розлюбила. Я ж тоді повірив, розуму не вистачило здогадатися, що ти так сказала, щоб легше було розлучитися. Чого ти мовчиш?
Уляна розуміла, що навряд чи з другої спроби щось вийде. Але встати та піти вона не могла. Її тягло до Василя, наче магнітом.
– Знаєш, я не міг жити у квартирі один. Повернувся до батька, а квартиру ми почали здавати. А потім мама розлучилася з новим чоловіком. Я якийсь час жив із нею. Тепер маю свою квартиру. Я налаштований серйозно.
Він проводжав Уляну додому, щось розповідав. Уляна йшла поруч і думала, чи варто починати спочатку чи краще залишити все, як є? Розум казав, що не треба наступати на ті самі граблі, а серце тріпотіло в грудях, наче хотіло до неї достукатися.
– Я прийду завтра о дванадцятій. Ти вийдеш? – спитав Василь.
– Ні, – відповіла Уляна. – Я буду на роботі.
Вони почали зустрічатись. Не кожен день, даючи один одному час скучити. Про минуле намагалися не згадувати. Та й чи мали вони минуле? Швидко все почалося, швидко скінчилося. Василь уже не був тим спритним юнаком. Уляні не вистачало його шаленства та веселості. З іншого боку, він став серйознішим, що теж не могло не приваблювати її.
– Ти був одружений після мене? – якось все ж запитала Уляна.
– Майже. Ми жили разом. Але все було не так, як із тобою. Загалом до весілля справа не дійшла. А ти?
– Так само, – відповіла Уляна. – А чому ти не намагався мене повернути? – Задала вона питання, що давно хвилювало її.
– Чому не намагався? Багато разів намагався. Приходив до твого будинку і стояв під вікнами. Хотів подзвонити. Але боявся знову почути, що ти мене не любиш. Слухай, що ми, як діти? Гуляємо за ручку. Ми ж дорослі люди. Ходімо до мене.
– І що далі? Знову почнемо жити разом?
– А ти не хочеш? Не хочеш спробувати? Все буде інакше. У нас буде весілля, машина з кульками, біла сукня з фатою, весільна подорож. Куди захочеш! Коли Рита подзвонила і запропонувала зустрітись, я так зрадів. Зрозумів, що це мій шанс. Давай все виправимо. Улянко, не мовчи.
Уляна хотіла вигукнути, як втомилася без нього, як скучила. Але вона просто кивнула, як раніше.
…На весіллі було багато гостей.
Рита дуже хотіла бути дружкою, але несподівано народила раніше і її ще не виписали з лікарні.
У білій сукні, правда, без фати, Уляна виглядала дуже красивою і щасливою.
Василь очей з неї не зводив.
– Це доля! Вона повернула нас один до одного! Просто ми поспішили тоді… Господи, як я міг повірити, що ти розлюбила мене?! Ти просто мене пошкодувала, – сказав Василь. – Я щасливий, що ми знову разом.
Вони сиділи у весільному одязі на ліжку і не поспішали його знімати.
Диван та стіл були засипані квітами й подарунками.
А куди їм поспішати?
У них попереду ціле життя!