Брати 30-річний Андрій, 28-річний Сергій та 26-річний Віктор були рідними. Але з дитинства вони були зовсім різними і ніколи не могли налагодити стосунки один з одним.
Ще зовсім маленькими, вони сварилися за іграшки, одяг, любов і увагу батьків.
З віком приводів для сварок ставало лише більше. Тато та мама братів випробували безліч варіантів для врегулювання ситуацій у сім’ї, але все було марно.
Андрій, Сергій та Віктор були добрими людьми, чудово спілкувалися з однолітками, але контакт один з одним налагодити не могли.
У певний момент батьки просто махнули рукою і перестали робити безуспішні спроби подружити братів. Переконати братів любити одне одного, здавалося неможливо.
Тільки бабуся Віра Федорівна не могла змиритися, що онуки не ладнають між собою.
Із завидною періодичністю жінка влаштовувала спільні посиденьки, куди запрошувала онуків.
За чаєм з пирогами Віра Федорівна вела з хлопцями задушевні бесіди, переконуючи їх у тому, що вони найрідніші люди одне одному.
— Мої рідні, ви зрозумієте, що не я, ні ваші батьки не вічні, — часто повторювала онукам Віра Федорівна. – Ви брати, рідні. Ніколи не забувайте про це.
У міру того, як хлопці по черзі закінчували школу і обирали свій подальший життєвий шлях, вони все більше віддалялися один від одного.
Старший Андрій закінчив фінансовий ВНЗ та займався інвестиціями.
Сергій одружився у 19 років на однокласниці та працював водієм великовантажної фури.
Віктор закінчив кулінарний коледж та пройшов стажування за кордоном. Це дозволило стати помічником шеф-кухаря в одному з ресторанів. Потім одружився і став батьком.
Брати жили в одному місті, але зустрічалися лише зрідка на сімейних заходах.
Одного дня їм зателефонувала мама і сказала, що бабусі Віри Федорівни не стало.
Через кілька днів після прощання, батьки покликали братів до себе:
— Ми довго думали говорити вам заздалегідь чи ні, але все ж таки вирішили, що так буде правильно, — мама серйозно подивилася на синів. — Бабуся залишила заповіт. Ми з татом знаємо його зміст, бо бабуся залишила нам копію документа.
— Чи не рано зараз обговорювати заповіт, — спитав Андрій.
— Думаємо, що час, — відповів батько. — Справа в тому, що моя мама вирішила свою квартиру заповідати в рівних частках вам трьом. Ми повністю підтримали її у цьому.
– Чому нам? — здивовано спитав Сергій. – Чому не тобі, тату. Ти ж єдиний син?
— Ми зараз не обговорюватимемо останню волю бабусі, — заявив батько, — це було її рішення і його треба поважати.
Через визначений законом час ви станете офіційними спадкоємцями. У вас є час, щоб обговорити, що робити з квартирою та прийняти спільне рішення.
Після розмови Андрій, Сергій та Віктор вийшли на вулицю. У повітрі повисло напружене мовчання.
– Так, – протяжно сказав Андрій, – несподіване рішення.
– Це точно, – погодився Віктор.
— Що робитимемо? — спитав Сергій.
— Давайте, спочатку переспимо з цією думкою, — звернувся до братів старший Андрій. — Пропоную зустрітися завтра у бабусиній квартирі о 19 годині. Подумаємо і все обговоримо.
Всі погодились і розійшлися по хатах.
Увечері наступного дня брати зібралися разом, причому кожен мав своє бачення того, як розпорядитися спадщиною бабусі.
— Ну що ж, — почав Андрій. — На правах старшого почну першим.
Моя пропозиція полягає в тому, що потрібно продати квартиру та поділити гроші, а потім кожен сам вирішить, як ними розпорядитися.
Можу навіть надати професійну консультацію, куди інвестувати отримані кошти.
— Я категорично проти продажу бабусиної квартири, — обурився Сергій. — Це практично родове гніздо.
У цій квартирі жило три покоління сім’ї. Цей будинок сам по собі культурний спадок, просто так продати квартиру це безглуздо.
— Це здасться дивним, але я згоден із Сергієм, — сказав молодший Віктор. — Квартира в центрі міста, довкола суцільні пам’ятки архітектури. Оскільки квартира на першому поверсі можна відкрити невелике сімейне кафе.
— Що за нісенітниці ви кажете, — невдоволено сказав Андрій. — Нас троє і кожен має отримати свою законну частину. Зробити це можна справедливо тільки продавши квартиру і поділивши гроші.
— Якщо відкрити кафе, то можна також ділити прибуток від діяльності на трьох, — не вгамовувався Віктор. — Усією організацією процесу можу займатись я. Це моя давня мрія мати власне кафе.
