Наталя йшла з магазину, мріючи, як вона повечеряє і подивиться турецький серіал. Чоловік зазвичай увечері сидить за комп’ютером чи дивиться телевізор у спальні, їй ніхто не заважає.
Донька Даринка вже доросла, навчається в одинадцятому класі, зустрічається з хлопцем, і вечорами її немає вдома.
– Іринко! Дочко! — раптом гукнула її якась жінка похилого віку.
– Ви мені? Вибачте, але я не Іра, ви помилилися, — чемно відповіла Наталя.
— Ну як же так… Схожа на мою дочку, Іринку. Я її багато років не бачила, навіть не знаю як вона виглядає…
— Ну нічого, буває, помилилися.
Наталя пішла далі, але тепер її думки змістилися у бік цієї жінки. Цікаво, що такого сталося у них, що багато років мати з донькою не бачились? Дивна жінка виглядає недоглянутою та нещасною. А може, у неї проблеми якісь з пам’яттю.
Знала Наталя одну бабусю. Жила з донькою дорослою, і йшла з дому, блукала вулицями і скаржилася, що пенсію втратила, жити нема на що, розповідала свою біографію. Люди шкодували її та давали гроші.
Потім виявилося, що в неї проблеми з памʼяттю, йде з дому постійно, ні чого вона не потребує.
Так і тут, мабуть. Здається дочка їй …
За кілька днів знову побачила її на вулиці. Вона дивилася, не відводячи очей на Наталю.
— Ірино, це ти, доню? Ти де була усі ці роки? – вигукнула жінка.
Наталі стало ніяково. Люди з цікавістю дивилися на них.
— Я не Іра, ви помиляєтесь! Мене звуть Наталя, і я маю маму. Скільки років вашій доньці?
— Їй зараз тридцять дев’ять років, скоро сорок виповниться, двадцятого липня. А востаннє я її бачила, коли було вісімнадцять.
Наталя була здивована. Не схожа ця жінка на «дивну», погляд адекватний.
— А мені вже сорок два роки. Можливо, я схожа зовні на вашу доньку, не заперечую, але точно не вона!
Жінка сіла на лаву, затулила обличчя руками і заплакала. Наталі стало шкода її. Вона сіла поряд.
– Вам погано? Може, води вип’єте, я збігаю куплю зараз.
— Не треба, дякую. На душі важко дуже, ось тут…
І жінка рукою вказала на область серця.
— А як вийшло, що донька пішла від вас? Шукати намагалися?
— О, це довга історія. Вам, мабуть, додому треба, а ви нісенітниці старенької слухаєте. Вибачте, будь ласка. Від розпачу знаходить на мене смуток – туга.
— Давайте я вас проведу, і ви мені розкажете, я не поспішаю додому, не хвилюйтесь.
— Дякую, Наталю, буду тільки рада. Мене Галина Дмитрівна звуть. Я багато років працювала вчителем початкових класів. Чоловік був, Іринка народилася.
Все було добре, поки їй не виповнилося шістнадцять років. Потрапила в погану компанію, хлопець з’явився недолугий, почала гульбанити, пропадати з дому. Жодної управи не було на неї.
Ми з чоловіком не знали, що робити. І тільки їй виповнилося вісімнадцять років, пішла з дому у невідомому напрямку.
Ніхто не знав куди і з ким. Подруг усіх розгубила, і це не дивно, хто буде з такою дружити? Ми з чоловіком місця собі не знаходили. Єдина донька й таке витворяє.
Я звинувачувала себе, що строга була, намагалася виховувати як належить, вчила доброму, вічному, і ось що з неї вийшло … Значить щось не так я робила. Може, любові не додала, ласки материнської, що аж до недолугих потяглася… Гірко все це.
Поганого прикладу не подавали їй ніколи, чоловік не мав поганих звичок, я теж, нормальна родина була. Що з нею сталося, незрозуміло. Чоловіка мого не стало п’ять років тому, і я зовсім занепала.
Раніше робота хоч була, а зараз я на пенсії. Нічого мені не цікаво, все про донечку свою думаю, де вона, чи жива…
Галина Дмитрівна тяжко зітхнула.
— А ось і мій дім, я на першому поверсі живу, мої вікна. Може, зайдете до мене, поп’ємо чаю? — несміливо спитала вона.
