Вони зустрілися біля входу до студентського гуртожитку.
Мишко стояв, і з похмурим виглядом дивився на студентів, які проходили повз нього, коли до нього раптом підійшла неймовірно, прямо яскраво-гарна дівчина.
– Привіт, – сказала вона, чомусь, трохи скривившись. – Це не ти, бува, Михайло?
– А що таке? – запитав той.
– То ти чи ні?!
Хлопець теж скривився, і хитнув головою.
– Ну, я. І що?
– От же ж… – розчаровано сказала вона. – Шкода…
– А що таке?
– Я думала, ти виглядатимеш якось по-іншому, – сказала дівчина.
Мишко дивився на неї, не розуміючи, що відбувається.
– Це ж ти написав, що тобі потрібен компаньйон для оренди двокімнатної квартири?
– То ти хотіла стати моїм… Тобто, моєю компаньйонкою? – він скривився ще сильніше. – Я ж в оголошенні написав, що мені потрібний хлопець.
– Але в кінці ти приписав, що, якщо що, згоден і на дівчину.
– Ну, так… У крайньому випадку. Але не саме таку, як ти…
– Ти мені теж у компаньйони не годишся! – заявила вона.
– От і добре, – знову хитнув той головою.
– І добре, якщо добре! – кивнула і вона.
Потім знову невдоволено окинула його поглядом, і запитала:
– А ти взагалі давно шукаєш компаньйона?
– А що?
– Якщо я сама подам таке саме оголошення, скільки мені потрібно буде чекати? Приблизно скільки?
Хлопець знизав плечима, і задумливо відповів:
– Я чекаю вже тиждень.
– І що?
– Як бачиш, ще нікого не знайшов. Ніхто не хоче платити за орендоване житло такі гроші.
– А що, вісім тисяч, багато?
– Для студента, звісно, багато.
– Але ж не для тебе, так? – вона єхидно подивилася на нього. – За тебе, мабуть, матуся з татусем платитимуть?
– Чому ти так вирішила?
– Тому що ти так виглядаєш.
– Як?
– Як звичайний мажор.
– Та ну тебе… – вихопилося в нього само собою.
– Хочеш сказати, що ти не такий? – Знову посміхнулася вона. – І що ти сам собі такі речі купив, так? Вдягнувся, прямо, як на подіум …
– Я сам купую собі речі! – сказав він. – Зрозуміло?
– Цікаво, – посміхнулася дівчина. – Як же ж ти гроші заробив?
– Слухай, що ти до мене докопалася? – сказав Мишко. – Я, між іншим, кур’єром працюю вже кілька місяців, а ти… Іди вже звідси. Сама виглядаєш як невідомо хто, і теж, мораль читати мені взялася?
– Як я виглядаю? – її гарне личко раптом спохмурніло, і вона підійшла до нього впритул. – А хочеш, я тобі зараз влаштую?
– Ти мені? – він усміхнувся. – А сил вистачить.
– Я, між іншим, чемпіонка області з теквондо! Зрозумів? І якщо ти ще одне погане слово скажеш…
– Стривай? – він усміхнувся ще нахабніше. – Ти – чемпіонка? Така вся із себе гарна, і спортсменка?
– І що? Вродливі дівчата не можуть бути чемпіонками?
– Та кому ти заливаєш? У мене брат займався боксом, так у нього досі від тих занять ніс набік!
– Значить, не там і не в тих він займався! – сказала вона.
– А чому ти тоді не в спортивний інституту вступила, а в технічний? Тут же ж голова потрібна, а не лише краса і сила.
– Не твоє діло!
– Що, наречені тут навчаються перспективні, так?
– Це які наречені? Такі, як ти?
– Я одружуватися не збираюся! – сказав він. – Тим паче на таких, як ти?
– От і добре. Мені мамині синочки теж і задарма не потрібні.
– Сама ти… Татусева дочка. Мені взагалі цікаво, у таких красунь мрії якісь бувають, крім того, щоб тільки покрасуватися своїми формами.
– Ти знову лізеш?
– Ні, ну справді. Ось ти коли перед дзеркалом з ранку фарбуєшся, розумієш, що своєю красою ти хороших хлопців від себе тільки відлякуєш?
– А може, мені цього й треба?
– Не зрозумів … – він з подивом подивився на неї. – Хочеш сказати, що тобі хлопці взагалі все одно?
– Нарешті порозумнішав. Я вчитися сюди всткпила. Зрозумів? І мені терміново потрібна кімната чи квартира на двох. З гуртожитком я пролетіла. Як і ти, схоже.
– А звідки в тебе гроші, щоб за житло платити?
– Назбирала.
– Коли ти встигла на це назбирати?
– Встигла ось… Коли чемпіонкою стала, мене один фотограф моделлю влаштував у фірму, яка шиє спортивний одяг.
– Ну, ось, все таки, ти модель. Я ж казав. Красуватися любиш перед камерою, так?
– А ти, якщо ти кур’єр, любиш на побігеньках бути, так. Скажи, чим твій підробіток відрізняється від мого?
Мишко невдоволено зітхнув.
– Ну, так, взагалі-то… У цьому ти маєш рацію… Коли тобі ніхто не допомагає, станеш працювати ким завгодно. Я тому й такі шмотки модні собі купив, щоб мене всюди брали. А то сама знаєш, як роботодавці тепер на це дивляться. Усі зустрічають по одязі…
– Ось-ось, – кивнула і вона. – Слухай, а ця квартира, яку ти знайшов на двох, далеко від нашого інституту?
– Поруч. Іти два квартали пішки.
– І я тобі не підходжу? У компаньйонші…
– Тепер уже й не знаю… – Михайло невпевнено глянув на дівчину. – Напевно, можна спробувати.
– Що спробувати?
– Пожити разом. Але лише з однією умовою.
– З якою ще умовою.
– Коли я дзвонитиму своїм, ти за спиною у мене виростати не будеш. Не дай Боже, мої родичі дізнаються, що я з дівчиною орендую квартиру.
– І що, вони сваряться? – посміхнулася вона.
– Навпаки. Вони одразу примчать з тобою знайомитися.
– Але тоді і ти теж мовчатимеш, коли я зі своїми говоритиму по телефону. Тому що мій батько одразу примчить з тобою сваритися.
– Він що, буйний?
– Він переживає, що його доньку якийсь недолугий хлоп спокусить.
– Але ж ти, начебто, спортсменка, і чемпіонка. Чого боятися за тебе?
– Так він мене дуже любить.
– Ясно, – кивнув Мишко. – Сам від батьківського піклування натерпівся. Ну що, ходімо квартиру дивитися? До речі, тебе як звати?
– Марійка, – вперше за весь цей час усміхнулася вона. – Ходімо, Мишко, дивитися наше тимчасове житло. Але давай одразу домовимося – один в одного не закохуватися!
– Я тобі сам хотів це щойно сказати, – усміхнувся і він.
І відразу подумав:
«Я звичайно, обіцяю не закохуватися, але гарантувати нічого не можу…»