– Це вона, дружина Тамариного коханця, – почула Надія, пройшовши в кінець салону автобуса і вмостившись за двома дівчатами, що поглядали на неї, як тільки вона зайшла в автобус і тепер голосно шепотілися.
Надя зіщулилася, не стільки від холоду, а й від почутих слів. Покрутила головою – поряд нікого більше не було. Але ж не про неї, напевно, йшлося?!
Друга дівчина зупинила балакучу.
– Чого галасуєш? – прошепотіла вона тихіше. – Почує ж!
– Ой, думаєш, вона не знає, з ким живе? – не вгавалася подруга. – Не дивно, що від такої мужик гуляє. Ніяка!
– Зате Тамара надто яскрава! – відповіла їй подруга, засовавшись на місці, мабуть, розмова їй була не дуже приємна.
– Так! Тамара яскрава, так і треба. А ти їй заздриш просто.
– Чому? – усміхнулася дівчина, відвернувшись до вікна, а потім знову повернулася до співрозмовниці. – Бо мужики одружені в чергу стають? А в результаті всі в сім’ю йдуть, бо для сімейного життя такі яскраві не годяться.
– Ой-ой-ой! – сказала подруга. – Їй, між іншим, Ігорчик запропонував поїхати з ним, наобіцяв піти від дружини, та тільки Тамара поки думає.
– Думає? – усміхнулася друга. – Та вона спить і бачить, як би їй з гуртожитку переїхати. Так, що, швидше за все, не вона думає, а Ігорчик.
Ігорчик… Від цього імені стрепенулося серце. У молодості Ігоря, її чоловіка так і називали. Друга молодість заграла? Або як там ще кажуть, сивина в бороду…
Надія не могла в це повірити. Ні, вона, звичайно, знала, що цей гуртожиток давно став справжнім злачним місцем у їхньому містечку.
Жили там усі молоді, самотні, і місцеві мужики частенько там бували.
Скільки сварок було в сім’ях! Скільки пролитих сліз. Але Надя не могла повірити, що і її Ігор може так безглуздо загуляти!
Чи все ж таки, мова йшла не про нього? Містечко їхнє немаленьке, всіх Надя знати не може.
Але тоді на кого сказали «дружина»? Окрім неї кандидатур тут більше не було.
Баба Віра, яка сиділа біля водія, років п’ятдесят уже була одна.
Там, біля вікна, в середині салону дівчинка зовсім юна сидить.
Надія знову озирнулася і не побачила інших жінок. Вона замислилась.
Ігор і раніше на роботі міг затримуватися допізна, тож сказати, що щось змінилося, не могла.
Гроші завжди Надії віддавав, на вихідні не пропадав ніде.
Хоча, якийсь холодок і відстороненість Надя все ж таки вловлювала в його погляді, у вчинках. Та взяти хоча б те, що часто погляд ніби ховає від неї. Вона уваги не звертала, а тепер ось згадала, і наче жаром обдало.
Доїхавши до міста, Надія поспішила вийти з автобуса і, забувши, навіщо приїхала сюди, побачила своє відображення у вітрині крамниці і згадала слово «ніяка».
Це точно про неї! Не любила вона гарно фарбуватися, наприклад. Подруга часто казала їй, що треба попрацювати над собою – хоча б брови виділити трохи, вії підфарбовувати, чубчик може підстригти.
Але Надія тільки відмахувалася.
Вона була природною білявкою – світле волосся зачісувала назад, збираючи на потилиці, білі брівки зливались з білою шкірою, і від цього обличчя її виглядало зовсім безликим.
– Отже, ніяка? – промовила Надя вголос. – На яскраве його, недолугого, потягнуло?
Надія додала кроку і незабаром опинилася біля салону краси. Вона сміливо потягла за дверну ручку. Зайшла всередину і на вітання довгоногої брюнетки у фойє, видала на одному подиху:
– Зробіть так, щоб мене рідна мама не впізнала! Точніше, чоловік!
– А є якісь побажання? – запитала дівчина, яка представилася Алісою, і Надя похитала головою.
Сівши зручніше в кріслі, Надія заплющила очі, намагаючись відігнати подалі думки, які гули, наче рій бджіл.
Згадувалися щасливі моменти їхнього сімейного життя, сварки, які були несерйозними, холодний погляд Ігоря…
Здавалося, час іде неймовірно довго.
Надя наче випала з реальності. Клацання ножиць, запах фарби, рухи рук майстринь, якісь фрази – все це доходило до неї, як крізь щільну завісу.
Вона намагалася ні про що не думати, відсуваючи від себе страхи та сумніви. Але образи Тамари, Ігоря та їхніх зустрічей в гуртожитку виринали перед очима знову і знову…
…Нарешті, голос Аліси вивів її з цієї круговерті думок.
– Все готове, – вона зробила крок убік, даючи можливість глянути в дзеркало. – Подивіться, як вам?
Коли Надя відкрила очі, її серце шалено стрепенулося. У дзеркалі навпроти сиділа жінка, яку вона не впізнавала.