Наталі було незручно відмовити, і вона погодилася.
У квартирі давно не було ремонту, старенький диван, стіл, стінка з кришталем, старий телевізор. Стандартна ситуація з дев’яностих. Наталя ніби перемістилася у дитинство.
— Не багато живу, самі бачите. На пенсію особливо не розженешся. Але мені вистачає все. Їм мало, одяг новий не потрібний, старий доношую.
Сідайте, ось сюди, ось чашка, чай, цукор, печиво свіже, пригощайтеся.
У меблевій стінці стояла велика фотографія дівчини, років шістнадцяти, симпатична. Наталя помітила схожість із собою у тому віці.
– Красива ваша Іра. І на мене справді схожа.
— Ось чому я вас і гукнула, дуже схожі, дивно…
Наталя вирішила допомогти цій жінці знайти дочку. Записала всі дані на аркуші паперу.
— Галино Дмитрівно, мій однокласник працює слідчим, я його попрошу щоб пробив по базах вашу Іру, раптом щось знайдеться? Я вам тоді все розповім.
— Дякую, Наталю! Ти як промінь світла у темному царстві для мене! Я така рада, що ти поговорила зі мною, вислухала. Знаю, що багато хто вважає мене трохи не в собі. Але це від туги та самотності все. Ти приходь ще, вибач я на ти перейшла. І дзвони, ось мій номер мобільного. Я буду дуже рада. І чекаю новин…
Прийшовши додому, все розповіла чоловікові. Він не оцінив її старань.
— Наталю, воно тобі треба? Чужа жінка якась, донька також не зрозумій яка.
— Ігоре, ну, а чому б і не допомогти людині? Вона цілком адекватна, просто самотня і живе спогадами про доньку. Жаль мені її. Вона вчителькою раніше була, явно добра, гідна людина, просто обставини так склалися.
А раптом її дочка жива, і я її знайду. Чому б не спробувати?
– Дивись сама. Як би боком потім не вилізло все це…
— Ой, та ну тебе… У нас дочка якраз у такому віці, як ця Іра. Не дай Боже, з нею таке трапилося б… Так що добрішим треба бути!
Наступного дня Наталя зателефонувала до однокласника Ігоря, з яким була в добрих відносинах, і пояснила ситуацію. Він обіцяв допомогти з розшуком Ірини. Наталя скинула йому інформацію, яку розповіла їй Галина Дмитрівна.
За кілька днів Ігор зателефонував.
— Наталю, значить картина така. Ірини цієї немає на цьому світі, не стало її п’ятнадцять років тому. Але в неї залишився син, якого забрала собі сусідка, самотня жінка, і виростила його.
Прізвище у Ірини інше було, тому мати не могла знайти її, і син її носить прізвище батька, якого теж немає вже. Ось такі справи. Прізвище та ім’я хлопця, адресу, скину тобі. І номер мобільного телефону навіть. Живе у сусідньому місті, три години їзди машиною.
— Дякую, Ігоре, ти дуже допоміг! Дружині своїй привіт передавай!
Наталя трохи засмутилася. Вона так сподівалася, що Ірина жива, і, можливо, живе нормальним життям, але ні… Логічний результат життя з такою поведінкою. Цікаво, син її нормальний? Адже вона не припиняла гульбанити. А це дуже позначається на дітях.
Виходить, у Галини Дмитрівни є онук! А це вже гарна новина! Треба розповісти їй, і бажано при особистій зустрічі!
Після роботи Наталка пішла до Галини Дмитрівни. Вона не знала, як вона відреагує на новину, що доньки не стало. Але мала сказати правду, щоб та не тішила себе ілюзіями.
— Ну що, Наталко, є новини? Заходь! – зустріла її жінка.
— Здрастуйте, Галино Дмитрівно. Так, зараз все розповім! Присядьте на диван. Отже. Ірини вашої не стало п’ятнадцять років тому…
Галина Дмитрівна сплеснула руками і важко зітхнула.
