Усі довкола знали, яка Тетяна Петрівна молодець. А знали тому, що вона не втрачала нагоди про це розповісти.
– Ось як усе сталося, – говорила вона, виявляючи нову людину, яка ще не чула її розповіді. Ну, чи чула, але лише один раз. – Час важкий був, я якраз з Іваном на руках залишилася. Ледве виживали, роботи не було. Доводилося підʼїзди мити! А в мене вже в молодості ноги були нездужі!
Люди кивали, бажаючи піти подалі, але Тетяна Петрівна не збиралася просто так відступати.
– А тут матері не стало, квартирка лишилася. Ви тільки знали б, як я хотіла продати цю квартиру! – театрально хапалася за голову Тетяна Петрівна. – Гроші від її продажу вирішили б усі проблеми! Я навіть почала шукати покупців. А потім, ніби голос у моїй голові сказав: «Зупинися, Таня! У тебе ж син росте! Буде йому допомога у майбутньому! Тобі ніхто не допоміг, все сама! Ти ж не хочеш такої долі своїй дитині!»
У цей момент вставлялася театральна пауза, ніби Тетяна Петрівна роздумувала над тим, як їй вчинити. Хоча, всі й так довкола знали, чим усе це закінчилося.
– І я зрозуміла, що і справді, не можна ось так от продавати квартиру. Важко було, та я витягла. Квартирантів пустила, хоч якась копієчка. Натомість тепер у Івана квартира є. Як тільки захоче до неї переїхати, одразу йому ключі віддам! Ну, нехай, звичайно, університет спершу закінчить. Все ж таки студенту своя квартира ні до чого. Там гулянки влаштовуватиме замість навчання.
Усі лише кивали у відповідь. У діях Тетяни Петрівни не було нічого такого, що прирівнювало б її до лику святих. Але вона думала інакше.
І Іван слухав цю історію з самого дитинства. Мовляв, мама пожертвувала добрим життям, щоб Іван в майбутньому не переживав.
– Ось познайомишся ти з гарною дівчинкою, надумаєте одружитися, а тобі є, куди її привести. Отже, цінуй маму.
Взагалі, Іван і без жодних нагадувань цінував маму. Знав, що їй було важко, тож ніколи й нічого від неї не просив. З шістнадцяти років підробляв, а став студентом, тут же влаштувався на постійну роботу. Вдень навчався, а потім вечорами сидів у офісі, розгрібав якісь папери. Тетяна Петрівна, грішним ділом, ніколи й не знала, що він там конкретно робить. Але раділа, що так добре виховала сина. І пишалася собою.
Іван знав, що до квартири він може переїхати, коли закінчить університет. Тому, як тільки він отримав диплом, відразу запитав у мами, коли він зможе заїхати у власне житло.
– Іване, а навіщо тобі зараз їхати? – поплескала очима Тетяна Петрівна. – Живи поки що зі мною. Ось як станеш особисте життя налагоджувати, так і їдь. А мені хоч копієчка якась від квартирантів поки що капає…
І Іван знову погодився. І справді, він поки що і з мамою може пожити, а мамі хоч додатковий заробіток.
Але незабаром Іван зустрів дівчину своєї мрії. Звали її Марія, і вона була дуже гарною.
Марія була трохи старша за Івана. За плечима у неї вже було розлучення, правда, шлюб той тривав лише рік.
Марія та Іван почали зустрічатися. І дуже скоро Іван зрозумів, що настав час переїжджати у власну квартиру. Ну якось неправильно це весь час бачитися на території дівчини. Але ж не поведеш її в мамине житло?
До того ж, їхні стосунки розвивалися, і все йшло до того, що колись вони виллються у весілля. Та й Марія квартиру винаймала, і Іван розумів, що в цьому немає жодного сенсу. Адже він має власне житло.
Тож він знову звернувся до мами. Змалював їй ситуацію, сказавши, що хоче жити разом із дівчиною. І попросив її, щоб квартиранти з’їхали.
– Сину, ну мені хоч треба познайомитися спочатку з дівчиною, – промовила Тетяна Петрівна. – А то ви так поспішайте, а ми ще навіть не знайомі одна з одною.
Іван вирішив, що це резонно, тому було призначено оглядини.
Марія одразу не сподобалася Тетяні Петрівні. Нафарбована сильно, коротке плаття. І так, вона старша за її сина. І це неправильно.
А те, що в неї є за плечима невдалий шлюб, робило її зовсім невідповідною пасією синові.
Весь вечір Тетяна Петрівна просиділа за столом із незадоволеним обличчям. А Марія щиро намагалася сподобатися майбутній свекрусі. Але її старання були марними – не схвалила Тетяна Петрівна вибір сина.
