– Ну що, Маринко, ти з нами їдеш чи ні? У Петра дача пустує, батьки сезон закрили. Ми вже закупилися, відпочинемо там як слід, шашлики посмажимо, – Микола обійняв Марину.
– Ой, відчепись, мені жити нема на що, а ти з відпочинками своїми, – Марина роздратовано відійшла. – Я до родичів поїду, вони бабусин будинок збиралися продати, свою частку в них заберу.
– О-о-о, я з тобою дружу! – Микола знову підійшов ближче.
Але Марина явно не була налаштована знову слухати його недолугі жарти…
…Батьків своїх вона відвідувала дуже рідко. Про що з ними розмовляти?
Вони наче й не старі, а живуть як люди похилого віку. Та ще й ці кури й індокачки по подвірʼю ходять, тільки й дивись, ще не туди десь наступиш.
Приїдеш до них і слухай їх з ранку до вечора:
– Маринко, бачила у нас півник який молодий? А морква цього року солодка, ти ж у дитинстві її так любила гризти!
– Маринко, дивися тато он яку мені табуреточку змайстрував, щоб грядки полоти. Легка, гарна!
І всі розмови про нісенітниці, про те, що яйця від молодих курочок смачніші.
Що буряки цього року дрібні, а яблука наливні, аж кісточки видно.
Що старого кота мати сама лікувала травами і кіт живе!
Оце радість про все це говорити, ну нісенітниця якась!
І тільки й чути – Маринко, Маринко!
Ну, точно у неї батьки обоє дивакуваті.
Жили в місті, навчання закінчили. А потім раптом ще в молодості продали свою квартиру і поїхали в глухе село. Бачте роботи у місті не було і вони вирішили виживати в селі!
Хоча батько якось проговорився, що він спочатку ще намагався з другом бізнес зробити, але вони начебто швидко все втратили.
А за іншою версією у батька цей друг бізнес просто забрав і кинув його. І батько йому ще винен був, тому й квартиру свою вони продали.
Це вони з мамою згадували, а Марина випадково почула.
Слабкі в неї батьки, жити не вміють, село селом обоє тепер стали…
Мати в якихось старих лахах вічно ходила, сама їх вишивала.
Та й батько не кращий – у старій футболці, або сорочці навипуск і якісь ледь не шаровари вдягне і радий ходить.
На старих фото, які мати ховала, вони були схожі на хіпі – у кльошах і волосся в обох довге. Там вони круто виглядали, а видно потім від навчання диваками стали.
Ще б пак, на фізико-математичному вчитися, то точно мізки по іншому запрацюють.
Обоє хотіли піти в науку, а наука їм ручкою помахала – нікому вона не потрібна була.
Ось вони й стали на селі кіз розводити.
Марину вони народили, коли їм уже за сорок було. Потім Марина теж випадково дізналася, що у мами була ще вагітніть, коли вони навчалися. Але малюка вона не виносила…
А потім у них довго дітей не було. А як у село поїхали, повітря там свіже, молоко козине пили, от і народилася в них Марина. Вони вже й не сподівалися, що дитина у них народиться.
Досі посеред хати в них колиска висить – це батько зробив. Вони як з того часу отаким старомодним захопилися, то так і живуть!
На свята батько Маринки свічку запалював і говорив щось схоже на молитву.
Але це була не молитва – вони в неї обидва невіруючі. А ці слова батько ніби сам придумав і Марині, коли вона підросла, теж казав їх разом з ним промовляти зі свічкою в руці.
Зараз вона, щоправда, їх уже й не пам’ятала. Набридли Марині їхні погляди на життя і дивацтва.
Вона навіть на зло батькам у кулінарне училище вступила. Хоча вони й казали, що тепер інші часи і треба здобувати хорошу освіту.
– А раптом часи зміняться знову? Я що тоді, теж буду кіз, як ви розводити? – тут же в’їдливо сказала Марина. – А кухарем у всі часи я роботу знайду, так що це найкращий вибір!
Сказала Марина і поїхала від них…
Вивчилася, отримала диплом кондитера й працює у приватній кондитерській. Як не дивно, їй і справді подобалося готувати. Та й хлопці у кондитерській веселі, з гумором.
Батьки її залишилися вдвох і дуже переживали, як Марина житиме сама. Але Марина була тільки рада вибратися з-під їх опіки і їх способу життя.
Жили вони нудно й аскетично, а Марині хотілося чогось яскравого. Міського шуму, вечірніх вогнів, гарних речей, велику квартиру та машину.
І звичайно ж їй хотілося шаленого, справжнього кохання. Коли вона тільки з Миколою познайомилася, Марині здавалося, що це й справді справжнє почуття.
