– Миколо, давай на вихідні поїдемо за місто? – запропонувала Катя чоловікові.
– За місто? Чудова ідея! – погодився той.
– Тоді я замовлю нам номер у готелі, – сказала дружина. – Пам’ятаєш, той, де ми були після весілля?
– Як скажеш, кохана! – зрадів Микола.
Він відкрив свій ноутбук. Микола хотів був знайти назву того готелю, як раптом відчув неприємний холодок.
Холодні блакитні очі Віри дивилися з монітора прямо в його душу!
– Але… Як?! Звідки?! Хто?! – не розумів чоловік, застигнувши від побаченого в ноутбуці.
Микола бурмотів щось незрозуміла собі під ніс, коли в кімнату зайшла Катя.
– От і мені цікаво – хто це така на цьому фото? Звідки вона тебе знає? Як ви познайомились? – Катя була явно сердита.
– Люба, я взагалі нічого не розумію. Як вона потрапила на заставку?!
– Так це я її поставила!
– А де…
– Де взяла фото? У тебе. Нічого не хочеш розповісти?!
Микола дивився на дружину, з якою прожив у мирі та злагоді 15 років, і не знав, що відповісти.
– Ну, любий, я чекаю!
– Катю, але ж ти знаєш, як сильно я тебе люблю. Будь ласка, не змушуй казати те, чого не хотіла б почути.
У голосі Миколи чулося відчайдушне благання. Він дивився на дружину і бачив у відповідь – переможний погляд. Ось, мовляв, сам попався на гаряченькому!
– Чому ти думаєш, що я не хочу цього знати? Ще й як хочу! І, як на мене, я маю повне право!
– Катю!
– Що ти все: «Катя, Катя»?! – сказала дружина.
Вона відверто насолоджувалася тим, як спритно викрила чоловіка на брехні. Ні, ви тільки подумайте: 15 років жила з Миколою і була впевнена у його порядності! А тут раптом з’ясовується, що вона не єдина дружина!
– Сонечко моє… Не знаю, що тобі ще сказати.
– Що-що… Зізнатися, що всі ці роки ти мене обманював.
– Ні, люба, я ніколи тобі не брехав, – спробував виправдатися Микола.
– Так-так! Тільки не говорив правду! – сказала Катя
– Ні! Я любив і люблю тільки тебе, а це…
Микола на секунду задумався, щоб максимально точно сформулювати і пояснити, що за жінка дивиться зараз холодним поглядом з монітора. Але Катя не стала чекати і, примруживши очі заявила:
– Та як ти смієш так робити! Я тобі що, дівчинка, з якою можна спокійно хитрувати? Не збираюся я за тобою бігати! Сподіваюся, зібрати речі ти сам зможеш? Ні? Тоді клич свою… Цю… – Катя розвернулась і вийшла з кімнати.
Микола сумно посміхнувся, дивлячись услід дружині.
Не може ж він ось так вивалити весь тягар свого минулого на неї.
Адже в нього не просто таємниця, а ціла купа таємниць. І це справді може зруйнувати його щасливий п’ятнадцятирічний шлюб…
З Вірою Микола був знайомий із самого народження: їхні мами лежали в одній палаті у пологовому будинку.
Вже в садку між хлопчиком і дівчинкою виникло взаємне почуття – почуття неприязні. Микола спеціально знімав пінку зі свого молока і перекладав її у кружку Віри. А Віра у відповідь ховала десь його черевики, рукавиці, чи шапку.
Але одного разу вже в старших класах…
– Віра, ти чого? – тихо запитав Микола.
Віра – дівчинка, яка на кожну підступність відповідала тим самим, тільки цікавіше, зараз плакала.
І Микола не розумів: чому? Віра не плакала, коли у волосся потрапила жувальна гумка.
Не було ані сльозинки, коли отримала двійку за вирваний листок із зошита для контрольних.
Залишалася стійкою, коли завучка виказувала батькам за те, що вони з Миколою розбили вікно або вкотре відірвали від стіни класу шкільну дошку.
Але зараз Віра плакала…
У її руках була якась труха, і сльози, які рясно лилися з синіх очей, перетворювали цю труху на кашку.
– Ну, Віро… – Микола все ще не розумів, що трапилося.
– Миколо, як ти міг? – крізь сльози ледве зумів розібрати Микола.
– Що? – не повірив своїм вухам той.
– Ти… А-а-а… – плакала Віра.
Біля неї відразу з’явилася Світлана, подружка Віри ще з часів садка. Подивилась недобре на Миколу й уточнила.
– Ти серйозно не розумієш?
– Ні, – Миколі ставало лячно через те, що Віра плакала, і що всі знали, чому вона плаче. А він – ні.
– Ти їй у дитячому садку подарував квіти і сказав, що любиш. Пам’ятаєш?