— Ох, не стало моєї донечки… Все-таки не кинула цей спосіб життя… Бідолашна моя дівчинка…
— Але є ще одна новина. У вас є онук. Ірина народила хлопчика, Діму, йому зараз близько двадцяти років. Виховала його сусідка Іри. Ось усе, що я знаю. Ось адреса, телефон тієї жінки. Не знаю яким чином мій однокласник дізнався про все це, чарівник, не інакше…
– Онук? У мене є онук? Дмитрик.. Як батька мого звали… На честь діда назвала, отже. Любила вона його дуже… Ох, Іра-Іро, що ти наробила…
Так треба знайти Дмитрика і все йому розповісти! Він повинен знати, що у нього є рідна бабуся!
Наталко, сонечко, дякую тобі величезне! Мені снилися дивні сни з дочкою, але я їх не розуміла. Тепер все стало на місця.
— А давайте подзвонимо зараз за тим номером, що знайшов Ігор, і дізнаємося про все?
— А можна так? Давай, я тільки буду рада! У мене телефон стаціонарний є, все ніяк не відключу, думаю, раптом Іринка подзвонить … Набирай номер! І почни сама розмову, бо я хвилююся…
Наталя набрала номер, пролунали гудки.
– Алло! – відповів жіночий голос.
— Здрастуйте! Мені потрібна Ольга Мельник, це ви?
– Так, я. А чого ви хотіли? Я купувати нічого не буду, майте на увазі!
— Скажіть, будь ласка, Діма Бондаренко мешкає з вами?
– Зі мною. А що сталося? З Дмитриком щось? — у голосі почулося хвилювання.
— Ні, не хвилюйтеся, ми з іншого приводу. Ви знали його маму, Ірину? Розкажіть, будь ласка, про неї. Справа в тому, що її мати хоче знати, як вона жила, і що з онуком. Я зараз дам їй слухавку.
Галина Дмитрівна взяла слухавку.
— Алло, привіт! Розкажіть, будь ласка, про мою дочку та онука. Я багато років нічого не знала про неї.
— Здрастуйте. Знаєте, Іра з чоловіком жили поруч, у них завжди збиралися дивні особистості, шум, гам. Іра часто була не в собі. Але коли вона була нормальна, то ми нормально спілкувалися.
Вона добра була і чуйна, тільки пішла по кривій доріжці а. Коли вона була вагітна, то якимось дивом тримала себе в руках. Чоловік її, ображав, вона часто лишалась у мене ночувати.
Дмитрик народився нормальним, тільки з маленькою вагою. Пощастило. Після пологів вона знову взялася за старе. Я часто Діму брала до себе, по кілька днів жив. Я самотня, ні чоловіка, ні дітей, дуже прив’язалася до хлопчика.
Іра врешті-решт мені його залишила і поїхала кудись. Потім я дізналася, що не стало її, а чоловіку її дали термін, а там і його не стало. Діма сиротою став. Я стала його опікуном. Хороший він хлопець виріс, книги читає.
— Дякую вам, що не кинули хлопчика! А про мене дочка казала щось?
– Говорила, але мало. Соромно їй було перед вами, тож не хотіла повертатися, соромитися. Сильно її захопили ці погані звички. Жаль дівчину. А Діма сином мені став, мамою називає. Рідну матір майже не пам’ятає. Може, це і на краще…
— Виходить, донька не звинувачувала нас, не ображалася? А я багато років себе докоряла. Скажіть, а чи можна мені з Дімою поговорити чи побачитися? Як вважаєте, він має знати про мене?
— Звичайно, я йому все розповім. Ви рідна бабуся, і маєте побачити онука та спілкуватися. Це добре. У мене немає батьків, Діма був обділений бабусями та дідусями. Тож обов’язково побачимось! Я передзвоню вам!
Галина Дмитрівна була під враженням. Вона має онук. Так несподівано! Її очі радісно сяяли.
— Наталю, а раптом він не захоче зі мною спілкуватися, що тоді?
— Обов’язково захоче, ось побачите!
Наталя йшла додому з почуттям виконаного обов’язку. Чим змогла, вона допомогла цій жінці, яка роками чекала недолугу дочку. Тепер Галина Дмитрівна знає правду, і як не дивно, але вона має заспокоїтись і прийняти цей факт, і жити далі.
Наталя ще не знала, що Діма сам зателефонував до бабусі, і вони довго розмовляли. Він зрадів її появі і обіцяв приїхати в гості.
Ось так випадкова зустріч змінила життя жінки, яка втратила дочку, але знайшла онука. Вона набула нового сенсу в житті. Божий промисел, не інакше…