Вони стояли біля стелажа з консервами, коли до них підійшов якийсь чоловік.
Він нишком зиркнув на маму Олі, яка перебирала банки з тушонкою.
Хоч Оля і була вже досить дорослою, та вона ніколи не замислювалася над тим, що у мами, швидше за все, були й інші залицяльники, до тата.
Ну яке може бути кохання у її мами? Романтика? Зустрічі? Вона ж така скупа на емоції!
Чоловік зупинився трохи віддалік біля варення і взяв розгублено малинове.
Оля подумала – покупець просто замислився. Навіщо йому підслуховувати?
Як і будь який підліток, Оля в магазині нетерпляче закочувала очі і голосно зітхала, клацаючи язиком і бурмочучи:
– Ой… Та ну…
Мама, яка звикла до цих капризів доньки, залишалася незворушною. Вона довго й нудно читала склад на банках з тушонкою.
– Ну ма-амо… Бери вже будь-яку!
– Стривай! Куди поспішаєш? У телефоні не терпиться посидіти?
Олі здалося, що чоловік від маминого голосу стрепенувся і якось наче випростався. Він поставив назад варення і зробив крок у їхній бік…
– Марина? – запитав він.
Мама повернулася повільно, як у драматичному фільмі. Виразам їхніх облич позаздрили б навіть голлівудські актори, які знялися у головних ролях «Титаніка».
Оля так і бачила цю сцену – розгублена, прекрасна Роуз на палубі біля поруччя, за яким темрява океану (у випадку мами стелаж із банками) і Джек… Ох, цей Джек!
Він дивився на маму таким приголомшеним і водночас зляканим поглядом, що Оля одразу зрозуміла – колишній.
Здивувавшись, дівчинка відчула, що їй вже не нудно.
– А вечір починає бути цікавим! – подумала вона.
Мама часто закліпала очима від несподіванки і стиснула обома руками банку з тушонкою.
– Микола?
Чоловік підійшов ще ближче, на відстань витягнутої руки. Він посміхався широко й радісно, а мама – злякано, зніяковіло.
– Привіт, ну треба ж! – сказав Микола. – Скільки ж ми не бачились? Років двадцять? А я тебе впізнав. Одразу ж. Ні, спочатку не міг повірити, але почувши голос, зрозумів, що це ти поза всяким сумнівом. Марина! – повторив він із захопленням її ім’я.
– Ось уже чого-чого, а такого не очікувала… – плутано сказала мама, почавши одночасно поправляти на собі все – зачіску, шарфик, комір пальто. – Я так здивувалася, що навіть забула навіщо сюди прийшла.
– За якоюсь тушонкою, щоб зіпсувати нею спагетті, – буркотливо озвалася забута матір’ю Оля.
Дівчинка кивнула незнайомцю і, схиливши голову набік, зухвало посміхнулася йому одними губами, показавши рівні зубки.
– Ох, так… – зраділа мама можливості переключити частку уваги Миколи на Олю. – Це моя дочка, Олечка. Вже шістнадцять років, уявляєш? Оля, привітайся – це мій… Мій шкільний друг, Микола. Вибач, забула як тебе по-батькові… – винувато закінчила вона.
Микола зробив знак, що це зайве.
– Здрастуйте, – простягла йому руку Оля.
Чоловік усміхнувся і потис її.
– Оля, значить? А ти жвава і впевнена в собі дівчина, так?
– П’ятдесят на п’ятдесят. Щось жарко! – відповіла Оля і, розстебнувши куртку, почала махати на себе рукою.
– Ой, і не кажи, – сказала Марина, щоб хоч щось сказати. – Зараз така молодь, що пальця в рот не клади, все вони бачили, все знають, це не те, що ми росли.
– Ну, ну… Може воно й на краще, – обізвався Микола і знову задивився очима на Марину. – Як ти? Як життя?