Миколі довелося серйозно напружити пам’ять, щоб із її глибин на поверхню піднялася та історія, що сталася у підготовчій групі. Це був букет із кульбаб, квітів яблуні і звичайних травинок. Віра дуже подобалася Миколі, і він не знав, як до неї підступитись. Ось і намагався звернути на себе її увагу. Тож вирішив діяти як вчив тато – подарувати квіти.
– Гарні! – вперше в синіх очах Віри був не крига, а небо.
– Я даруватиму тобі квіти щодня, хочеш?
– Хочу!
Можливо, це був початок великого кохання довжиною в життя, але тут у їхній діалог вплуталася подружка Світлана.
– Квіточка подарував і тепер думаєш, все, герой? – Світлана повернулася до Віри. – Ану, поверни йому!
– Ні, це мої квіти, – Віра злякано пригорнула перший букетик до грудей.
Дівчинка спробувала відібрати їх, але Віра не віддала. Після цього випадку Микола зі Світланою не спілкувався, а стосунки з Вірою стали ще більш напруженими.
І ось тепер Віра сиділа над тим букетиком, який берегла з самого дитячого садка. Сьогодні вона зважилася зізнатися Миколі, що він їй подобається – з того часу. Ось і принесла його перший букет до школи. Але Микола неакуратно відштовхнув її, і старі засохлі квіти захрумтіли у вологих від хвилювання долонях і розсипалися.
– Віро, – Микола нарешті зрозумів, що він накоїв. – Пробач мені, будь ласка! Не йди, я зараз!
І в мороз, без пальта й шапки, перед самим дзвінком на урок він помчав надвір. Там, за два будинки від школи, стояв квітковий кіоск. Усі гроші, заощаджені на сніданки, Микола витратив на букет. З ним і зайшов у клас. Однокласники загомоніли.
– Ти чого?
– Та він зовсім вже!
– Ви ж сваритеся постійно!
– Наречений і наречена!
Віра почервоніла до кінчиків свого світло-русявого волосся, простягла руку і раптом сказала.
– Добре. Мир. Досить уже через нісенітницю переживати.
З цього дня Микола і Віра не розлучалися. Друзі хлопця підсміювалися з цього шкільного роману, але по доброму. Зате найкраща подруга Віри, Світлана, не давала їм спокою.
– Ти не бачиш, що він щось задумав? – шипіла вона у вухо. – Він же ж дочекається, коли ти розслабишся, а потім щось зробить, якусь капость!
– Ні, Світлано, він справді любить мене, – посміхалася щаслива Віра.
– Недолуга! Ну, як ти не розумієш!
До самого випускного Світлана намагалася посварити Миколу та Віру. А коли ті одразу після школи вирішили одружитися, то влаштувала сварку.
Микола пам’ятав усе. І навіть той момент, коли все зруйнувалося. То був парубоцький вечір. Відзначати вирішили у кафе. Хлопці чудово проводили час, коли раптом майбутньому свідку зателефонувала Світлана.
– Слухай, давай зустрінемося, обговоримо деталі весілля.
– Світлано, ти що, у нас же ж парубоцький вечір!
– Так і в нас дівич-вечір, тому кажи адресу, під’їду на пів години – і далі гулятимемо!
Світлана, звичайно, схитрувала. Незначні деталі можна було б обговорити й наступного дня. Але їй не терпілося потрапити до них. Нишком, попрощавшись зі свідком, вона повернулася в кафе і стала фотографувати Миколу. А потім вирішила, що не завадило б його скомпрометувати.
– Дівчино, а можна вас попросити? – звернулася вона до незнайомки у відвертому вбранні.
– Що? – гучна музика змушувала їх говорити голосно.
– Передайте, будь ласка, моєму хлопцеві дещо, зможете?
– Ну, давай…
– Підійди хвилин через п’ять і передай, що його кохана чекає на вході.
– Добре!
Тут же ж Світлана домовилася з іще однією дівчиною, що та дасть відкоша «її хлопцю, щоб провчити».
Сама ж Світлана фотографувала, як до Миколи, який сидів, підійшла дівчина і, нахилившись, стала щось шепотіти на вушко.
Потім узяла його за руку і потягла до виходу, але дорогою десь загубилася. Світлана непомітно залишила клуб – і вчасно!
– Микола? – звернулася до хлопця незнайомка.
– Так. Ми знайомі?
– Майже. Мене тут просили дещо тобі передати, – почала дівчина.
– Хто просив?
– Неважливо.
І тут незнайомка влаштувала негарну сцену, а потім розвернулася і пішла. Микола розгублено стояв на вулиці і зовсім не розумів, що відбувається Світлана ж відправила ці знімки Вірі. Ось – обіймається з кимось у клубі напередодні весілля, ось – зустрічається з кимось біля дверей. Ну не негідник?!
Микола приїхав на викуп разом із друзями, але біля будинку їх ніхто не зустрів. Хлопці потрапили у під’їзд, але й там не було ні прикрас, ні подружок нареченої. Вдома у Віри нікого не було. До телефону вона не підходила.
