– Господи, мамо, скільки можна! – Ольга в серцях кинула сумку на старий диван, і той жалібно рипнув пружинами. – Знову про цього Віктора? Він просто сусід, нормальний мужик, хоче допомогти самотній жінці!
Галина Петрівна стояла біля вікна, нервово смикаючи край квітчастого фартуха.
Вечірнє сонце золотило її сиве волосся, зібране в акуратний пучок, і чіткіше описувало зморшки навколо стривожених очей.
– Олечко, доню… – вона запнулася, підбираючи слова. – Ти не розумієш. Щось із ним не так. Ось вчора… Вчора він знову приходив. Стояв під вікнами, дивився. А коли я вийшла полити квіти – одразу почав говорити про ремонт, про те, що будинок старий, що продати його б…
– Боже мій! – Ольга закотила очі. – Ти після того, як не стало тата зовсім самітницею стала! У кожному зустрічному невідомо кого бачиш! Не можна так, мамо!
Тяжке зітхання вихопилося у літньої жінки.
Як пояснити дорослій дочці те, що вона відчуває?
Це відчуття тривоги, коли помічаєш чужий погляд через паркан.
Цю неприродність його посмішки, коли він вкотре “випадково” зустрічається з нею в магазині.
…Все змінилося два місяці тому.
Після гучної сварки з чоловіком Ольга приїхала до матері – “на пару тижнів, поки все не втрясеться”.
Тихий старий будинок на околиці міста, де Галина Петрівна прожила сорок щасливих років із чоловіком Сергієм, раптом наповнилася незвичною метушнею.
Ольга привезла з собою міський ритм життя: постійні телефонні розмови, стукіт підборів по дерев’яній підлозі, шум фену вранці.
Галина Петрівна не заперечувала – яка мати не буде рада дочці?
Але… Щось невловимо змінилося у звичному перебігу днів.
А потім з’явився він…
Віктор Степанович, який казав: – Та облиште ви ці формальності, просто Вітя! – купив сусідній будинок, який пустував останні п’ять років.
Високий, підтягнутий чоловік років сорока п’яти, з уважним поглядом і вкрадливими манерами.
Він ніби виник з нізвідки, і одразу почав проявляти до їхнього будинку надто багато уваги.
– Галино Петрівно! – його голос раз-ураз лунав через паркан. – Може допомогти по-господарству? Дивлюся, паркан у вас зовсім зруйнувався, дошки підгнили… Я б миттю впорався!
Спочатку вона відмовлялася ввічливо.
Потім – все більш рішуче.
Але він не помічав її небажання спілкуватися.
– Вам би продати цей будинок, Галино Петрівно… Що одній бути? Я допоміг би з документами, є хороші знайомі рієлтори…
Ці розмови виникали несподівано, немов з повітря.
То в місцевій крамничці зустріне, то біля хвіртки чатує, то “випадково” пройде повз, коли вона в садку порається.
Будинок дістався їм із Сергієм ще в молодості – старенький, такий що потребував ремонту, але свій.
Скільки сил вони вклали, щоб зробити його затишним!
Сергій сам перестелив підлогу, замінив проводку, облаштував веранду. Щовихідних щось пиляв, стругав, фарбував…
– Це не просто будинок, Галю, – говорив він, обіймаючи дружину за плечі. – Це наше гніздечко. Тут ми Ольгу будемо ростити.
І ростили.
Ось тут на стіні олівцем відзначали, як донька росла.
А на цих дверях досі видно подряпину від першого велосипеда.
А в садку все ще стоїть стара яблуня, на яку вона любила залазити.
Три роки тому Сергія не стало – раптово, серце…
Галина Петрівна думала, що не переживе цього.
Але будинок… Будинок допомагав.
Кожна річ зберігала пам’ять про чоловіка, кожен куточок нагадував про прожиті разом щасливі дні.
– Мамо, ну справді! – голос Ольги відволік її від спогадів. – Віктор же ж правду каже. Будинок старий, ремонту потребує. А ти одна… Може, справді подумаємо про продаж? Купимо тобі квартирку ближче до нас із Павликом, коли помиримося…
– НІ! – Галина Петрівна рідко підвищувала голос, але зараз у ньому задзвеніла сталь. – Це наш дім, Олю. Тут все – тато. Тут ти виросла. Тут…
– Ой, знову почалося… – Ольга демонстративно подивилася на годинник. – Гаразд, мені на роботу пора. Надвечір повернуся.
Вхідні двері гримнули, залишивши Галину Петрівну наодинці з тривожними думками.
