Марина жила у благополучній сім’ї, забезпеченій, де батьки любили свою доньку, оберігали від усього.
Батько був великим начальником, а мама працювала завідувачкою дитсадка, неподалік їхнього будинку. Господарство в них вела Марія, дальня родичка мами із села. Батько сам був чесним та порядним, так і доньку виховував.
– Марино, ти маєш бути справедливою і чесною, твоя репутація має бути на першому місці, – говорив він дочці.
Влітку, коли мати мала відпустку, вони їхали на дачу за місто, Марія теж з ними, там і проводили час. У школі Марина не зустрічалася з хлопцями, батько строго забороняв, хоча вона була вродливою дівчиною, уваги від хлопців було багато. Після школи дочка вступила в університет. Батько провів із нею виховну роботу:
– Доню, на першому місці у тебе має бути навчання в університеті, я думаю, ти й сама це розумієш. Знаю я вас дівчат, закохуєтесь, а потім… Плачете. Сподіваюся, ти все зрозуміла?
– Так, тату, звичайно навчання, розумію я… – відповідала донька, трохи опустивши погляд, їй дуже хотілося свободи, але вона розуміла, що так і будуть батьки її контролювати.
В університеті Марина й сама не помітила, як закохалася, щоправда, на початку третього курсу. У перші два роки навчання були такі студенти, що пропонували зустрічатися, і вона навіть погоджувалася, але додому приходила вчасно, та й серйозно їй поки що ніхто не подобався.
Сашко їй сподобався одразу – високий, гарний і начитаний. З ним було, про що поговорити, було цікаво. Але доводилося брехати вдома, щоб не засмучувати батька.
– Доню, чому так пізно, заняття давно в тебе скінчилися? – питав батько.
– У бібліотеці засиділася… – казала Марина, щоб теж не засмучувати батьків.
Сашка вона дуже любила, причому готова заради нього була на все. Однокурсники знали, що вони нерозлучні й закохані один в одного. Була молодість і безтурботність, але раптом закоханих вразила новина про вагітність Марини.
Вона переживала і боялася сказати батькам.
– Марино, давай з тобою одружимося, я не проти дитини, – як справжній лицар, запропонував Сашко.
– Сашко, ти не знаєш мого батька. Він мені одразу сказав: – Поки вчишся, ніякого особистого життя. Дивись доню, не підведи мене.
Тепер не знаю, що й робити, я навіть не можу піти в поліклініку, бо стане відомо батькові. Маму теж не хочу засмучувати, – говорила мало не плачучи дівчина.
Подруга Марини порадила їй знайому акушерку, та поїхала нишком від батьків до неї додому. Начебто все пройшло нормально.
Марина з Сашком закінчили університет добре, одразу після випускного вона привела свого коханого знайомитися з батьками. Вони ставилися до нього прихильно, правда батькові трохи не сподобалося, що майбутній зять був приїжджим. Незабаром було шикарне весілля.
Жили молоді з батьками, у величезній п’ятикімнатній квартирі, місця вистачало всім. Минав час, усі чекали спадкоємців. Рік, минув, другий і третій, а вагітність у Марини не наставала.
– Люба, тобі треба поїхати з донькою на обстеження, я домовився, – сказав батько дружині. – Коли вже нарешті діждемося онуків?
Але лікарі розводили руками, допомогти не могли нічим.
Минуло трохи більше семи років спільного життя Марини та Сашка, обидва працювали, вона, як і раніше, обожнювала свого чоловіка, хоча деякі знайомі їй нашіптували:
– Сашка твого бачили з іншою дівчиною, ти дивися за своїм чоловіком…
Їй не хотілося вірити в зраду чоловіка, думала, що наговорюють вони від заздрощів і продовжувала любити свого Сашка, була щаслива, щоправда, засмучувала відсутність дітей.
Марина не втрачала надії, вкотре вийшовши з жіночої консультації, сіла на лавку і заплакала. Вона розуміла, що все марно, сама винна, тоді треба було народжувати, можна було витримати закиди батьків, але тепер нічого не повернути.
Якась стара бабуся, побачивши Марину на вулиці, яка плакала, співчутливо запитала:
– Дитинко, ти через що так сумуєш?
– Я ніколи не зможу стати матір’ю, як таке пережити?
– Що ж робити, якщо не зможеш народити, потрібно взяти малюка на виховання. Таких дітлахів дуже багато, і вони теж плачуть, бо нікого не можуть назвати мамою.
Марина давно вже про це замислювалася, і ця бабуся висловила ту саму думку, яка відвідувала її безсонними ночами. Тисячу разів пошкодувала вона про свій той бездумний вчинок.
– Сашко, давай візьмемо на виховання малюка, ну не виходить у мене завагітніти.
Чоловік промовчав, але Марина сподівалася, що він погодиться.
Минуло близько місяця, коли Сашко сказав дружині:
– Слухай, я згоден взяти новонароджену дитину і навіть знаю де. Підключай батька й заберемо дівчинку.
Батьки погодилися, батько швидко все «залагодив». Марина одразу полюбила гарненьку дівчинку з блакитними очима.