Мама Олі відповідала неохоче, підбираючи слова:
– Все нормально, звичайно, я б сказала. Живемо, дітей ростимо. Та хіба все в одному реченні розповіси?
– У тебе ще є діти, окрім дочки?
– Так, ще син, молодший. Ну, а ти? Давно став тутешнім?
– Років уже з десять. Одружився з місцевою, так уже вийшло.
– А з роботою як? Ти ж мріяв, я пам’ятаю, про кіно…
– Так і є трохи, – посміхнувся Микола. – Працюю оператором.
– Та ти що!
– Ага…
– Ой, як я рада… А діти, Миколо? Встигли?
– Доньці сім років.
– Ну, чудово…
Видно було, що новина про дітей втішила Марину принаймні зовні.
Однак від Олі не вислизнув дивний вираз її очей – у них були… Ревнощі.
Так дивляться жінки на своїх колишніх, яких покинули самі.
Неприємно бачити, що той, який за тобою так бігав, знайшов втіху в інший.
– Він повинен був переживати без мене вічно! – з досадою подумає така пані. – Переживати до кінця своїх днів! Бо ж саме я, Я для нього – ідеал! Навіщо він пішов до цієї… Невже мене, ту, яку він ТАК любив, можна забути?
– Як твої батьки? – раптом запитав Микола.
– Тато ще працює, а мами не стало п’ять років тому – серце.
– Співчуваю.
– Та-ак… А ти на батьківщині буваєш нашій?
– У селі? Звісно. Там же ж мама і брат із сім’єю. Влітку навідуюсь.
– А я ось… З того часу й ні разу…
– Знаю. А живете де? У цьому районі?
– Ох, ні, ми це так… Дорогою заїхали, – сказала вона злякано, явно не радіючи перспективам нової зустрічі. – Олю до лікаря возила. Ну, нам пора, ще вечерю готувати, – зазбиралася Марина, струснувши кошиком з продуктами.
– Так, так, звичайно…
– Спагетті хотіла з тушонкою, ой, а баночку так і не вибрала. Візьму цю, без різниці, – говорила вона, ніби виправдовуючись, і кидаючи в кошик першу-ліпшу банку.
– Було приємно бачити тебе, Марино. І несподівано, – сказав він їй.
– Мені теж, мені теж. Так… Бувай здоровий, – відповіла Марина.
Вони дійшли до кінця ряду і Оля засміялася:
– Ой, як ти почервоніла, мамо!
– Помовч.
– Друг твій, значить, так? Гарненький. Ні, як на мене, звичайно, старий, але виглядає чудово – весь на стилі, і очі розумні. Обличчям дуже приємний.
– Ну так, друг, а що такого? У школі разом вчилися в селі. А ти думала я народилася і одразу твоєю мамою стала?
– Розкажеш про нього?
Мама, обережно озираючись, повела Олю у бік виходу.
– Нема чого розповідати, давай, до кас іди, а то ще й там на нього натрапимо. Незручно мені. Треба ж так зустрітися. Місто величезне, а ми – в супермаркеті, – говорила нескладно Марина від хвилювання.
– Але ж ми молочка не взяли, ти для кави хотіла.
– Іди, іди, біля будинку куплю, у тому маленькому задрипаному магазинчику.
Марина розсіяно розплатилася на касі і вони вийшли на паркування. Хвилин п’ять мати водила дочку паркувальними рядами. Оля бачила як глибоко і мрійливо вона задумалася, помчавши в минуле. Раптом вона зупинилася, схаменувшись, і подивилася на небо, з якого почала сипати мряка.
– Та що ж це таке! Де наша машина?
– Ось вона, у тебе перед носом! – вказала Оля на чорну машину, припарковану через одну від них.
– Ну, і що ти водиш мене колами? Смієшся?
– А я там знаю, куди ти йдеш? Ходиш уся така зачарована, про мене й забула. Ох, Микола, Микола, Микола! На всій землі такий один!
