Олексій був улюбленим внуком у баби Тоні – його сільської бабусі по батькові.
Хлопчик погано запам’ятав діда, старий пішов рано, коли Олексію було близько чотирьох років.
Але все одно якимось дивом ще згадувалися Олексію дідові грубуваті руки, коли він точив косу або майстрував стільчик, сидячи у дворі на широкому пеньку.
Найулюбленішою порою року для Олексія було літо – шкільні канікули у селі в баби Тоні.
Його батько Василь, який одружився з міською нареченою, і залишився в місті, теж сумував за рідним домом, і всі сімейні традиції намагався передати Олексію.
Вони ходили разом на річку рибалити, самі робили вудки зі зрізаних довгих вербових гнучких пагонів, і щовесни латали щілини в дідовому старому, але ще міцному човні.
Баба Тоня любила онука і пригощала їх із Василем вранці сирниками чи оладками. Пічка у баби Тоні завжди була з вечора протоплена. У ній у великому чавунці варилася картопля.
Василь приїжджав до матері і у відпустку, і на вихідних. А на свята привозив і дружину Тамару, яка працювала лікаркою у міській лікарні.
Нарікала баба Тоня, що відвезла сина невістка з села до міста, переманила його.
Але згодом оцінила доброту Тамари, її готовність завжди допомогти, призначити ліки, і дати потрібну пораду.
– Добре, коли лікар є у сім’ї, – хвалилася Тоня сусідкам. – І до лікарні ходити не треба.
– Якби ти ще лікарів слухалася, – відповідали сусідки. – Ти стільки років у полі пропрацювала, здоров’я в тебе завжди було слабе, а ще й корову тримаєш, такий город на твоїх плечах, і картопля… Зменшила б ти своє господарство, Тоню.
– А мені синок допомагає, та й онучик підростає. Як не посадити картоплі на всіх? Знаю, що їм воно не так і треба. Але ж своя картопелька – смачна. Не те, що в магазині… – виправдовувалася Тоня, проте з кожним роком вона почувала себе все гірше, хоч і було їй всього за шістдесят.
Була в Олексія і міська бабуся, мамина мама, яка теж любила село.
Бабуся Іра, в минулому медик, як і дочка, дуже любила гостювати в селі.
В міру сил вона допомагала Тоні на городі, ходила по гриби з Олексію, вечорами варила варення з ягід зібраних в саду, і читала по черзі з Олексієм вголос книжки, що задавали хлопчику з літератури на літо.
Багато курйозного відбувалося з Олексієм у баби Тоні.
Якось загубили були його всією сім’єю, коли він із сусідськими дітьми грався у хованки.
Засів Олексій в хаті на горищі, залізши по крутих сходах із сіней нагору.
Довго чекав, поки його знайдуть, причаївся, і від нудьги почав гортати старі дідові книжки, а потім і задрімав.
Діти давно перестали шукати Олексія, гра закінчилася.
А коли схаменулися бабусі й почали кликати його на обід, то не одразу почули його стривожений голос звідкись зверху.
Побачили, що він на горищі, і назад злізти не може – круті сходи.
Довелося бабусі Тоні лізти по внука і допомагати йому спускатися. Олексій ще й весь у пилюці був, і образився на своїх приятелів, що ті залишили його, не знайшли.
Коли було Олексію років сім, захотілося йому самому зібрати яйця у курнику.
Зайшов він туди, прихопивши бабусини невеликий кошик, зібрав близько десятка яєць, і хотів вийти з курячої загорожі, а тут як тут – півень. І дивиться так недобре на Олексія.
Хлопчик злякався, забарився, став біля дверцят, і не виходить.
А півень на нього дивиться то одним оком, то іншим, повертаючи голову. Олексій тільки намагається вийти, як півень – до нього. Розуміючи, що він може і клюнути, Олексій не ризикнув виносити зібране.
Хлопчик виклав усі яйця назад у курячі гнізда, і прикриваючись порожнім кошиком вийшов із загорожі.
Обережно Олексій відчайдушно розмахував кошиком і кричав:
– Пішов геть, киш-киш звідси!
Півень, зрозумівши, що це виклик для нього, розспівався і боком почав наступати на хлопчика, розпушивши пір’я на шиї.
Але тут почувши шум, вийшла баба Тоня, і не стримала сміху.
– Ну знайшли ви чим зайнятися! Що за суперечка?
– Через яйця, – зізнався Олексій. – Хотів я тобі допомогти, а він – не дає виносити. Дивиться на мене якось дивно.
– Це я його привчила до ласощів. Приходжу і завжди своєму улюбленцю шматочок булки кидаю, – засміялася баба Тоня. – А він такий джентльмен: сам не їсть, а курочок своїх кличе. Вони налетять, все зʼїдять, а йому ані крихти не дістанеться. Ось такий він добрий глава сімейства.
Разом із бабусею зібрав онук знову яйця, а півню дали частування, з яким він вийшов у двір і справді почастував своїх курочок.
Якось, коли Олексій гуляв з батьком, знайшли вони в лісі їжака. Вмовив хлопчик взяти їжачка з собою, батько погодився.
Принесли їжака в сад. Олексій виніс чашку з молоком і поставив перед ним. Спочатку той пирхав, зіщулювався в грудочку, і не реагував.
Але через деякий час, коли йому дали спокій, молоко зникло, а їжачок вже вивчав місцевість.