– Скажіть, Віра тут? – у ЗАГСі Микола підняв усіх на вуха.
– Ні, а ви хіба не знаєте?
– Не в знаю чого?
– Ваша наречена вранці заїжджала, сказала, що весілля скасовується. Забрала паспорт і поїхала.
– Як…
– Ну, це вже не моя справа, самі розбирайтеся.
Микола вийшов із ЗАГСу, сів на сходах. Його друзі мовчали. Поруч якісь молодята випускали білих голубів. А Віри ніде не було. Вона просто зникла. Ні подруги, ні родичі не знали де Віра.
Лише років через 10, коли Микола вже був одружений, він дізнався: Віра поїхала в інше місто, потім за кордон. Але щастя там не знайшла: невдовзі важко заслабла. До останнього сумувала за Миколою, але пробачити «зраду» так і не змогла. Але тоді, біля ЗАГСу, він не знав, що й думати…
– Що, наречений, кинула тебе твоя Віра? – Світлана в яскраво-жовтій сукні стояла навпроти Миколи, який сидів на сходах.
– Нічого не розумію, що сталося? – Микола уже не приховував сліз.
– Я їй фото відправила, як ти в кафе з різними жінками розважаєшся.
– У якому кафе? Які жінки? Світлано, про що ти?! – Микола щиро не розумів, що відбувається.
– А ти згадуй хлопчику – може, зрозумієш, про що я, – єхидно посміхнулася Світлана.
І тільки тут Микола зрозумів, що за “кохана” викликала його на розмову.
– Світлано, навіщо?! Що ми тобі зробили? – спитав він.
– Та нічого особливого, – знизала плечима Світлана. – Просто я люблю тебе і ні з ким ділити не збираюся. А ти вибрав мою подругу.
– Світлано! – ахнув Микола. – Що ж ти наробила!
Він скочив, але куди бігти? Що робити? Голова гула. Як пояснити Світлані, що така брехня нікому не на користь.
– Миколо, стривай, я тебе люблю! Ми будемо щасливі! – Світлана спробувала наздогнати хлопця.
– Ні! Цього не буде! Не хочу тебе більше ніколи бачити! – різко відповів Микола.
Світлану він бачив тільки раз після цього – років через п’ять після весілля, що не відбулося. З ефектної блондинки вона стала пошарпаною життям огрядною тіткою. Під час випадкової зустрічі на вулиці вона зізналася: після того весілля все пішло шкереберть. Нікуди не вступила, роботу не знайшла, батьки підтримувати не хочуть.
Микола тоді тільки-но прийшов до тями. Відслужив, вступив в інститут, а невдовзі познайомився з Катею. Яскраву брюнетку з великими очима, смішну і з неймовірним внутрішнім вогнем, що зумів розтопити кригу, яка скувала його душу.
І ось тепер Микола має розповісти, як недолугі фотографії перевернули його життя. Ні, він щасливий, що зустрів Катю. Але якби не ті знімки, його діти мали б сині очі. А може, й онуки.
– Люба моя, – Микола підійшов до Каті.
Вперше за 15 років він побачив, як вона плаче.
– Що тобі треба? – Катя вже не виглядала переможницею.
Вона витирала сльози і була схожа на ображену дитину.
– Кохана, фото, яке ти знайшла – це Віра. Ми мали одружитися, але зрада її близької подруги все зруйнувала, – спогади, які Микола ховав глибоко в душі, вирвалися назовні.
І Микола розповів Каті все-все. І про молочну пінку, і про засушений букет, і про знімки, які зробила Світлана.
– Ті світлини зламали життя двох жінок, позбавили мене радості. А тепер і тебе роблять нещасною. Так, ціла купа таємниць…
Катя мовчки сиділа навпроти Миколи і думала про нього, про їхніх дітей, про щасливі 15 років. Микола ніколи не дозволяв їй навіть засумніватися у своїй порядності та почуттях. І тільки зовсім випадково вона побачила відкритий лист з електронної пошти, в якому був цей знімок. Микола зізнався: попросив знайомого оцифрувати фото й обробити.
– Миколо, пробач. Не треба було мені влаштовувати сцену. Вибач. Я не звинувачую тебе. Тільки шкодую, що ти не розповів про Віру раніше.
– Як би я розповів? Боявся, що ти ревнуватимеш до минулого, і я втрачу тебе.
– Коханий, те, що трапилося – це просто жахливо. Але в цьому немає твоєї провини. Ми житимемо як раніше. А таємниці… Нехай ними й залишаться. У мене, до речі, теж є свої…
Катя підморгнула Миколі, і він засміявся. Все-таки він не помилився – саме ця дівчина повернула його до життя, і з нею він готовий жити далі, любити, виховувати дітей та онуків, старіти.
Жити треба тут і зараз. А давні таємниці…
Нехай забудуться і не псують радості і повноту життя.