– Синку, мені якось не дуже вона сподобалася, – чесно сказала жінка, коли Марія поїхала. – Ну, не пара вона тобі.
Тетяна Петрівна звикла, що Іван завжди до неї прислухається. Адже вона його мама, вона стільком пожертвувала заради нього. От думала, що й зараз він її послухає. Скаже цій зухвалій дівчині, що вони розходяться.
Але, на подив Тетяни Петрівни, Іван повівся інакше.
– Мені шкода, що вона тобі не сподобалася, – сказав він сухо. – Але головне, що вона мені подобається. І я з нею хочу жити разом.
Тетяна Петрівна навіть розгубилася. Як так сталося? Адже її слово – закон!
– Синку, я ж мудріша…
– Мамо, це мій вибір, подобається він тобі чи ні. І я тебе спитаю ще раз: коли ми можемо переїхати до моєї квартири?
Тетяна Петрівна начепила маску байдужості. Ось так ось, ростиш сина, у всьому собі відмовляєш, а він потім нехтує твоєю думкою.
– Ні, синку, вибач. Але я не дозволю тобі зв’язуватися з цією дівчиною. Ключі не дам.
Тетяна Петрівна чекала обурень, але, на її подив, Іван несподівано засміявся.
– І що смішного?
– Та те, як ти все своє життя вихвалялася тим, що забезпечила мене квартирою, щоб у дорослому житті мені було простіше. А виявляється, до цієї квартири додавалися певні умови. Спочатку закінчити університет, потім почекати, доки я не зустріну дівчину, а потім, виявляється, мені ще потрібно знайти ту дівчину, яка сподобається тобі. А далі ти що вигадаєш, мамо?
– Та як ти смієш? Я все це заради тебе роблю.
Іван похитав головою.
– Заради себе. Все життя тішиш своє его, отримуєш гроші з квартирантів, а як настав час зробити те, заради чого все і починалася, так ти задню даєш. Знаєш, мамо, не потрібна мені ця квартира. Сам всього досягну.
Цього ж дня Іван зібрав свої речі та переїхав до Марії. Вони вирішили поки що пожити в тій квартирі, що винаймала дівчина, а далі буде видно.
Тетяна Петрівна і за серце хапалася, і відмовляла сина, але він виявив свою стійкість. Щоправда, щодо квартири вона так і не передумала. Не хотіла вона, щоб у ній жила та дівчина. Можливо, вона взагалі Іваном зацікавилася лише тому, що має своє житло. Нічого, зараз Іван і побачить її справжнє обличчя. І ще приповзе до мами, визнаючи, що та мала рацію.
Та цього Тетяна Петрівна так і не дочекалася. Іван з Марією незабаром орендували нове житло – більше і зручніше за розташуванням. Почали потихеньку накопичувати гроші на початковий внесок, щоб потім мати можливість купити квартиру. Та й до весілля почали готуватися.
З мамою Іван спілкувався, але рідко. Все сподівався, що вона схаменеться. І справа була не в квартирі, а в її обіцянках. У тій самій легенді, в якій вона виставляла себе святою. А за фактом обманювала всіх довкола.
Але Тетяна Петрівна не почувала себе винною. Більше того, всім довкола вона розповідала, як син з нею вчинив. Втік від неї, звинуватив матір у всьому, що тільки можна. А вона для нього все робила.
Правда, незабаром усім знайомим набридло слухати казки Тетяни Петрівни, і першою її обсмикнула сусідка Галина Вікторівна.
– Таня, та припиняй! Правильно Іван зробив, що пішов. Ти всі вуха продзижчала про те, яка ти свята. І що Іван проблем знати у майбутньому не буде. Так ось воно, майбутнє, вже настало! І що? Квартиру ти йому не віддаєш, вказуєш, кого йому любити, ще й звинувачуєш у невдячності.
Слідом за сусідкою і інші почали висловлювати свою думку. І Тетяні Петрівні довелося притихнути. Не любила вона, коли її критикують.
Але квартири так і не віддала. Вирішила, що заслужила вона собі збільшення пенсії. Так би мовити, за всі її переживання. А Іван? Що ж, коли він такий невдячний син, нехай сам викручується. І не пошкодує його мама, коли він прокинеться. Коли зрозуміє, що Марія не пара йому. Буде вже пізно.
А Іван з Марією одружилися. Взяли квартиру в іпотеку та жили щасливо. І колись Іван зрозумів, що навіть добре, що так сталося. Адже якби мама все ж таки виконала свою обіцянку, вони б із дружиною потім проблем не обібралися. Та й вічно зобовʼязані були б мамі за такий щедрий подарунок. А так, у кожного своє життя. І кожен лишився при своїй думці.