– Як ти з матірʼю говориш? Бач крута яка стала. Не забувай хто тебе виростив.
– Ой, мамо! Заспокойся вже з цим, я народжувати себе не просила.
Сівши в машину, вони вирушили додому. Оля від нудьги та цікавості вирішила порозпитувати матір. Їй було цікаво.
– Мамо… Чому ви розлучилися з Миколою? Ти його розлюбила?
– Чому ж одразу я? – обурилася Марина і зрозуміла, що прокололася. – З чого ти взяла, що ми взагалі зустрічалися? Я ж сказала…
– Ой, та облиш. Він на тебе ТАК дивився…
– Дурниці, – заперечила мама, але на обличчі її розквітло задоволення.
– Ні, справді. Він точно досі тебе любить.
Марина закотила очі і зітхнула.
– Розкажи! – наполягала дочка. – Або мені доведеться розпитати про це тату…
– Ах ти ж! Ну давай! Тільки це не пройде – тато зовсім нічого не знає про Миколу.
Оля мрійливо відкинула голову і почала дивитися на ліхтарі вздовж дороги. Їхнє світло згладжувалося від швидкості… Смуги, яскраві смуги… Від однієї лампи до іншої.
– Перше кохання, так?
– Можна й так сказати. Тобі справді цікаво?
– Ага.
– Ну, гаразд… – сказала мама, зручніше вмостившись у кріслі. – Тоді слухай сумну казку про те, що не всі принцеси бувають вірними, добрими й відданими.
Оля такого повороту не очікувала. Вона показала матері здивоване обличчя, а та у відповідь повчально «угукнула»…
– Мені було п’ять років і йому було п’ять. Це, до речі, його спогад, я дитячий садок пам’ятаю погано.
Він закохався у мене з першого погляду. Мене привели за руку в групу, коли вони водили співали якусь пісеньку.
Микола казав, що теж нічого не запам’ятав би з того дня, якби не я.
І ось я заходжу в залу і мене всім представляють…
Микола не міг відвести від мене очей, він відчував таке почуття, якого ніколи раніше не знав, і усвідомив, що це таке набагато пізніше.
Мене поставили з ними і він тримав мене за руку – треба ж так одразу. Микола був вражений.
Далі – школа.
Ми гралися іноді на подвірʼї, просто дружили. Микола був моїм лицарем, ніхто не смів при ньому мене образити чимось або ігнорувати мене.
Він носив мій портфель, чекав на мене після занять. І так до дев’ятого класу…
Розумієш, я ніколи не могла сказати, що люблю його… Були теплі почуття, так…
Але він ніби й не залишив мені вибору – домігся, здобув, виборов, не знаю, як сказати правильніше.
Але мені тоді, через недосвідченість, теж здавалося, що це кохання.
Так і зустрічалися ми до кінця школи. Ти не подумай, далі поцілунків нічого не було, я була дівчиною правильною та й невпевненою в собі, незважаючи на наявність хлопця.
Вважала себе негарною, надто худою, ніякою, загалом.
Знаєш, найпрекрасніші спогади про юність у мене пов’язані саме з Миколою – тільки зараз я це зрозуміла.
Як гуляли ми з ним під місяцем… У мені народжувалося стільки чудових думок, світ здавався поміщеним на мою долоню… На наші долоні… Ми торкалися якоїсь таємниці всесвіту, здавалося, ми можемо досягти всього.
Якось восени, коли вже нападало на землю жовте листя, але ще не встигло пожухнути, ми каталися з ним на велосипедах по всьому селу і листя, жовте, задерикувате листя розліталося з-під коліс, а ми летимо, летимо швидше…
Потім стоїмо на мосту через річку… І знову це відчуття всемогутності, щастя… Здається, що все головне в тебе вже є, залишається тільки зберегти.
Ще запам’ятався наш випускний. Він у нас був незвичайним – у стилістиці під шістдесяті-сімдесяті.
