– Іванку, у тебе ж скоро день народження… – раптом сказала Олена, і хитро подивилася на чоловіка.
– Та що ти не кажеш? – з іронією відповів той. – От яка несподіванка… Але до нього майже половина місяця.
– Ну то й що? – знизала плечима дружина. – І будь ласка, не іронізуй. Краще допоможи мені.
– В чому тобі допомогти?
– Підкажи, який тобі подарувати подарунок?
– Подарунок?
– Ага.
– Щось лячно мені стає, Олено, – сказав Іван, чомусь насторожившись.
– Чому лячно?
– А тому, що ти мені таке саме питання задавала шість років тому. Пам’ятаєш?
– Не пам’ятаю.
– Ой, тільки не прикидайся. Невже ти забула, як діставала мене тоді – що я хочу отримати на день народження, і про що мрію?!
– Невже таке було?
– Я ще тобі сказав, що прийму від тебе будь-який подарунок. А ти…
– Що – я?
– Як що? Прямо у день мого народження ти мені сказала, що вагітна. Я аж побілів від такого!
– Чому? – усміхнулася дружина.
– Олено, досить жартувати! Все ти чудово пам’ятаєш! Ми тоді дітей із тобою взагалі не планували! Ми мали зовсім інші плани!
– А зараз?
– Що зараз? – Іван знову з підозрою глянув на дружину.
– Зараз ти задоволений, що маєш сина?
– Ну звичайно! Добре, що ти його народила.
– Ну і ось, – усміхнулася Олена. – І нема чого такі слова говорити про мій чудовий подарунок. Не планували ми… Подумаєш… До речі, а що ти скажеш про подарунок, який я подарувала тобі два роки тому?
– Про який?
– Два роки тому на твій день народження я знову сказала тобі, що вагітна. Цим подарунком ти залишився задоволеним?
– А чому ти питаєш?
– Ні, ти спочатку дай відповідь! – наполегливо вимагала Олена. – Ти радий, що ми маємо доньку?
– Ти, що, Олено, зовсім вже? – обурився Іван. – Звісно, я радий! І я не просто радий, а безмежно щасливий! Моя дочка – це моя найулюбленіша людина на світі. Ти ж знаєш про це.
– Ага. А ти сам пам’ятаєш, що ти мені говорив, коли я тобі сказала про ту вагітність?
– Ну, годі, Оленко! – вигукнув невдоволено Іван. – Мало що може наговорити чоловіка, коли йому без підготовки розповідають такі несподівані новини…
– Ні, ти пам’ятаєш, як ти сварився до мене? Галасував, що я зовсім вже. Що у нас з тобою грошей не вистачить на другу дитину. І нервів не вистачить. І місця мало у квартирі.
– Я був неправий…
– І все? Просто неправий?
– Я був нерозумним! І повівся відповідно. Але ж я давно загладив свою провину. Правильно?
– Чим це ти загладив?
– Своєю любов’ю! До тебе і до дітей. А я ж іще заробив на нову квартиру. І в нас тепер місця вистачає. Хіба ж не так?
– Ну, гаразд, гаразд, я тебе прощаю, – посміхнулася Олена. – Тепер треба придумати, що тобі подарувати на цей день народження. Щось таке, таке собі… Щоб ти запам’ятав його на все життя. Щоб це тебе гріло, тішило, стимулювало до життя…
– Так, добре, Олено, чого ти, й справді оце починаєш? – усміхнувся поблажливо чоловік. – Що подаруєш, те й подаруєш… Я тепер від тебе будь-який подарунок прийму з великою радістю.
– Ну, не знаю… Знову почнеш бурчати…
– Та ти що! Хіба я бурчав колись від твоїх подарунків?
– Як це? Ми ж щойно згадували, як ти сварився.
– Так ми говорили про інші подарунки. А якщо ти мені подаруєш якусь річ, мені вона буде точно в радість.
– Ну, так, річ, це – річ. Ти маєш рацію. Річ, це надто банально. До речі, а можна я тобі подарую подарунок трохи раніше?
– Навіщо? – здивувався Іван.
– Тому, що мені не терпиться тебе порадувати.
– Ні, не треба раніше, Олено, – весело похитав головою чоловік. – Це ж буде нецікаво. До того ж, кажуть, що дарувати раніше подарунки – не заведено.
– Ну й нехай. Подумаєш, не заведено. А я подарую, бо я жінка і так вирішила. Коротше кажучи, вітаю тебе, Іванку, з днем народження. Я в тебе знову вагітна!
– Що-о-о? – Іван витріщив очі, трохи помовчав, і пробурмотів: – У-у-у-у…
– Що “у”? – хитро посміхнулася Олена. – Іванку, я не зрозумію, це зараз був звук радості, чи чогось іншого?
– Радості, радості… – сказав Іван, і розгублено почухав потилицю. – Так, Олено… Ти в мене, просто, чемпіон світу з оригінальних подарунків. Ну і хто в нас буде цього разу? – спитав він насторожено. – Хлопчик чи дівчинка?
– Поки не знаю, – легковажно знизала плечима дружина. – Але приблизно через кілька годин ми з тобою про це дізнаємося. Збирайся, любий, і будемо одягати дітей. Ходімо у поліклініку. Я вже записалася на прийом.
– Угу… – покірно кивнув Іван, і поліз у шафу по одяг.
– Стривай! – вигукнула Олена. – А чому ти до мене не сваришся? Не обурюєшся? Ти що, радий, чи що?
– Знаєш, Олено, – Іван нервово зітхнув. – Я вже з власного досвіду знаю, що обурюватися марно. Тому що все, що від тебе народжується – потім стає для мене дуже важливим і дорогим.
Тож мені треба трошки сумніватися, а потім я обов’язково зрадію. Ну, ти ж мене знаєш…
– Ну, так, Іване… – посміхнулася дружина. – З кожною дитиною ти стаєш все мудрішим і мудрішим. Я уявляю, що станеться з тобою, коли ми будемо мати п’ятеро дітей.
– Олено! – Іван злякано застиг.
Потім він зрозумів, що це був жарт, і почав одягати джинси…