У суботу Марина вирішила з’їздити до будинку батьків, де не була вже кілька тижнів.
Як не важко їй це було робити, адже з моменту відходу мами минуло лише три місяці, а з’їздити треба. Будинок стояв без нагляду. Всі сусіди, що колись жили по сусідству з батьками, були літніми і нездужими людьми. Когось діти до себе забрали, хтось сам попросився, здавши свій будинок квартирантам, щоб допомогти матеріально своїм дорослим дітям та онукам.
Загалом, тепер один будинок по сусідству з батьківським пустував, а в іншому, де раніше жила дружна та весела родина Мельників – Марина дружила з їхніми дітьми у дитинстві – знімали житло якісь дивні типи. Їх жінка бачила лише раз, та й то миттю, тому попросити доглянути будинок батьків було абсолютно нікого.
Чоловік ще о п’ятій ранку поїхав з другом на рибалку, давно збирався, всі вуха Марині продзижчав. І вона, зробивши деякі домашні справи, теж вирішила не сидіти вдома, а використовувати вихідний день максимум.
– Катю, я з’їжджу в бабусин будинок, а потім до подруги. Ти не проти? – Запитала вона у п’ятнадцятирічної доньки.
– А з чого я маю бути проти, ти чого, мамо? – Здивовано відповіла та, навіть не знявши навушники і продовжуючи слухати музику.
– Ну мало що. Раптом ти хотіла б провести цей вихідний день зі мною. Ми ж так рідко стали бачитися. У нас з татом робота, у тебе уроки, друзі, – сумно промовила Марина, згадуючи про той час, коли донька була маленькою і без мами не могла прожити й години.
– Їдь, мамо. Все нормально, – махнула вона рукою і пішла до своєї кімнати.
«Зараз заїду до хати, подивлюся, що там і як. А потім поїду до Аліси, давно вона мене в гості кличе. Пора вже нам з нею зустрітися і посидіти по-дружньому за чашкою чаю», – подумала Марина, виходячи з дому.
Звичайно, можна було б наполягти і не відпускати сьогодні Бориса на рибалку. Вдома справ повно, та й у батьківському домі теж. Потрібно почати розбирати речі, готувати його до продажу. Марина все ніяк не могла переконати себе це зробити. Але колись все одно доведеться, адже довго він так не може стояти. Будинку потрібний господар, інакше він просто почне розвалюватися. Але вона чомусь відпустила сьогодні чоловіка із легкою душею. Адже він теж втомлюється на своїй роботі. Намагається зайву копійчину заробити, щоб вони з донькою ні в чому не потребували.
Марина вже викликала таксі і зараз, стоячи біля під’їзду в очікуванні машини, сумно згадувала дитинство і юність, проведені в батьківському будинку, що знаходився на мальовничій вуличці в тихому віддаленому районі міста. Там був свій мікросвіт, всесвіт щастя та радості, який тепер для Марини втрачено назавжди.
Чим ближче вона під’їжджала до батьківського будинку, тим сильніше починало наростати якесь хвилювання, і туга знову здавлювала душу. Жінка дуже сумувала за батьками.
Марина зупинила таксиста за кілька кварталів до свого будинку, вирішила трохи пройтися, розвіятися від сумних думок. А коли підійшла ближче, то раптом розгубилася і навіть захвилювалася.
– Це що таке відбувається? – від несподіванки сама себе запитала вона вголос.
Від неї навіть у цей момент шарахнувся у бік місцевий сірий кіт, якого Марина іноді підгодовувала, приходячи сюди.
Будинок явно виглядав інакше. І було зрозуміло, що там хтось побував. Або того гірше – зараз знаходиться там, усередині!
Марина зупинилася, притулилася до дерева, що росло недалеко від невисокої огорожі, крізь яку добре було видно вікна та двері батьківського будинку.
Вона добре пам’ятала, що коли була тут востаннє, щільно зачинила штори на вікнах. Зараз же фіранки були розсунуті, а одне вікно зовсім відкрито, даючи доступ в приміщення свіжому повітрі з вулиці. Замку на дверях не було, і це остаточно переконало Марину в тому, що хтось є у будинку.
На душі було хвилююче, розгублена, вона не знала, що їй зробити.
Марина набрала номер чоловіка, але його телефон, як і слід було очікувати, був недоступний.
– Що ж робити? – прошепотіла схвильовано жінка. – Ось коли треба, його вічно немає поряд!
Вона озирнулася на всі боки. Як на зло, нікого зі знайомих на вулиці не було видно. Час такий – тепла осінь, вихідний день, вдома ніхто не сидить. Усі кудись роз’їхалися, і Марині тепер одній доведеться з’ясовувати, хто там засів, у її будинку.
Якщо це безхатьки, то нічого страшного. Виставе їх геть і все! А якщо хтось інший? Наприклад, пройдисвіти якісь?
