Вікторія була дуже винна перед колись коханою людиною. Вина щемила серце, лежала на ньому важким тягарем… Віка не знала, чи зможе пробачити себе колись…
…Життя тринадцятирічної Віки та її мами Наталі враз звалилося після того як не стало улюбленого тата й чоловіка. Батько був не лише головою маленької родини, а й особливої душі людиною. Він любив дочку, а Віка любила батька найбільше у світі. Вона була татовою донечкою.
Ні мама, ні Вікторія навіть через багато років так і не змогли оговтатися. Наталя так і не вийшла заміж, бо не знайшла чоловіка, хоч віддалено схожого на покійного чоловіка.
Віці було ще гірше. Вона почувала себе сиротою при живій мамі. Горе підкосило Наталю, вона зовсім забула про дочку. У п’ятнадцять років дівчинка усвідомила, що нікому не потрібна. Вони зрідка зідзвонювалися з матірʼю, але цим присутність мами в її житті обмежувалася.
Закінчивши дев’ять класів, Віка вступила до медичного коледжу та почала підробляти у лікарні. Спершу прибиральницею, потім санітаркою, а після вручення диплома, медсестрою.
Коли Вікторії виповнилося двадцять чотири роки, життя подарувало їй подарунок. У хірургічному відділенні, де Віка працювала медсестрою, вона познайомилася з Іваном.
Він приїхав провідати друга, який перебував на лікуванні після складних процедур. Віка зайшла в палату.
– Дівчино, вибачте, а можна вас на хвилинку? – гукнув її Іван, коли вона вже виходила з палати.
– Так, звісно, ви щось хотіли?
Чоловік представився і попросив Віку добре доглядати друга. При цьому поклав у кишеню халата гроші. Вікторія розгубилася, але потім швидко взяла себе в руки.
– Заберіть гроші, будь ласка. Я обов’язково догляну вашого друга, тим більше що це моя робота. А гроші лишіть собі.
Знайомство важко було назвати вдалим. Наступного дня Віка вийшла з роботи і попрямувала у бік метро.
– Віко, – почувся ззаду чоловічий голос, – зачекайте, будь ласка.
Вона повернулася і побачила Івана, який швидко йшов назустріч.
– Вас же ж Віка звуть, правильно? – Він дочекався кивка. ― Мені дуже незручно за ту розмову у відділенні. Я зовсім не хотів вас образити. Просто дотримуюся думки, що будь-яка праця має гідно оплачуватись. Тому вибачте, якщо я вас образив.
– Все добре, я зовсім необразлива людина, – чемно відповіла Вікторія.
– Як вибачення хочу запросити вас у кафе, – запропонував Іван.
Вікторія зам’ялася, почала пояснювати, що їй час…
– Ви даремно відмовляєтесь! Я знаю найкращу кондитерську у місті. Там найсмачніші тістечка. Ви повинні їх спробувати.
Іван узяв Віку під руку і потихеньку повів до машини. Вона ніколи раніше не дозволяла собі сісти в машину до стороннього, а тим більше йти з ним у кафе. Але Іван здався настільки добрим і привітним, що вона слухняно пішла за ним.
Віка та Іван провели чудовий вечір. Віка давно не почувала себе так затишно, як поряд із цією людиною. Єдине, що напружувало – це вік чоловіка. Визначити це з першого погляду було досить складно, але він був явно старшим. Поруч із ним Віка відчувала себе маленькою дівчинкою.
З того вечора Вікторія та Іван стали бачитися майже щодня. В глибині душі Віка розуміла, що це неправильно, але нічого не могла з собою вдіяти.
Іван сильно нагадував покійного батька. Він був таким же ж сильним, надійним та дбайливим. Коли Віка дізналася, що Іван старший за неї на двадцять один рік, то була вражена.
– Я б ніколи не подумала, що тобі сорок п’ять років, – зі здивуванням зізналася Віка.
Іван посміхнувся.
– Сприйматиму це як комплімент. Значить, я добре зберігся.
Він засміявся.
Віка хотіла припинити стосунки, усвідомлюючи серйозну різницю у віці, але Іван переконав, що це пусті забобони. Через чотири місяці вони одружилися.
Віці було добре і спокійно поряд із чоловіком. Вона так сумувала без кохання, адже після відходу тата відчувала лише самотність. Чоловік із надлишком заповнював цю порожнечу.
Іноді Віка зізнавалася собі, що не відчуває до чоловіка пристрасті чи шаленого кохання, але це було не головне. Віка була безмежно вдячна Івану за його кохання, турботу, увагу, якою він оточував молоду дружину. Вона могла з упевненістю сказати, що щаслива, незважаючи на косі погляди та пересуди навколо їхньої родини.
Перші складнощі виникли через два роки сімейного життя. Віка безуспішно намагалася завагітніти. Обоє мріяли про дітей, але виявилося, що їм не судилося стати батьками. Після медичних досліджень виявилося, що Іван не може мати дітей.
– Люба, пробач мені, – з тремтінням у голосі сказав Іван. – Я не знав, що так вийде. Я зрозумію, якщо ти захочеш піти.
Він замовк. Віці хотілося плакати, але, подивившись на чоловіка, вона зрозуміла, як йому важко.