День тягнувся нескінченно довго.
За вікном мрячив дрібний дощ.
Галина Петрівна машинально перебирала старі фотографії – єдине, що її завжди заспокоювало.
Ось вони з Сергієм молоді, тільки-но переїхали в будинок.
Ось маленька Оля робить перші кроки.
Ось випускний Ольги – вони стоять утрьох на ґанку, щасливі…
Хтось раптом постукав у двері. Галя аж стрепенулася від несподіванки.
– Хто там? – здивовано запитала вона.
– Галино Петрівно, це я, Віктор! – голос за дверима звучав стривожено. – Там трубу прорвало, терміново треба воду перекрити! Я сантехніка вже викликав!
Серце почало битися частіше. Яку трубу? Чому саме зараз, коли Оля на роботі?
– Я… Я сама впораюсь! – гукнула вона. – Не треба…
– Та облиште ви! Я вже тут, допоможу!
Від клацання замку вона аж оторопіла. Як?! Вона ж не відчиняла…
Віктор стояв у коридорі, тримаючи в руці зв’язку відмичок…
Діловита усмішка зникла з його обличчя, поступившись місцем чомусь холодному…
– Ну що, бабусю… – він ступив вперед. – Поговоримо про продаж будинку? По-доброму, чи інакше?
– Геть! – голос Галини Петрівни задзвенів несподівано потужно. – Геть з мого будинку!
Вона схопила сковорідку.
У цей момент вхідні двері знову відчинилися – на порозі стояла Ольга з телефоном в руці.
Забула документи…
– Що тут таке?.. Мамо?!
…– І давно він вам таке говорив? – молодий чоловік у формі уважно дивився на Галину Петрівну.
Вони сиділи на кухні. Ольга міцно тримала матір за руку, раз у раз кидаючи винуваті погляди.
– Місяці зо два… – Галина Петрівна говорила тихо, але твердо. – Спочатку натяками, потім прямо почав говорити про продаж. А сьогодні…
– Пройдисвіт зі стажем, – кивнув чоловік, закриваючи блокнот. – У трьох районах уже провертав такі схеми. Змушував пенсіонерів продавати житло за безцінь. Дякую, що заявили.
…Пізно ввечері вони сиділи на кухні вдвох.
Чай пах смородиною і м’ятою – як завжди у мами.
– Вибач мені… – Ольга дивилася в чашку, боячись підняти очі. – Я мала тобі повірити одразу…
Галина Петрівна посміхнулася:
– Знаєш… Я сама себе сьогодні наново дізналася. Думала – стара, слаба. А виявилося – є ще сили! – вона помовчала. – Твій дід завжди казав: «Дім – це фортеця. А у фортеці повинні жити сильні люди…».
Вони засміялися, і цей сміх прогнав останні тіні страху зі старого будинку. Їхнього будинку. Який вони тепер точно зможуть захистити разом…
…Ранок видався сонячним.
Галина Петрівна стояла біля вікна, дивлячись, як грають сонячні відблиски на мокрому після дощу листі яблуні.
Старий будинок поскрипував дошками – звично, затишно.
Кожна дошка, кожен кут зберігав спогади.
На столі задзвонив телефон – Ольга.
Після вчорашнього вона дзвонила щогодини, перевіряючи, чи все гаразд.
– Мамо, я домовилася – завтра прийдуть ставити сигналізацію. І замки нові купила…
– Дякую, доню. Але знаєш… Я більше не боюся залишатися сама, – Галина Петрівна посміхнулася своєму відображенню у склі. – Тепер я знаю – сила не в стінах, а в нас самих. У нашій любові до цього будинку, один до одного, до життя…
Вона мала рацію.
Ольга нарешті зрозуміла: її мама – не безпорадна старенька, а мудра і сильна жінка, здатна постояти за себе та за свій дім.
Попереду було багато справ.
Треба зміцнити паркан, полагодити ґанок, підрізати кущі бузку, що розрослися… Але тепер все це не лякало.
Тому що найстрашніше залишилося позаду.
Життя тривало.
І воно було прекрасне – у будь-якому віці, за будь-яких обставин.
Особливо коли знаєш, що поряд – рідні люди, які готові підтримати у скрутну хвилину.
І старий будинок, що зберігає пам’ять про щасливі дні і дає сили жити далі.
А там, у дальній кімнаті, на стіні так само була вицвіла фотографія – молоді Галина й Сергій на ґанку щойно купленого будинку.
Щасливі, сповнені надій…
– Це наше гніздечко, Галю…
І воно залишиться їхнім. Тепер – назавжди…