«Може, дільничого викликати? – подумала Марина. – Так, зараз так і зроблю, нема чого чекати.»
Збираючись набрати номер телефону дільничого, вона раптом застигла.
Дивна думка пронизала свідомість.
– А якщо це Борис? – сказала Марина.
Вона опустила телефон у сумку. Притулилася спиною до дерева, замислилась.
Адже це цілком може бути правдою. Чоловік останнім часом став якимось замкнутим, із дружиною розмовляв рідко та дедалі більше з побутових питань. А то раптом ні з того ні з цього ставав веселим, починав сміятися, жартуючи над донькою та дружиною.
– А якщо він не поїхав на жодну рибалку і перебуває зараз тут, у будинку моїх батьків? Та не один, а з дамочкою якоюсь?
Та ні! Не могла вона собі уявити чоловіка у такій ролі. Ніколи Борис не був бабієм і ловеласом, ні в чому за шістнадцять років сімейного життя помічений не був.
– А що якщо це все ж таки правда? Адже що старший чоловік, то сильніше в нього бажання довести собі, що він ще о-го-го. Та й дружина стара набридла, побут заїв. Чому б не розважитись на стороні!
Розмірковуючи сама з собою на цю пікантну і, прямо скажемо, дуже неприємну для неї тему, Марина, вирішила поки що з дільничним почекати. Подивитися і придивитися – ось що треба зробити. І зрозуміти, хто насправді перебуває усередині. А то незручно вийде – дільничий приїде, а там Борис із коханкою. Ось сором буде!
Простоявши так хвилин десять, Марина раптом почула жіночий сміх, що долинав з вікна.
«Ну що так і є! Жінка! І не одна, а з Борисом. З ким ще їй там бути? Ось негідниця, ну ти подивися! А я ж йому вірила! Ні секунди не сумнівалася у його вірності! – з гіркотою подумала Марина і вже зібралася увійти всередину, щоб викрити нахабну парочку.
Але тут відчинилися вхідні двері, і з дому вийшла миловидна жінка в домашньому халатику. Вона тримала в руках банний рушник і, судячи з усього, вирішила вирушити в сауну, яка розташовувалася в глибині двору.
Марина загальмувала, уважно розглядаючи зі свого укриття суперницю, що вийшла з дому.
– Може, все-таки передумаєш? Га, коханий? Давай зі мною, – гукнула вона у прочинені двері. – Одній мені там нудно буде! А з тобою весело.
Марина бачила, що незнайомка молодша за неї і цілком собі миловидна. Струнка і довгонога. Ця обставина ще більше засмутила її.
– На молоду проміняв … Ну, все, пощади нехай від мене не чекає! – прошепотіла одними губами Марина.
Тим часом незнайомка, так і не дочекавшись того, кого кликала з собою, пішла туди сама. А Марина вирішила, що час для викриття невірного чоловіка настав.
Вона швидко пройшла до паркану, нечутно відчинила хвіртку і стала уважно оглядати двір у пошуках того, чим можна важче обігріти Бориса, що загуляв. Це має бути річ велика і важка, але не настільки, щоб після розбирань довелося викликати швидку.
Крім цього, Марина раптом вирішила, що суперницю потрібно поки що закрити в сауні, щоб вона не завадила їм із чоловіком розмовляти по душам. Вона так і зробила – пробігши двором як шпигун, жінка тихенько притулила двері сауни невеликою дошкою, вперши її одним кінцем в ручку, а іншим в землю.
Все з цим було вирішено. Далі – будинок. Заходячи в сіни, Марина побачила серед непотрібних речей, що лежали купкою на дерев’яному столі, старий батьківський шкіряний ремінь з широкою металевою бляшкою. Ось, що їй знадобиться зараз! Краще й не вигадати!
Взявши ремінь, Марина сміливо зробила крок усередину будинку.
На кухні, в яку відразу ж потрапила жінка, був накритий стіл, лежала нехитра закуска в тарілках, а також красувалася пляшка ігристого.
– Зрозуміло все. Добре влаштувалися! – прошепотіла Марина.
У великій кімнаті працював телевізор, а на розкладеному дивані лежав чоловік. Ймовірно, він задрімав у напівтемряві кімнати і під монотонний звук, що долинав з телеприймача. Саме тому не одразу відреагував на гучну появу Марини.
– Ах ти негідник! Ти що це робиш? І не соромно тобі? У тебе дочка вже наречена! – вигукнула Марина і застосувала свій ремінь.
– А-а-а! – вигукнув той від несподіванки і підстрибнув, повернувшись обличчям до жінки. – Ти що робиш? Марино! Ну можна ж було й так би мовити, словами, навіщо ж ремінь одразу?
– Не зрозуміла … – розгубилася Марина. – А де… Це ти? – тільки й змогла вимовити жінка.