– Ми впораємося, – тихо сказала вона. – Безвихідних ситуацій не буває… Мабуть…
Іван з вдячністю обійняв дружину і прошепотів на вухо:
– Я тебе дуже люблю.
…З того самого дня минуло чотири роки. Іван та Віка, як і раніше, жили вдвох. Віка так і не наважилася усиновити дитину з дитячого будинку, бо в глибині душі теплилася надія народити свою.
Напередодні святкування двадцять восьмого дня народження Віка засумувала. Здавалося, життя минає. Не про це вона мріяла, виходячи заміж. Іван теж сильно переживав, відчуваючи себе винним, але не міг щось змінити.
У цей складний період у житті Вікторії з’явився Роман. Молодий чоловік приїхав з іншого міста й обійняв вакантну посаду хірурга у лікарні, де Віка працювала. З першого погляду поміж ними пробігла іскра. Ніколи раніше Вікторія не мала нічого подібного.
Вона не розуміла, що з нею відбувається. У голові туман, а в животі метелики. Це було неймовірне почуття. Роман відповідав взаємністю. Чи варто говорити, що за два місяці їхні стосунки стали недозволено близькими.
– Віко, мене дуже напружує, що ти одружена, – одного разу сказав Роман. – Робити підступні речі це не в моїх правилах. Наскільки я зрозумів, твій чоловік хороший мужик, і це ще гірше. Нам треба визначатись. Та й взагалі, я хочу, щоб ти була тільки моя. Ділити тебе ще з кимось – це нестерпно.
Віка важко зітхнула:
– Мені неприємно від самої себе. Іван не заслуговує на таке ставлення. Останнім часом із ним щось відбувається, він дуже засмучений. Потрібно з’ясувати, що трапилося, а потім я у всьому зізнаюся.
Вікторію дуже турбувала ця ситуація. Було дуже соромно. Івана явно щось турбувало, але він відмовлявся визнавати причини.
– Іванку, що відбувається? – запитала Віка напряму. – Ти вже два тижні ходиш сам не свій. Щось сталося?
– Все гаразд, – сумно відповів чоловік. – Я все вирішу сам.
Чоловік остаточно замкнувся в собі, а Віка все більше поринала у нові стосунки. Вони з Романом таємно зустрічалися вже місяць. Який же ж був її подив, коли Віка зрозуміла, що вагітна.
– Навіть не знаю, як так вийшло, – сказала вона Романові. – У нас із чоловіком не могло бути дітей. Тому я розслабилася.
– Віко, що ти таке кажеш! – радісно сказав Роман. – Діти це таке щастя. Я давно дозрів для батьківства і шалено хочу стати татом.
Віка відчувала розгубленість. Все відбувалося так швидко, що голова йшла обертом. Кохання, що несподівано звалилося, перемішувалося з виною перед чоловіком. Усередині все кипіло.
– Все буде гаразд, – лагідно сказав Роман. – Ти сьогодні маєш поговорити з чоловіком. Я хочу, щоб ти переїхала до мене якнайшвидше.
Віка прийшла додому у передчутті складної розмови з Іваном. Набравши в груди повітря, вона все розповіла.
Іван не сказав жодного слова, але Віка відчувала, як йому важко. По її щоках струмком текли сльози.
– Пробач мені, будь ласка, – плачучи, казала вона. – Ти чудова людина. Я вдячна за все, що ти зробив для мене. Ти заслуговуєш на щастя, як ніхто інший. Я дуже хочу, щоб ти зустрів жінку, яка полюбить і гідно оцінить тебе.
– Я все зрозумів, – сказав Іван. – Я піду переночую у сестри. Сподіваюся, що вистачить часу зібрати речі. Прощавай.
Іван пішов. Віка ніколи не відчувала себе так важко. На душі кішки шкрябали. Витираючи сльози, вона зібрала речі й подзвонила Романові, щоби той приїхав…
…Через два місяці Іван та Віка розлучилися. Віка вийшла заміж за Романа та народила сина. Одного дня пролунав несподіваний телефонний дзвінок.
– Віко, привіт, – у слухавці почувся голос Іванової сестри.
– Оля? Привіт… Щось трапилося?
– Івана більше немає, – зі сльозами сказала Ольга. – Вчора були поминки.
Віка побіліла від почутого. Вона не вірила своїм вухам і не могла сказати жодного слова, по щоках покотилися сльози.
– Давня недуга повернулася, лікарі нічого не змогли вдіяти. Іван, просив передати, що не тримає зла і бажає тобі щастя… – Ольга схлипнула, але тут же взяла себе в руки і продовжила: – Коли ти пішла, він був навіть радий. Адже не міг признатися тобі, що скоро його не стане. Понад рік тому лікарі сказали, що шансів немає. Він тебе дуже любив. Живи за себе та за мого брата. Прощавай.
Ольга кинула слухавку.
Роман довго не міг заспокоїти дружину. Вікторії здалося, що вона знову повернулася в дитинство, відчуває те саме, що пережила після відходу тата.
Більше місяця знадобилося Віці, щоб прийти до тями. Роман постійно був поруч і підтримував дружину. Саме тоді вона зрозуміла, що не помилилася у коханій людині.
Попереду було ціле життя. Віка пообіцяла собі прожити його щасливо, зокрема й заради тих людей, яких більше немає…