Я була в сукні в квіточку. Шила сама. Микола – у картатій сорочці.
І звучала дитяча пісня з мультфільму… Було так весело того дня…
Ми танцювали з Миколою. Він сказав:
– Все найкраще попереду, чуєш?
Я посміхалася йому.
І він сказав:
– Наступного разу, коли ми танцюватимемо з тобою, ти будеш у білій сукні. На нашому весіллі.
Я жартома відповіла:
– А чому тільки я? Хочу і тебе побачити в білому смокінгу.
– Добре, мій носику. Все для тебе.
– Мій носику?! – перепитала Оля.
– Так, він так мене іноді називав, – посміхнулася ностальгійно Марина, але одразу насупилася. – Йому вже було вісімнадцять – забирали на службу, а я… Я вступила в інститут сюди.
Він знав про це, але не знав, що вся моя сім’я переїжджає разом зі мною – тато отримав тут роботу й житло.
Миколі я про це не сказала – що їду з села назавжди.
Відчуваючи себе вже брехухою, я також казала йому, що люблю, що чекатиму, хоча серце моє вже вирішило, що це кінець…
– Але чому? – не зрозуміла Оля. – Ти ж його кохала!
– Розумієш, Олю, на мене тиснули батьки. Микола був із бідної родини і здавалося, що жодних перспектив йому не світить.
Він мріяв стати оператором, брати участь у зйомках фільмів…
Для моїх батьків це було кумедно. Вони терпіли наші стосунки, доки я була у школі, але постійно нагадували, що Микола мені не пара.
Особливо старалася мати.
Хвилини дві Марина їхала мовчки і Оля не наважувалася ставити запитання.
Вона була під враженням від історії, намагалася її переварити. Зрештою, мама зібралася з думками для подальшої розповіді.
– Микола пішов на службу, а я переїхала в місто. Ми переписувалися. Згодом рідше.
Життя у великому місті захопило мене. Поступово образ Миколі почав розмиватись у мене в пам’яті…
Я бачила безліч інших облич, враження змінювалися одне за одним.
На другому курсі за мною почав бігати твій тато, запропонував одружитися.
Мої батьки були від нього в захваті – своє житло, багаті батьки…
Я сказала Миколі, що між нами все скінчено. Він так просив мене подумати, казав, що дає мені час на роздуми.
Умовляв не зупиняти все й одразу.
– Я завжди чекатиму на тебе. Скільки буде потрібно. Сам турбувати не буду, але знай – я чекатиму.
– Так він мені сказав. З того часу я жодного разу не зв’язувалася з Миколою…
І знову тиша в машині. Обернувшись до бокового вікна, Оля витерла з щік кілька сльозинок. Запитала тільки:
– Ти колись жалкувала про це?
– Так, були такі моменти.
Всі питання здавались Олі зайвими. Чи намагалася вона знайти його? Поговорити по-людськи? Попросити вибачення, нарешті? Знаючи свою маму, Оля і сама могла дати на них відповідь – однозначно НІ…
…Минуло п’ять років, перш аніж мама сама нагадала Олі про Миколу.
– Чи зможеш сьогодні під’їхати після пар? Не можу відновити сторінку в соцмережі. Допоможеш?
– Це терміново?
– Сон дивний наснився. Хочу дещо перевірити…
Вже вдома Марина розповіла дочці таке:
– Пам’ятаєш, я розповідала тобі про Миколу?
Оля зробила незрозуміле обличчя.
– Моє перше кохання. Ми зустрілися з ним у супермаркеті, коли тобі було років шістнадцять.
– А-а-а… Навіщо він тобі? Хочеш кинути заради нього тата?
– Не кажи дурниць! Мені такий сон наснився вчора… Наче я ходжу десь по місту. Це був звичайнісінький сон, а потім у нього раптом увірвався Микола і сон ніби перестав бути моїм.
