– Мамо, завтра у нас гості. Хочу познайомити тебе з майбутнім зятем. Ну що ти так реагуєш, ніби я оголосила про кінець світу? — Катя говорила буденно, ніби повідомляла, про покупку нових чобіт. – Доросла дочка зібралася заміж. Цілком рядова подія. Та дай ти спокій своєму фартуху. Він ні в чому не винний. Нервуєш.
Ірина Петрівна подивилася на свої руки, наче на чужі. Вони нервово смикали поділ. «Виглядаю, мабуть, як у поганій мелодрамі, — подумала вона. — Для Каті це справді пересічна подія. Може, так і треба. Все прорахувала, зважила, обміркувала. Шкода тільки, що без кохання».
— Ох, Катю, просто це якось… — Ірина Петрівна не змогла підібрати слів.
Засуджувати не хотілося, а радощів вона не відчувала. Ну та гаразд. Це її життя.
– Що приготувати? — зрештою спитала Ірина Петрівна.
***
Катя ще в підлітковому віці твердо вирішила: “Заміж тільки за розрахунком”. Досить, нажилася в режимі економії. Поки батько був поруч, все ще не було нічого. А от коли він пішов… Загалом на аліменти особливо не розгуляєшся.
У відході батька Катя нікого особливо не звинувачувала. Важко було десятирічній дівчинці розібратися у заплутаних батьківських стосунках. На її думку, все було добре. Тато любив маму, мама дбала про тата, і раптом нате вам будь ласка.
– Катю, я більше не зможу з вами жити. Мені треба виїхати, — якось повідомив Ігор Васильович, батько Каті.
— А коли ти повернешся? – Катя відволіклася від телевізора.
— Нескоро… — Ігор Васильович не дивився доньці у вічі. Щось вивчав за вікном. Хоча, крім тужливих сірих хмар і лисих осінніх дерев, там нічого не було. — Ну кому я обманюю! — Ігор Васильович нарешті глянув на Катю. — Катю, я на зовсім йду. У житті таке буває. Комусь іноді доводиться піти, щоб усі були щасливі.
– Хто це всі? Я ось не буду щасливою. І мама теж не буде, — Катя забула про телевізор, підійшла до батька та обняла його за шию.
Ігор Васильович мовчав. А Катя подумала, що треба підключити маму. Нехай вона пояснить батькові, що він не повинен іти. Але мама повелася дивно:
— Катю, татові справді треба поїхати. Ти на нього не ображайся. Та й на мене також.
Сказала і наче двері зачинили. Скільки б Катя її не розпитувала, не смикала: «Чому? Ну чому, мамо?», Ірина Петрівна відповідала одне: «Так треба. Ти потім зрозумієш».
Але Катя так і не зрозуміла. Просто прийняла, як належне і згодом перестала питати.
***
Жити стало важче. Вони переїхали в іншу квартиру, трохи меншу. Каті довелося змінити школу. Батько спочатку відвідував доньку. А потім переїхав до іншого міста і все… Тільки надсилав гроші. Небагато.
Зовсім нещасною їхню сім’ю назвати було не можна, звичайно. Мама працювала, і жили вони цілком терпимо. Але багато чого Катя дозволити собі не могла. Спочатку вона ображалася:
— Мамо, ну чому у нас така неповноцінна родина? Чого вам із татом не жилося? Он у Оленки тато їй все купує, скрізь возить. А мені: те не можна, це дорого, а без цього взагалі можна обійтися!
— Ну що я можу тобі сказати, Катю, так життя склалося. У тебе тільки один вихід — вивчитися, знайти хорошу роботу, полюбити чудового чоловіка і своє життя збудувати, як тобі подобається, — відповіла Ірина Петрівна.