— А з якої такої радості, ми маємо виконувати твої мрії? – обсмикнув брата Сергій. — Мені, наприклад, цей варіант зовсім не цікавий.
Я наполягаю, що не можна продавати і перетворювати на харчевню пам’ять про місце, де народилися і жили твої найближчі родичі.
Ще хвилин сорок, чоловіки, перебиваючи один одного, намагалися нав’язати та довести правильність кожного свого рішення.
Закінчилося це тим, що випливли старі дитячі образи, які, по правді сказати, були дрібними та негідними уваги дорослих людей.
Ось тільки для них дрібниці на кшталт тих, хто кому не дав пограти в машинку, виявилися надто реальними.
Воістину, троє дорослих і рідних людей поводилися один до одного гірше, ніж чужі.
Брати посварилися і розійшлися, так і нічого не вирішивши. З того вечора минуло більше місяця, але Сергій, Андрій та Віктор так і знайшли в собі сил і мужності зустрітися знову та поговорити.
Як і в далекому дитинстві, зібрали всіх разом батьки, котрі наполегливо попросили прийти до них додому.
— Знаєте, мої дорогі, — сумно заговорила мама. — Я ніколи не могла зрозуміти, чому ви ніколи не можете порозумітися.
Адже ми завжди намагалися виховувати вас у коханні, у турботі. Ми не вирізняли нікого.
Однак, ви постійно знаходили приводи та причини для боротьби один з одним. Не розумію як так можна?
Ви ж дорослі чоловіки, у вас сім’ї, діти… А ви самі поводитесь як діти.
— Мамо, ми просто різні, — спробував виправдатися за всіх старший Андрій.
— А мені здається, річ не в тому, що ви різні, — не витримав батько. — Ви постійно намагаєтесь конкурувати між собою, але не розумієте, що виглядаєте, м’яко кажучи, безглуздо.
Якщо бажаєте знати, то бабуся цілеспрямовано написала на вас заповіт.
Тато на кілька секунд замовк, а потім продовжив:
— Вона найбільше переживала, що ви живете як чужі один одному. Бабуся сподівалася, що зможе об’єднати вас, хоч би після свого відходу.
Вона неодноразово зізнавалася нам із мамою, що це єдине її бажання.
Усім стало якось не по собі. Брати відчули себе винними. Але навіть після цієї розмови так і не ухвалили рішення, яке могло б влаштувати всіх трьох.
Навіть більше, стосунки між братами зіпсувалися остаточно. До офіційного вступу у спадок і зустрічі в кабінеті нотаріуса, вони більше не бачилися і не спілкувалися.
Але через визначений законом термін, шляхом довгих суперечок, брати вирішили, що єдиним виходом стане продаж квартири.
Чоловіки звернулися до агентства нерухомості, і вже за місяць ріелтор знайшов покупця.
Андрій, Сергій та Віктор приїхали на бабусину квартиру, щоб зібрати її особисті речі та віддати на збереження мамі та батькові.
Віра Федорівна любила колекціонувати скриньки, яких у квартирі було багато.
У найбільшій скриньці, більше схожій на маленьку скриню, брати виявили свої фотографії, дитячі малюнки, вироби та багато іншого.
Кожне фото та виріб були дбайливо підписані почерком бабусі, із зазначенням дати та імені.
Понад годину хлопці розглядали знайдені «скарби» бабусі. Згадували епізоди з дитинства, жартували, сміялися.
— Так… — сміючись, сказав старший брат. — Бабуся була б рада бачити, як ми тут сміялися. Як їй вдалося зберегти всі ці дрібниці. Ностальгія з дитинства, та й годі.
— І не кажи, — погодився Віктор. — Я давно так не сміявся, особливо дивлячись на Андрія в костюмі зайчика на новорічному ранку.
Брати знову дружно розсміялися.
– Слухайте хлопців, – багатозначно сказав Сергій. — А може, ідея Віті переобладнати квартиру в сімейне кафе не така вже й погана?
Брати невпевнено знизали плечима, а Сергій продовжив:
— Це і інвестиції, як хотів Андрій, і збереження родового гнізда, як мені хотілося… Може це і є той правильний вчинок, який нам трьом потрібно зробити?
На кілька хвилин усі замовкли. Мовчання порушив Андрій:
— Ну, я так розумію, що всі «за» чи як…?
Брати схвально кивнули.
Весь наступний рік чоловіки займалися оформленням документів та ремонтом майбутнього кафе.
Конфліктні ситуації між ними, звичайно, траплялися і тепер, але спільна справа зблизила рідних людей.
Незабаром відбулося урочисте відкриття сімейного кафе і дуже хочеться, щоб воно стало справді сімейною справою Андрія, Сергія та Віктора і їхніх сімей.