Марина сиділа на лавці у сквері навпроти офісу та спостерігала, як перехожі кутаються у легкі куртки. Вона любила ранню осінь. Коли ще можна було погрітися в променях осіннього сонця, але в повітрі вже витав морозний аромат зими, що наближається.
Жінка дістала із сумки телефон. Половина третьої – Іван спізнювався. Зазвичай чоловік забирав її з роботи, і вони разом їхали на обід до невеликого кафе недалеко. Марина вже збиралася набрати номер, коли раптом почула знайому мелодію дзвінка.
– Привіт, коханий, де ти? – з легкою усмішкою промовила Марина, підносячи телефон до вуха. – Я вже тебе зачекалася.
– Привіт, Марино. Вибач, сонечко, я сьогодні не зможу тебе забрати. У мене термінова нарада, потім треба зробити звіт. Загалом завал на роботі.
– Зрозуміло. Тоді побачимось увечері.
– Так, звісно, мила. Я тебе люблю, – поспішно промовив Іван. – Все, цілую, мені час бігти.
Зв’язок перервався. Марина задумливо забрала телефон у сумку. У цей момент вона ще не знала, що випадковий дзвінок чоловіка стане початком ланцюжка подій, які назавжди змінять їхнє життя. Коли Марина повернулася додому, то виявила, що Іван уже там. Почувши кроки дружини, він різко підняв голову.
– Марино! Ти вже вдома! – Іван схопився з стільця і підійшов до неї, щоб допомогти зняти пальто. – Я таки звільнився раніше. Але вже не дзвонив. Ти все одно, мабуть, на автобусі вже поїхала.
– Так, я бачу, – Марина постаралася посміхнулася. Чоловік якось дивно поводився.
– Як минув день? – спитав Іван, почепивши пальто у коридорі.
– Та як завжди, – знизала плечима Марина. – Нічого цікавого. А як у тебе справи на роботі?
– Та все нормально, – відповів Іван трохи відсторонено. – Звичайна рутина.
За вечерею чоловік був мовчазний і задумливий. Та що відбувається?
– Іване, що сталося? – не витримала Марина. – Ти сьогодні якийсь дивний.
– Та все нормально, – поспішно відповів Іван. – Просто втомився на роботі.
– Іване, я ж бачу, що щось не так, – наполягала Марина. – Розкажи. Що таке?
Іван зітхнув і, відклавши вилку, глянув на дружину. В його очах читалася боротьба. З одного боку, він явно не хотів розповідати їй про свої проблеми. Але з іншого – важко було носити це в собі.
– Гаразд, – промимрив він нарешті. – Тільки пообіцяй, що не хвилюватимешся.
– Іване! – Марина з докором подивилась на чоловіка. – Ну, що ти як маленький? Говори вже давай!
Іван знову зітхнув і, відкинувшись на спинку стільця, почав говорити.
– Сьогодні мама дзвонила. У неї проблеми.
– З тіткою Валею щось сталося? – Марина знала, що стосунки зі старшою сестрою у свекрухи були, м’яко кажучи, напружені.
– Та ні, з тіткою Валею все нормально, – відмахнувся Іван. – Справа в іншому. Мамі потрібні гроші. На машину.
– Гроші? – Марина насупилася. – А скільки?
Іван назвав суму. Марина змінилася на обличчі. Сума була чималенькою. Так, у них були деякі заощадження. Але ці гроші вони відкладали на початковий внесок із іпотеки. Хотіли з їхньої старенької двокімнатної квартири в трикімнатну переїхати.
– І що ти сказав? – тихо спитала Марина.
– Пообіцяв їй допомогти, – промимрив Іван.
– Ти серйозно? – Марина не могла повірити своїм вухам. – Іване, ми ж ці гроші збирали на квартиру!
– Я все розумію, Марино, – Іван винувато опустив голову. – Але якщо мамі гроші потрібні.
– А нам не потрібні? Ти хоч уявляєш, скільки разів я відмовляла собі у всьому, щоб відкласти хоч трохи? І ти так просто вирішив віддати наші гроші своїй мамі?
– Марино, ну зберемо ще.
Марина з гіркотою посміхнулася.
– Коли? За рік? За п’ять років? А якщо у твоєї мами знову проблеми будуть?
– Марино, ну, не треба так, – благаюче промовив Іван.
Марина розвернулась і вийшла із кухні. Скільки разів їй доводилося відмовляти собі в обновках, у походах із подругами у кафе. Та й економити на продуктах часом доводилося, щоби відкласти хоч трохи. А тут у нього мати, бачите, машину захотіла нову!