Микола був таким веселим, молодим… Взяв мене за руку і повів у найближчу будівлю, ми довго піднімалися сходами вгору і опинилися в білому приміщенні.
І ми так розвеселилися!
Я ніби повернулася в молодість! Почали танцювати. Він весь у білому. Я дивлюся в дзеркало – ми промайнули повз нього – і я сама в білій сукні, така юна… Мені років вісімнадцять.
Наша біла пара кружляла в білому залі під звуки давно забутих пісень…
Як же ж сяяли очі в Миколи! Як я сама ожила, стала безтурботною і легкою…
Дивовижний сон.
Коли я прокинулася, мені стало ніяково. Хочу просто знайти його в соцмережах, переконатися, що з ним все гаразд.
Оля поринула у відновлення маминої сторінки. Незабаром їй це вдалося.
– Він давно не заходив, мабуть, роки, – сказала Оля.
– Подивися по друзях.
– Ой, почекай… Тут написано, що він одружений на якійсь Олені. Зайдемо?
– Давай.
Оля прогорнула сторінку Олени і ахнула. Вона зрозуміла, з останнього посту кілька слів.
– Господи!
Марина підсліпувато наблизилася до екрану і прочитала останній запис Олени:
«Вчора, не стало мого коханого…»
Запис було зроблено три дні тому…
Вражені вони одночасно відкинулися на спинки стільців.
Оля хотіла щось сказати, але мама зробила їй знак – мовчи.
Вона встала, і стала ходити туди-сюди, вийшла на кухню, тримаючи руку біля серця.
Оля не розуміла як можна її втішити, але пройшла слідом за нею…
– Мамо…
– Він приходив до мене попрощатися, – говорила Марина, катаючи по підвіконню апельсин. – Виконав свою мрію хоча б уві сні – що при наступному танці ми обидва будемо в білому. Олю! – раптом вигукнула вона і різко обернулася до дочки, схопилася за край столу.
– Ти ж хороша людина, ти не така, як я, правда? Вчися на моїх помилках! Краще одразу сказати ні, якщо відчуваєш, що заслабка для боротьби за своє щастя, аніж давати оманливу надію, а потім різко, без пояснень, кидати людину.
– Я не збиралася, але ж у нього все було добре! – не погодилася Оля.
– А навіщо тоді він мені наснився? Тому що любив і досі!
Оля замислилася на мить, схиливши голову набік. Їй чомусь було важко у цей момент дивитись на матір, яка так і не зрозуміла нічого до кінця.
– Не будь такою самозакоханою, мамо. Не треба так зациклюватись на собі.
Ти лише одна з головних книг його життя, читання якої в певний момент добігло кінця.
Він закрив тебе ще тоді, двадцять п’ять років тому, і не читав більше, бо ж не намагався знайти, повернути…
Він зумів закрити останню сторінку і не повертався до неї більше. Тому й жив повноцінним життям без тебе.
Але, ти знаєш, ми завжди відчуваємо щастя минулого, коли беремо в руки альбоми або ті ж книги, які нас змінили.
Він просто попрощався з тобою – як із книгою, як із подарунком долі, як із тим спогадом, який незмінно повертав його в довірливу юність…
Він просто сказав: – Прощавай…
Марина залишилася на кухні, а Оля повернулася до комп’ютера.
Їй захотілося подивитися сторінку Миколи, поглянути на його й маминих однокласників.
Вона натрапила на фотографію в альбомі одного з чоловіків – на фото була її мати… І Микола.
Такі щасливі!
А мама гарненька, хоча казала, що вважала себе ніякою.
Вони танцювали на випускному.
– Є моменти, – подумала Оля, дивлячись на них. – Які як яскраві спалахи на стрічці життя.
Після них обов’язково щось відбувається – різке, емоційне.
Чи хороше воно, чи погане… Не в тому суть.
Але до нього точно можна застосувати одне загадкове слово – «незабутнє»…