Вислухавши цю мамину відповідь неодноразово, Катя вирішила: «Чудово! Вивчимось, і про роботу я згодна — треба знайти гарне місце! А ось щодо чоловіків… Навіщо мені здалося це кохання? Вона проходить і що залишається? Пшик. Тому чоловіка шукаємо забезпеченого! Щоб після його відходу залишилася гарна пам’ять у вигляді матеріальних благ».
Коли вона, будучи вже студенткою, поділилася з мамою цими своїми нехитрими планами, та по-старому сплеснула руками і видала:
— Катю, кохання в житті жінки має бути! Без нього будь-яка, навіть найзабезпеченіша родина розвалиться. Це я тобі як знаюча людина говорю.
— Теж мені знаюча людина! Ось ви з батьком начебто кохали одне одного… І де ваша родина зараз? Нема! І грошей нема. Бо тато наш був, на жаль, не олігарх.
— Багато ти не знаєш, Катю, — мама гірко зітхнула. — Ну гаразд, ти дівчина доросла, можна тебе вже не берегти від правди.
І Ірина Петрівна почала розповідати…
***
Ірина з Дмитром любили один одного мало не із середньої школи. Вони завжди були разом. І у старших класах уже ніхто навіть не сумнівався, що вони одружаться.
— Нудне життя в тебе, Ірино, — глузувала з неї подружка Наталка. — Адже все заздалегідь відомо. Відучишся, потім до інституту, а там і заміж за свого Діму. Далі діти, за ними онуки…
— Натомість у тебе життя, як у кіно, — відповіла Іра. – Зустрічі, розставання, інтриги. Я вже заплуталася у твоїх кавалерах. Ти взагалі колись зупинишся, Наталко? Чи будеш чоловіків перебирати до нескінченності?
– Обов’язково зупинюся. Ось знайду найкращого і зупинюся!
І одного разу, перед закінченням школи, Наталка вирішила, що найкращий — це Дмитро. Може, в неї закінчилися інші претенденти, а може, позаздрила тихому щастю подруги. Іра спершу не помічала ні липких поглядів, які Наталка кидала на Діму, ні її загравання з ним.
Сам Діма цього не помітити не міг. І навіть одного разу сказав Ірині:
— Слухай, твоя Наталя, мабуть, на мене око поклала. Не знаю, на що вона розраховує, але я себе поряд з нею не відчуваю у своїй тарілці.
– Наталка? На тебе? Та не вигадуй. У неї шанувальників більше, ніж народу у Китаї. Навіщо ти їй здався? До того ж, вона знає, що тут без шансів, — сказала Іра, але все-таки задумалася.
А згодом і сама помітила, як Наталка поводиться. То ногу на ногу закине, та й так, що Шерон Стоун відпочиває. То сумочку впустить… А потім підніме її так, ніби знімається у фільмах. І все це у Дімки перед носом.
— Наталю, ти припиняй це… — одного разу не витримала Іра.
– Що?
– Сама розумієш. Нема чого на Дімі свої чари відточувати.
— Ревнуєш? А ти знаєш, що ревнують лише невпевнені у собі тітки.
– Ні, не ревную. Просто неприємно…
— Ну, то заздриш. Я можу будь-якого чоловіка отримати. А ти як у дитячому садку: вчепилася в свого Дмитра, так і сидиш з ним, як із улюбленим плюшевим ведмедиком.
— Чому заздрити? Що ти нормального чоловіка знайти не можеш? Від безвиході навіть на Діму кидаєшся, знаючи, що він мене кохає?
— Любить-не-любить… Це ще довести треба. Я клацну пальцями і побіжить твій Діма за мною. Хочеш, перевіримо? – Наталка явно насміхалася.
– Мені це не потрібно, – Іра не хотіла піддаватися на провокації.
Вона встала з лавочки, де вони сиділи, і пішла геть.
— А я, мабуть, перевірю… — тихенько промовила Наталка, дивлячись услід подружці.
Іра не почула. Але зерно сумнівів було посіяно. І одного разу Іра побачила те, чого бачити зовсім не хотіла… Навіть у нічному кошмарі.