Марина чудово знала свою свекруху. У тієї завжди були якісь «непередбачені обставини». То їй терміново треба було їхати на інше місто до чергової подруги дитинства. То робити ремонт на дачі. То купувати новий телевізор, бо старий «зовсім дивитися неможливо». І Іван завжди, завжди йшов у матері на поводі!
Марина почула, як у кімнату зайшов чоловік. Ввімкнув світло.
– Марино, пробач мені, – сказав він, сідаючи на край ліжка. – Я тебе зрозумів. Гроші їй не даватимемо.
– Іване, справа не тільки в грошах. Ти весь час ставиш свою маму вище за мене. А в нас, взагалі-то, син незабаром вже до університету йде.
– Ну, що ти таке кажеш, – Іван обійняв Марину за плечі.
– Тобі треба навчитися говорити «ні» твоїй мамі. Ми не можемо постійно нехтувати своїми планами заради її миттєвих бажань.
– Ти маєш рацію.
Ну от, начебто й вирішили розбіжності. За кілька днів Марина вирішила зустрітися з подругою. Вона розповіла подрузі про сварку з чоловіком, про свекруху та її вічні «проблеми». Подруга, як завжди, уважно вислухала та підтримала. Повертаючись додому, Марина вирішила зателефонувати до чоловіка. Сказати, що скоро буде вдома.
– Привіт, Іване. Я вже в дорозі додому. Думаю, хвилин за двадцять буду.
– Добре, кохана. Я тут якраз дороблю щось і чекатиму на тебе, – відповів він звичним тоном.
Марина посміхнулася і вже хотіла покласти трубку, як раптом почула дуже знайомий голос свекрухи:
– Та не переживай ти так. Нормально все буде. Марина твоя нічого не дізнається.
У Марини перехопило подих. Іван не вимкнув телефон.
– Мамо, а раптом вона щось запідозрить? – з тривогою промовив чоловік.
– Іване, ну скажеш, що в тебе на роботі аврал, премію не дали. Ну чи ще щось придумай.
Марина, заціпенівши, слухала цю розмову. Він серйозно? Матері гроші вирішив дати? Адже вони все обговорили, він обіцяв!
– Ну не знаю, мамо… – невпевнено простяг Іван.
– Іване, ну зрозумій ти, – засюсюкала свекруха. – Це ж моя мрія! Я все життя про таку машину мріяла! А тут якраз акція, знижка така гарна.
– Гаразд, мамо, добре. Завтра переведу гроші, – приречено зітхнув Іван.
– От і розумничка! – зраділа свекруха.
– Все, мамо, давай я побіжу, бо Марина вже їде, – квапливо промовив Іван.
– Так-так, звісно, давай.
Поки чоловік нічого не зрозумів, Марина швидше поклала слухавку. Він таки вирішив віддати гроші матері і при цьому обманював її в обличчя. Коли Марина підійшла до будинку, вона не знала, що робити. Вона могла б одразу сказати чоловікові, що все знає, влаштувати сварку. Але що це змінить?
Він вже зрадив її довіру. Злість на чоловіка поєднувалася з образою на саму себе. Чому вона весь час заплющувала очі на його вчинки, вірячи, що все зміниться?
Марина відчинила двері та увійшла до квартири. Іван сидів за столом і щось захоплено читав. Піднявши очі, він усміхнувся до неї.
– Привіт, кохана! Як день минув?
Марина мовчки пройшла до спальні. Іван пішов за нею.
– Марино, що трапилося?
– Ти мені нічого не хочеш розповісти? – спитала вона.
Чоловік розгубився.
– Ти про що? – промимрив Іван.
– Не вдавай, Іване. Я все чула. Ти слухавку не поклав. Ти збираєшся віддати мамі гроші. Хоча мене запевняв у протилежному.
Іван зітхнув. Він зрозумів, що обман розкритий.
– Марино, я… я не хотів тебе обманювати… Пробач мені.
– Вибачити? – повторила Марина. – Легко сказати. А як мені тепер тобі вірити?
– Марино, ну, будь ласка, не гнівайся. Я просто не хотів тебе засмучувати. Мама ж просила…
– Просила? – зупинила його Марина. – А ти, як маленький хлопчик, одразу побіг. Іване, так продовжуватися більше не може. Я не можу більше так жити. Я твоя дружина, і в нас своя сім’я. Але щоразу, коли твоя мати чогось хоче, ти ставиш її бажання вище за наші.
Марина почала збирати речі.
– Я поки що у мами поживу.
І поїхала того ж дня. Іван щодня їй дзвонив і іноді вона навіть відповідала. Все вибачався та вибачався, а потім запропонував завести окремий рахунок. Щоб вона могла сама бачити, куди він гроші переказує. Марина таки дала чоловікові шанс. Може, все-таки він нарешті все зрозуміє…