За документами, вони були батьками дівчинки Ганнусі, і тепер вони були повноцінною родиною. Усі любили Ганнусю, навіть Сашко поспішав до дочки додому з роботи.
Марина з помічницею Марією доглядали дівчинку, та підростала і ставала гарненькою, наче лялечка з блакитними очима і темним волоссям. Марія примовляла:
– Наша Ганнуся на татка свого схожа, такі ж блакитні очі, такі ж навіть родимка тільки на іншій руці.
Спочатку Марина не надавала значення цим словам, але одного разу раптом застигла на місці.
Вона весь час ловила себе на думці, що дочка когось їй нагадує, і раптом до неї дійшло.
– А дочка ж схожа на Сашка…
І чоловік зізнався, що тоді в пологовому будинку мами дівчинки не стало, а він з нею зустрічався, і Ганнуся – його рідна донька.
Звичайно він присягався і божився:
– Мариночко, пробач, більше ніколи я не дозволю собі такого. Я люблю тільки тебе і нашу Ганнусю.
Марина не пробачила б чоловіка, якби не було доньки, тільки заради неї довелося пробачити, але батькам не зізналася.
Минуло чотири роки і сталося непередбачуваним. Помінялися часи. Батька Марини звільнили. Як виявилось, і дачу, і п’ятикімнатну квартиру довелося продати. Самі вони переїхали у трикімнатну квартиру, добре, що були заощадження, купили. Марію відправили назад у село.
Далі ще гірше. Від переживання батька не стало. Мати дуже переживала, донька намагалася підтримувати її, розуміла, що вона їй потрібна, навіть допомогти з Ганнусею. Чим далі, тим більше Марина розуміла, що на чоловіка надії немає, він дедалі частіше десь пропадав, казав, що шукає роботу, його теж звільнили, адже його колись прилаштував тесть.
Марина теж шукала роботу. Подруга запропонувала:
– Марино, зараз багато хто їде до Польщі по речі, і тут продають. Давай з’їздимо, а може, у нас щось вийде. Як без роботи сидіти? Дітей треба годувати.
Марина з подругою стали їздити і торгувати, як і багато хто на той час. За Ганнусю вона не переживала, бабуся доглядала її. Якось повернулася вона з поїздки, а мати сказала:
– Кинув нас твій Сашко, зник. Котрий день не з’являється вдома.
Потім прийшов по речі і сказав дружині:
– Поки, мені з вами не по дорозі, я знайшов іншу жінку, Ганнуся нехай буде з тобою, тій жінці, що я маю не потрібна чужа дитина.
Марина переживала, заспокоювало тільки те, що є дах над головою, мама з дочкою поряд, почали з’являтися гроші від продажу.
Вона вже відкрила невеликий магазин, тепер уже не їздила по товар, постачальники за договором самі привозили свій товар. Все налагодилося поступово, минав час, але занедужала мама. Лежала недовго, тихо пішла.
Донька вже була майже доросла, випускниця школи, довго журилися обидві за мамою. Ганна добре навчалася у школі, була красунею, хлопці так і крутилися довкола. Після закінчення школи вступила в інститут. А одного разу навіть запропонувала матері:
– Матусю, ти все одна, та й одна, якщо зустрінеш хорошого чоловіка, виходь заміж, ти ще молода і гарна. Про мене не думай, я самостійна і все розумію. Але дуже хочу, щоб ти була щаслива, ти на це заслужила.
– Не знаю, дочко. Твій батько, мабуть, забрав бажання покладатися на чоловіків, не знаю. Не вірю нікому. Поживемо-побачимо.
Пролетів ще час. Ганнуся закінчувала інститут, зустрічалася з хлопцем, а Марина вже мріяла стати бабусею. Але якось у їхній квартирі пролунав дзвінок. Ганна відчинила. Там стояв її батько Сашко. Вигляд не дуже доглянутий, пом’ятий з рідким букетом квітів та коробкою цукерок. Дочка його не знала.
– Доброго дня, не впізнала тата?
– Я вас не знаю і не хочу знати…
Тут вийшла Марина, дуже здивувалася, а Сашко продовжував:
– Дівчатка, давайте поговоримо, ми ж не чужі, я хочу повернутись. Давайте все з чистого аркуша, га? Ганнусю, ти моя дочка і зобов’язана піклуватися про мене.
– Ви для мене чужий дядько, а всьому я зобов’язана моїй мамі, так що розмова закінчена, – різко відповіла дочка.
– Як би не так, ти мені рідна, а їй чужа, – кивнув він на Марину.
Глянувши у повні сліз очі матері, Ганна виставила Сашка і зачинила двері. Марина плакала, донька обійняла її.
– Матусю, не плач, ти моя найрідніша і найкраща. І неважливо, хто народив, важливо, хто виховав мене, хто вклав серце й душу. Про кращу маму я і мріяти не можу.
Ганна навіть не зациклилася на словах батька, що він рідний.
Як був чужим дядьком, так і лишився.
Вона навіть у думках не хотіла думати, що мама не рідна.
Рідніше за неї, у неї нікого немає!