***
Вона поверталася від бабусі, трохи спізнившись. Дмитро з нею сьогодні не пішов:
— Твоя бабуся будь кого дістане. Знову плануватиме наше спільне життя. Сходи одна. А я поки що своїми справами займуся. Увечері в тебе зустрінемося.
Іра вже піднімалася на четвертий поверх, коли почула голоси зверху. Слів було не розібрати. Потім почулася якась метушня, потім тупіт ніг. І, мало зачепивши Ірину, сходами збігла Наталка.
— О подруга… Ну що ж! Перевірила я твого Ромео, — повідомила вона і простукала каблучками далі.
Іра, усвідомлюючи зміст сказаного, зробила ще кілька кроків сходами і побачила Діму. Він стояв між поверхами і дивився у вікно. М’ятий, розпатланий. Футболка вилізла з-під ременя…
— Що тут діється? — майже пошепки спитала Іра.
– Твоя Наталка остаточно сором втратила! — Діма обернувся до неї.
— Ви чим тут займалися? — Голос Іри здригнувся, сльози шукали дорогу назовні.
– Ми? Я на тебе чекав, а подруга твоя, схоже, любові шукала! Чомусь моєї!
— Вона шукала? Виглядає так, наче це ти чогось хотів, але не вийшло.
— Та ти… — Дмитро не знаходив слів. — Ну чому ж ви, жінки, такі наївні? Адже тобі не треба розповідати, яка твоя Наталя! Але ти чомусь мене звинувачуєш. Ось що, ти розберися, кому ти віриш, а потім поговоримо!
Він заправив футболку, холодно глянув на здивовану Іру і втік униз сходами.
***
Іра провела безсонну ніч. «Дмитро не винен, а раптом… Хто знає, що діється у чоловіків у голові? Ні, він не міг. Це все перевірки Наталки», — думки тіснилися в голові, штовхалися, заважали заснути.
Вранці вона зателефонувала до Наталі.
— Наталко, поясни мені, що там сталося?
— А твій чудовий Діма тобі не розповів?
— Небагато…
— І що він розповів? Навіть цікаво, як це з його боку.
— Сказав, що ти намагалася… — Ірі було ніяково.
– Он як! Виявляється, це я намагалася! Ну, ну. Вір, подруго! — Наталка кинула слухавку.
А Іра не знала, кому вірити. Наталя була така переконлива. І виглядав Дмитро так, що це наводило на найчорніші підозри. І найжахливіше, що він не дзвонив! Не виправдовувався, не намагався помиритися. Значить є щось таке, за що йому соромно. Раніше вони так страшно не сварилися.
Розмова з Дмитром відбулася за два дні. Дивна, важка, остання. Вони сиділи на тій самій лавці, де зовсім недавно Іра посварилася з Наталкою.
— Іро, навчання закінчено, я їду вступати до інституту. Ти зі мною?
— Я не знаю… — Ірині хотілося, щоб він умовляв, розвіяв її сумніви.
Але Дімка цього не зробив.
– Шкода, – холодно, відсторонено сказав він. — Я думав, що тебе розумію. І був певен, що ти мені довіряєш…
— Та я не знаю, чому вірити! Якби ти мене любив, то міг би переконати! А ти тільки відмовчуєшся і ображаєшся!
— А якби ти мене кохала, то тобі б і на думку не могло спасти, що я можу обманювати!
Дімка підвівся, засунув руки в кишені і пішов геть, залишивши Ірину самотньо сидіти на лавці.
З того часу вони не бачилися. Діма поїхав у Київ. Наталя теж за деякий час поїхала вступати до інституту. Більше вони не бачились.
***
Іра відучилася, влаштувалася на роботу, потім зустріла Ігоря.
На відміну від інших її швидкоплинних кавалерів він був дуже наполегливий.