– Давай відпустимо його, не можна тримати лісового мешканця вдома. Бігає, і нехай іде. За нашим городом – поле, а там і до лісу недалеко, – запропонував батько. – Ми його нагодували. Сподіваюся, йому сподобалося. А з нашим собачкою, що на подвір’ї, йому залишатися не можна.
Кожне сільське літо не тільки зміцнювало здоров’я Олексія, але й було повне різних подій, маленьких пригод, нових знайомств.
Тут в Олексія і перше кохання трапилося.
Дівчинка Ганна була з міста. Вона так само проводить усі канікули в селі і стала для Олексія найкрасивішою і найніжнішою подружкою.
Олексію тоді вже було сімнадцять. Баба Тоня все частіше була слаба, а в селі допомагала по господарству міська баба Іра.
Кохання затьмарило Олексію все. Він проводив багато часу з Ганнусею, і вони встигали наводити порядок і в Олексія в саду, і в Ганни вдома, і встигали погуляти вечорами вздовж річки, усамітнюючись під великою, розлогою старою вербою, гілки якої звисали над водою.
Невдовзі, коли Олексію виповнилося вісімнадцять, він вирушив служити. Баба Тоня, яка так любила онука, перехрестила його перед відходом і з сумом глянула в очі.
– Бережи себе, і повертайся. В село, внучику…
Тієї весни у баби Тоні корівок вже не було. Залишалися в господарстві тільки кури, собачка і кішки.
Олексій писав бабусі листівки, як робив це завжди в дитинстві. Баба Тоня була в нього найулюбленішою.
Йому часом здавалося, що він любив її навіть більше матері. Чи не тому, що змалку носила вона його на руках мало не до школи, співала різні народні пісеньки.
Колихала, вкладаючи спати, поки він був малюком, наспівуючи щось солодко-сонне, незрозуміле, муркотливе, і погладжуючи Олексія, що засинаєв, по волоссю…
Коли Олексій повернувся зі служби, він уже знав, що баби Тоні не стало…
В село він приїхав майже одразу, разом із батьком сходили на місцевий цвинтар.
А потім сиділи вони в кімнаті, дивилися на бабусин і дідів весільний портрет у рамці на стіні й поминали.
Трикотажні скатертини на круглому столі, іконки з лампадкою на ланцюжку… Здавалося, ось-ось бабуся покличе з кухні на свої сирники, оладки, пиріжки, і повіє теплом від бабусиних очей – добрих, розумних…
Олексій дуже переживав цю сумну подію, не приховуючи сліз. І тільки Ганнуся, яка приїхала незабаром, змогла трохи втішити і відволікти його.
– Бабусю я бачила незадовго до того, як її не стало. І пішла вона уві сні – серце. Так сказали лікарі, – прошепотіла Ганна.
– Про що ви говорили? – запитав Олексій.
Ганна раптом почервоніла. Олексій застиг від здивування.
– Вона просила тебе дочекатися… Тут у селі, – нарешті сказала Ганна.
Батько ствердно кивнув головою. Він теж був тоді з ними…
…Тепер до сільського будинку переїхала міська бабуся. Треба було зберігати будинок живим. потребували догляду і кури, і кішки із собачками.
– А мені й добре тут, – зітхала баба Іра. – Тамара почала частіше приїжджати. А там може хоч хтось і збереться тут жити постійно. Невже ніхто не захоче? Така велика родина у нас.
– Ні, про продаж і мови бути не може! – заявив Олексій і багатозначно подивився на Ганну.
Через два місяці молоді оголосили, що вони одружуються.
– Не знаю, може рано нам весілля влаштовувати? – сказала Ганна свекрусі. – Все-таки пів року тільки минуло, як бабусі не стало.
– Нічого, бабуся була б тільки рада. Вона знала, що ви будете разом. Великого свята робити не будемо, скромно посидимо, а з одруженням теж нема чого тягнути, – відповіла Тамара.
Після весілля щасливі молодята стали жити у сільському будинку бабусі.
– Найкращий подарунок ти мені зробила, бабусю, – казав Олексій біля фотографії бабусі й діда, коли пара влаштувалась в будинку. – Такий рідний і улюблений будинок став тепер моїм. Але краще б ти була жива…
– Нашим, – тихо поправила його Ганна. – І ми його будемо берегти. Ми тепер разом, і назавжди…
Ганна влаштувалася працювати на пошті. А Олексій їздив на роботу в місто, де заразом відвідував батьків, і привозив необхідні покупки для дому.
Міські приятелі і друзі були вражені рішенням Олексія жити в селі.
– І не нудно вам там? – питали вони постійно, ніби чекаючи, що незабаром молода сім’я перебиратиметься до міста.
– Анітрохи! Ніколи нудьгувати! Ганнуся дитинку скоро народить… Тож чекаємо поповнення в сім’ї! І якщо все добре буде, то й другу мріємо народити майже одразу ж… – посміхався Олексій. – А де найкраще дітей ростити? Тут, на природі! Де натуральні продукти.
Тож ми думаємо поки що дітей народжувати і ростити, а там, може, і фермерством займемося…
Рахуємо все, плануємо. І батько з матір’ю допомагають, і баба Іра нас не забуває.
Велика сім’я – це чудово! Коли ж нам зараз нудьгувати?