Замість знайомого відображення – сірого, непоказного, на неї дивилася яскрава, ефектна пані з насиченим каштановим волоссям, стильно підстриженим, з чітко намальованими бровами і виразними очима, обрамленими густими чорними віями. Обличчя здавалося зовсім чужим, не її.
– Це… – прошепотіла Надія, дивлячись на своє відображення. – Це… Не я…
Вона встала і зробила крок назад, ніби намагаючись втекти від власного відображення.
– Поверніть все назад! – вигукнула вона, хапаючись за волосся. – Я не можу, це не я!
Аліса, з м’якою усмішкою, взяла її за руки.
– Не хвилюйтеся ви так, Надю, – сказала вона, намагаючись говорити якомога спокійніше. – Вам просто треба звикнути. Повірте, вам дуже личить цей образ. Ви виглядаєте просто чудово!
Надія не відводила погляду від дзеркала. Серце все ще калатало.
– Ні, це. Це занадто, – нервово промовила вона. – Мені не годиться бути такою!
– Подумайте, – Аліса подивилася їй у вічі. – Чому б не дати собі шанс на зміни? Адже ви вирішили зайти сюди з конкретною метою, правда? Ви самі сказали: – Зробіть так, щоб мене чоловік не впізнав.
І повірте, він точно не впізнає, але буде просто зачарований.
Надія повільно опустилася назад у крісло, закривши обличчя руками, намагаючись впоратися з емоціями.
Можливо, Аліса має рацію? Зрештою саме за цим вона сюди і прийшла. Нехай Ігор зрозуміє, що не лише «Тамари» можуть бути яскравими.
Вона, Надія, теж може стати жінкою, за якою обертатимуться на вулиці!
Вона тяжко зітхнула, прибрала руки від обличчя і знову подивилася в дзеркало. На неї дивилася зовсім чужа, незнайома жінка. І їй довелося визнати – вона була гарна.
Не просто гарна, вона виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу.
– Добре, – сказала вона тихо, скоріше собі, аніж Алісі. – Нехай буде так.
Коли Надія повернулася додому, було вже пізно. Ігор був удома. Чувся звук телевізора з вітальні. Вона зачинила за собою двері.
Ігор вийшов на звук, і оторопів від побаченого. Декілька секунд він просто дивився на Надю, не впізнаючи. В його очах читалася суміш подиву й розгубленості. І тільки коли Надія заговорила, його обличчя трохи розслабилося.
– Що, дружину рідну не впізнав? – з легким викликом запитала вона.
Її голос був впевненішим, аніж будь-коли.
– Надя?! – він закліпав очима, приголомшено видихнувши. – Що з тобою сталося? Що це за маскарад?
Вона хмикнула, знімаючи пальто.
– Я просто вирішила змінити імідж, – спокійно відповіла Надія, відчуваючи, як наростає напруга всередині. – Якщо тобі подобаються яскраві жінки, подумала, що й мені час стати такою.
Ігор спохмурнів, явно не розуміючи, до чого вона веде.
– Навіщо це тобі? – спитав він, насупившись. – Ти виглядала чудово і до цього, я не розумію.
– Не розумієш? – Надія різко обернулася до нього. – Ти думаєш, я не знаю, з ким ти проводиш час? Із Тамарою! Наше містечко не таке вже й велике, якщо ти думав, що зможеш довго ховатися!
Ігор насупився.
– Хто така Тамара?! – ахнув він. – Про що ти говориш?
Чоловік ніяк не міг збагнути, що тут таке коїться!
– Досить! – Надія вже не могла стримуватись.
Голос її звучав різко і хльостко.
– Думаєш, я нічого не помічала? Думаєш, що якщо ти пізно приходиш додому, відводиш очі і ховаєшся за роботу, то я віритиму, що ти просто втомився?
– Надю, почекай, ти говориш якусь нісенітницю! – Ігор ступив до неї ближче, але вона відступила на крок назад.
– Нісенітницю? – вона холодно посміхнулася. – Ну, звісно. А гуртожиток? А Тамара, з якою ти обіцяв поїхати далеко? Ти ж їй обіцяв, що скоро втечеш від мене!
Ігор виглядав приголомшеним, його обличчя побіліло.
– Ти себе чуєш? Який ще гуртожиток, яка Тамара? Надю, з тобою точно все гаразд?
– Зі мною все гаразд, – крижаним тоном сказала вона. – А ось тобі краще піти прямо зараз. У тебе, як я зрозуміла, все вже готове. Ну, що ж ти чекаєш?
Він стояв, не рухаючись, і в його погляді промайнуло щось схоже на розпач.
– Я не розумію, про що ти взагалі говориш, Надю. Жодної Тамари немає, я нікуди не збирався йти!
– Звичайно, прикидайся далі, – з гіркотою сказала вона, але тепер шляху назад не було. – Давай, іди до неї. Я тепер також яскрава, буде і на моїй вулиці свято. Ти ж цього хотів? Тож не тягни!
Ігор не знав, що й сказати, і, розвернувшись, пішов у кімнату. Надія залишилася стояти на місці, ледве стримуючи себе від того, щоб не розплакатися.