— Я обіцяю, ти зі мною житимеш як у Христа за пазухою! Виходь за мене, – зробив він їй пропозицію.
І Іра його прийняла, хоч і не любила вона Ігоря. Ні, він їй, звісно, був симпатичний. Дорослий, розважливий, надійний. Та й закоханий був, як хлопчик, незважаючи на те, що був старший за свою обраницю на десять років.
«А на що чекати, — думала Іра тоді. – Кохання – штука ненадійна. Ось Дмитра я досі не можу забути, а він десь живе і горя не знає! Може, я взагалі однолюб, то що тепер, хрест на собі поставити? Ну, вже ні».
І спочатку вони жили з Ігорем цілком непогано. Він любив, вона дбала. Але навіть тоді Ігор помічав:
— Ти ставишся до мене, як до батька чи друга. Ну точно не як до чоловіка. Ні пристрасті в тобі, ні кохання.
— Ну не всім же бути Отелами та Дездемонами, — жартувала Іра.
А сама думала: «Правий Ігор. Наш шлюб немов неповний. Спирається на Ігореву любов немов, і шкутильгає по життю. Від мене йому мало підтримки … Подяки трохи, і симпатії ».
Згодом народилася Катя. Іра з радістю поринула в турботи про доньку. Ігор відійшов на другий план остаточно. Він ще намагався достукатися до дружини. Але вона ніби відгородилася турботами про дитину.
— Я втомлююся, Катя нездужає, їй потрібно багато уваги.
Так вони прожили десять років. Може, Ігор уже тоді почав дивитися на бік у пошуках кохання. Іра не знала, та й не дуже її це цікавило. Вона дбала про сім’ю, він заробляв. Іноді траплялося кохання за розкладом. Іру все це не те щоб влаштовувало… Просто вона звикла так жити.
А ось Ігор зрештою знайшов іншу. Мабуть, вона його кохала. І, може, він тепер щасливий.
***
Ірина Петрівна закінчила свою розповідь, виринула з річки спогадів і подивилася на Катю.
— Так вже… — промимрила та. – Несподівано. А я завжди думала, що в мене цілком собі звичайна сім’я. А тут такі приховані пристрасті.
— Ось чому я тобі говорю, Катю, що без кохання заміж виходити не варто. Щасливою не будеш і іншій людині життя зіпсуєш, — сказала Ірина Петрівна.
— Та ні, мамо, ти мене якраз у протилежному переконала. Все зло від цих ваших високих почуттів. От не було б у твоєму житті цього образливого Діми, і склалася б у тебе з татом хороша родина. Може, без пристрасті, але цілком собі життєздатна. Тобі б просто не було з чим порівнювати! І жила б ти собі щасливо, – Катя зробила свій висновок.
Ірина Петрівна зітхнула: не зрозуміла її дочка. Хоча, може, вона й має рацію…
***
І ось, за кілька років, донька нарешті обрала собі нареченого.
— Ти тільки не влаштовуй сцен одразу, коли він прийде, — сказала Катя після того, як Ірина Петрівна переварила звістку про завтрашнє знайомство.
– А що з ним не так?
– З ним все так! Просто він старший за мене. Ну, добре так старший… Зате чоловік позитивний, забезпечений, досить привабливий. Він мій начальник. Тож…
— Ох, Катю, не схвалюю я цього, — Ірина Петрівна зітхнула. — Але псувати життя тобі не стану. Нехай твій начальник приходить.
— От і чудово! Ти в мене золото.
Катя цмокнула матір в щоку.
***
Ірина Петрівна зранку крутилася на кухні. Хоч дочка й просила не морочитися з частуванням. Але їй хотілося нагодувати шефа Каті за вищим розрядом. Нехай знає, що йому не лише з дружиною пощастило, а й із тещею. Нарешті у дверях завозився ключ. Ірина Петрівна поспішила до коридору зустрічати дорогого гостя.