– Я? А ти подумала – хто? Борис твій, чи що? – продовжував невдоволеним голосом Євген, потираючи спину.
– А ти що тут робиш? І хто тобі дав ключі від мого дому? Жінок сюди якихось водиш? Я вже хотіла викликати дільничого! До речі, ще не пізно, зараз зателефоную.
– Та гаразд, заспокойся. Який дільничий? – Продовжував двоюрідний племінник чоловіка.
– Я повторюю своє питання – де ти взяв ключі?
– Та ніде! Довго цей замочок відкрити, чи що? Ти це, Марино… Давай не сварись. Гаразд? Адже нічого поганого не сталося, – цинічно продовжував він.
– Так? Серйозно? Тобто проникнення в чужу оселю ти не вважаєш чимось страшним? Як ти тільки здогадався до цього? – обурилася Марина.
– А так! Мені жити ніде, а будинок цей порожній після того, як твоєї матері не стало. Я питав у Бориса. Він мені підтвердив.
– То ти тут із його відома, чи що? – все більше закипаючи, спитала вона.
– Ні! Борис не знає. Я сам. Розумієш, я зустрів таку жінку, просто мрія! А привести мені її нікуди. Та й самому теж нема де перекантуватися. З колишньої квартири мене прогнали за несплату, у гуртожиток більше не пускають. Ось я й вирішив, що можу трохи пожити тут. Тимчасово.
– Жити ти тут не будеш, навіть не мрій. Скажи спасибі, що я не написала на тебе заяву і не здала тебе дільничому, – в душі радіючи тому, що її підозри щодо чесності та вірності чоловіка, не виправдалися.
– Ну Марино! Ти ж добра. Адже все одно продавати поки будинок рано, ще півроку не минуло. А так ми б із Юлею пожили тут, га?
– Ні, навіть і не починай. Ніхто тут не житиме до продажу. По-перше, порядок мені тут наведеш зі своєю Юлею, а по-друге, замок полагодиш, зрозуміло? Інакше – ти мене знаєш! Влаштували, розумієш, готель з усіма зручностями, і відпочинок їм тут, і стіл, і сауна.
– До речі, а що так довго Юлі нема? Вона ж у сауну пішла, – схаменувся Євген.
– А я її там закрила. Нехай париться досхочу. Знатиме, як у чужі будинки влазити! – радісно оголосила чоловікові Марина.
– Та ти що! – Євген кинувся геть із дому. Побіг визволяти свою кралю.
– Ви що собі дозволяєте? – Увірвалася в будинок червона подруга Євгена.
– А що? Не сподобалася сауна? Ну, даруйте, вас сюди ніхто не запрошував. Ви самі. Тож отримаєте та розпишіться, – відповіла Марина незнайомці.
– Євгене, чому ця дивна родичка так поводиться у твоєму домі? – Запитала вона дивне питання.
– Заспокойся, Юля, – тихо промовив чоловік, не дивлячись на Марину.
– Твій дім? Ось здивував! Це мій дім, дорога! Тому зараз все тут прибираєте за собою і на вихід. Ясно? – стомлено промовила Марина.
– Твій дім? Не правда! – вигукнула Юля. – Це будинок Євгена, і ми з ним тут житимемо, коли одружимося. Та я вже йому гроші перевела на меблі. Ось тут ми поставимо новий м’який куточок, а там вбудована шафа так Євгене? Чого ти мовчиш?
– О, та ви схибили, люба! Як же ви так необачно? Гроші перевели сторонньому чоловікові, не перевіривши документи на право власності. Навіть якби будинок був його, все одно не можна себе так необачно поводити. Ви ж ще не одружені. Чи маєте багато зайвих грошей?
– Ах ти негідник! Обманув мене! Я тобі повірила! Повертай назад мої гроші! Інакше я на тебе заяву напишу! – вигукнула вона.
– Знову заява, вдруге за півгодини. Ось день! – Невдоволено видав пригнічений ситуацією племінник чоловіка.
Вирішивши питання з будинком та непроханими гостями в ньому, Марина, як і планувала, поїхала до подруги, де розповіла їй дивовижну та смішну історію, що сталася з нею сьогодні. Аліса слухала її і сміялася.
– Ось даєш ти, Марино! Я б так не змогла. Дільничому зателефонувала б і без нього навіть кроку не ступила. Слухай, ну смішно. Добре, що це не Борис, інакше б ти йому влаштувала.
– Так, добре, – з усмішкою відповіла Марина, вкотре за день радіючи з того, що там виявився не її чоловік. – А замок таки доведеться поміняти. Або двері інші поставити, міцні й надійні.
– Це не завадить, – сказала подруга, піднявши келих із ігристим напоєм. – За нас, сміливих та впевнених у собі жінок!
– За нас!