…Минали дні, а сварка між Надією та Ігорем не затихала. Напруга ставала нестерпною. Ігор кілька разів намагався повернутись до розмови, намагався з’ясувати, хто така ця Тамара, про яку дружина говорила з такою впевненістю. Але щоразу Надія відмахувалася.
– На тебе там чекають, Ігорю, – твердила вона. – Не витрачай на мене час.
Через тиждень напруженого мовчання та підозрілих поглядів, Надія відчула, що її нерви на межі. Її новий образ, який здавався сміливим кроком на початку, тепер почав дратувати. Нескінченні сумніви та тривожні думки оселилися в її голові, і навіть зміни у зовнішності не принесли бажаного полегшення.
Якось, вирушивши за покупками в магазин, Надя зустріла свою колишню однокласницю, Ніну. Та виглядала не дуже – стомлена, з сірими колами під очима і згаслим поглядом, вона ледве ходила між полицями, ніби робила це за інерцією.
Надя не стримала подиву. Зовсім недавно Ніна була щасливою життєрадісною жінкою, а тепер від щастя не залишилося і сліду.
– Ніно! – гукнула Надя. – Ти як? Виглядаєш не дуже… Заслабла?
Ніна підвела очі і знехотя посміхнулася:
– Ні, Надю, не заслабла… – зітхнула вона. – Просто таке життя…
– Може, вип’ємо кави? – запропонувала Надя, розуміючи, що подруга потребує розмови.
За пів години вони вже сиділи у найближчій кав’ярні. Ніна зізналася, що нещодавно розлучилася із чоловіком.
– Втік з однієї з цих… З гуртожитку, – гірко посміхнулася Ніна, дивлячись на чашку з кавою. – Та ти ж знаєш, що Ігорчик завжди був гультяєм…
Надія оторопіла. Бо ж чоловіка Ніни також звуть Ігор! Як вона могла забути?
– Ігорчик, – Надя побіліла. – Стривай, Ніно… А він з ким втік? Не з Тамарою часом?
Ніна різко підвела голову і кивнула:
– Так. З нею. Бачила її, красуня, звісно…
Раптом усе стало на свої місця. Вона і Ніна завжди були схожі – обидві білявки, не любили фарбуватися, і навіть волосся однаково збирали. Здається, вона зрозуміла, що сталося – Надю прийняли тоді за Ніну. У тому автобусі говорили зовсім не про її Ігоря, а про Ніни!
– Ніно, – Надя торкнулася її руки. – Повернеться він до тебе. Ти ж знаєш, він уже неодноразово йшов. Так було.
Ніна похитала головою зі стомленою, але рішучою посмішкою:
– Ні, Надю, не повернеться. А навіть якщо повернеться, я вже не зможу пробачити. Досить. Прожили двадцять років, а що зрештою? Тільки сльози й переживання. Уже краще одній, ніж терпіти це…
Надя не знала, що й сказати. Вона побачила в очах Ніни непохитну рішучість і зрозуміла, що її подруга має рацію. Стільки років терпіти зради, а потім знову і знову пробачати – це більше не життя.
Вони ще трохи поговорили, але думки Надії вже блукали десь далеко.
Повернувшись додому, Надя вирішила, що настав час щось міняти. Спочатку вона приготувала святкову вечерю. Їй захотілося все розставити на свої місця і чесно поговорити з чоловіком.
Коли чоловік повернувся додому, на нього чекав не тільки накритий стіл, а й Надя в новому, спокійнішому настрої. Він приніс букет троянд і, поклавши його на стіл, глибоко зітхнув.
– Надю, так більше не може продовжуватись. Я правда, не розумію, що відбувається. Я нікого не знаю на ім’я Тамара, до цього гуртожитку навіть близько ніколи не підходив. Ти щось вигадала собі…
Надія кивнула, посміхнулася йому і відповіла:
– Знаю, Ігорю… Вибач мені. Я все зрозуміла…
Він здивовано підняв брови:
– Зрозуміла що?
– Що сплутала тебе з чоловіком Ніни, – Надя посміхнулася, згадуючи цей безглуздий випадок. – Тамара – це його пасія, а не твоя. Тепер я розумію, що помилялася. А я ж влаштувала тобі таке… Та й собі… Пробач…
Ігор застиг, а потім видихнув, наче важкий тягар зник з плечей:
– Нічого, головне, все вдалося з’ясувати.
Ігор обійняв дружину, а потім глянув на неї серйозно і обережно сказав:
– Надю, ти пробач, але… Цей твій новий образ… Він зовсім не для тебе. Я не можу звикнути до тебе такої. Бо ж ти зовсім інша. Невже не можна повернути все назад? Ти набагато красивіша була до цих змін. А зараз, ніби не моя Надійка…
Надя посміхнулася, відчуваючи, як напруга зникає.
– Обіцяю, що поступово все виправлю.
Вона поклала голову на плече чоловіка і, пригорнувшись до нього, зрозуміла, що зараз заздрить сама собі…