— Мамо, знайомся… — почала Катя. – Тобі що, зле?
Ірина Петрівна, спершись на стіну, дивилася на супутника доньки такими очима, наче побачила примару.
– Іра? Катю, водички принеси, — чоловік підхопив Ірину Петрівну під лікоть, посадив на пуф, що притулився в кутку.
– Так, не буває, – прошепотіла та. — Дмитро, так просто не буває.
— Та що тут відбувається? — Катя з’явилась із кухні зі склянкою в руках. — Мені хтось пояснить?
— Мені здається, Катю, що наші плани трохи змінюються, — Дмитро глянув на розгублену Катю.
***
Вони сиділи за накритим столом. Але до їжі так поки що ніхто і не доторкнувся.
— Не розумні ми з тобою були, Іро. Молоді та не розумні. Максималізм в одному місці грав. Особливо в мене, — казав Дмитро.
— Та й я не краща, — зітхнула Ірина.
— Дімо, все це, звичайно, дуже мило, але ти хоч мені розкажи, що там було з цією Наталкою на сходах? – Втрутилася Катя.
— Так ти знаєш… Ну що ж. Розповідати особливо нічого. Не знаю, кому і що вона намагалася довести. Та й чи намагалася. Може, просто хотіла подрузі насолити. Є такі люди, яким приносить радість робити гидоти просто так.
Коротше, вчепилася вона в мене на цих сходах, як п’явка. Шептала якісь непристойності на вухо, на шию лізла. Я її ледве відсторонив від себе. Сказав, що в мене Іра є, а такі як Наталка мене не цікавлять. “Які такі?” – Запитує. “Легкодоступні!” – Кажу. “Не чоловік ти!” – вигукнула вона і побігла вниз сходами. А тут Іра підійшла.
Я такий злий був і на цю Наталку, і на Іру. За те, що замість того, щоб поспівчувати, вона мене підозрювати почала. Та й було б у чому! Я ж сам її про цю Наталку попереджав! Казав, що вона до мене нерівно дихає! Так прикро стало: найулюбленіша людина на світі мені не вірить! Ось і повівся, як останній…
А потім життя закрутилося. Навчання, робота… Навіть сім’ю намагався створити. Не вийшло. Дружина моя вчасно розкусила мене і пішла. Тож дітей у мене немає. А нещодавно тебе зустрів, Катю, і так ти мені Іру нагадала. Тепер я розумію, чому… — Діма сумно посміхнувся і замовк.
– І що нам тепер робити? — ніяково запитала Ірина.
– До весілля готуватися! Але спершу поїмо, — Катя потяглася до найближчого салатника. — А чого ви так дивитеся на мене? Одного разу наламали дров, другого разу не буде. Та й часу у вас замало, багатосерійну мелодраму розігрувати.
— Ти хочеш, щоб я… Щоби ми… — Ірина Петрівна заплуталася і замовкла.
– Мамо, ну що ти як дівчинка! Червонішаєш, мямлиш. Так, я хочу, щоб ви одружилися. А я шукатиму своє кохання. Ти сама казала, що без нього ніяк. Ти вже пробач, Діма. Таких почуттів як мама я дати тобі не зможу.
— Я виходжу заміж за нареченого дочки… — Ірина Петрівна ніби пробувала слова на смак. – Це якийсь нонсенс!
— Це життя, Іро! — Дмитро обійняв її за плечі. — Дивне, непередбачуване життя!
***
Іра та Дмитро одружилися. Катя поки що в пошуку. Ні, вона не відмовилася від ідеї знайти забезпеченого чоловіка. Але тепер вона мріє ще й про кохання. Дуже вже хочеться випробувати на собі, що ж це таке.
Що трапилося з Наталкою, нікому не відомо. Але Дмитро чомусь певен: вона так і блукає світом одна. Бо хто ж всерйоз може полюбити таку негідницю… Іра про неї не згадує.