Їй здавалося, що він схожий на неї, такий же ж небагатий, але молодий, активний і цілеспрямований.
Вони навіть майже зібралися одружитися, але ось що дивно – чим більше Микола, як мантру, озвучував їхні спільні мрії, тим нуднішим він їй здавався.
Вона раптом помітила в ньому дріб’язковість і бажання виїхати за рахунок інших. І спеціально бовкнула йому про хату бабусі.
Їй раптом незрозуміло чому захотілося поїхати до своїх батьків. Бо ж Марина не була в них років п’ять так точно, якщо не більше.
Вони звичайно іноді з нею зідзвонюються, але Марина впевнена, що їм і без неї непогано. Вони досі люблять один одного, отакі диваки, що застрягли в минулому.
Вони всюди виявилися чужими, навіть у селі вони як білі ворони, так і не прижилися за стільки років.
Мама правда, якийсь час у сільській школі викладала. Її учні всі далі вчитися пішли.
Але сільська сусідка дуже сварилася з матірʼю Марини за те, що син її замість того, щоб стати механізатором, став захоплюватися фізикою і в місто поїхав.
Їх там усі вважають тими ж таки диваками, тож Марина й поїхала з села.
У цьому ж селі жила і їхня далека родичка баба Зіна.
Ось її будинок і продали, а Марина вирішила поїхати до батьків під приводом, що в неї погано з грошима і вона хоче попросити батьків поділитися спадщиною…
…До села Марина добиралася довго.
Спочатку електричкою, потім автобусом.
Автобус зупинився далеко від будинку, і Марина, сварячись на себе за безглузде бажання сюди поїхати, ледве дійшла до хати.
Від осінніх дощів дорогу розмило, все було як раніше.
Хвіртка була відкрита, та й будинок теж, але Марину це не дивувало – батьки завжди все тримали навстіж.
Правда на подвір’ї не було ніякої живності, що Марину тільки потішило.
Марина зайшла в хату. У ній було навдивовижу холодно. Батько зазвичай топив пічку, вони не визнавали іншого тепла. Але грубка була зовсім холодна…
Марина набрала номер телефону батьків – вони користувалися одним.
Але він був недоступний…
– Як завжди батьки у своєму репертуарі! – вирішила Марина. – Видно пішли до когось у гості, а телефон розрядився.
Марина вже пошкодувала, що вирішила зробити їм сюрприз і приїхати без попередження.
Вона приготувала собі чай, сіла на диван і загорнулася у в’язаний плед.
Його мама в’язала із залишків ниток, він був теплий і веселий, із різнокольорових квадратиків.
– Залишається тільки чекати, коли вони прийдуть, – вирішила дівчина.
Марина прикрила очі, бо ж втомилася з дороги, і задрімала.
Прокинулася вона від якогось дивного шуму. Марина раптом почула тиху розмову. Дівчина зрозуміла, що не почула, як зайшли батьки.
І дивно, чому вони не увімкнули світло?
Батько стояв біля вікна у верхньому одязі, а мама втомлено поклала йому голову на плече і заплющила очі.
– Ти тримайся за мене, нам з тобою поки не можна йти, чуєш Оленко? – сказав тато мамі.
– Я більше нічого не хочу, Аркадію! Ми з тобою просто невдахи, навіть наша дочка нас соромиться. Навіщо нам таке життя, ми нічого не змогли зробити з того, про що мріяли!
– Перестань, Олено, це неправда, адже у нас є Марина і наша любов, що ще нам потрібно? – тато взяв маму за плечі, але вона обмʼякла на його руках, наче їй стало недобре.
Марина з нерозумінням дивилася на все це, їй здавалося, що відбувається щось недобре. Вона хотіла їм гукнути, хотіла підвестися, але голосу не було.
Зійшов місяць, висвітлив їхнє вікно, і Марина раптом зрозуміла, що біля вікна нікого немає!
Дивно, що вони досі не повернулися, адже завжди ночують удома.
Марину охопило якесь погане передчуття, занепокоєння не давало їй заснути. Погляд її зупинився на смішній поличці на стіні.
Там досі стояли її дитячі вироби із глини. Тато їх обпалював у печі і вони разом їх розфарбовували.
Поруч у скляночці стояв залишок свічки. Тієї самої, яку вони запалювали на свята разом, коли ще були сім’єю.
І Марина, піддавшись незрозумілому бажанню, запалила цю свічку і слова раптом згадалися, наче вона їх і не забувала.
Вона говорила і говорила їх, і їй від цих простих слів про те, щоб усі близькі були здорові та живі, ставало легше. А потім прийшла впевненість, що все буде гаразд.
Вона загасила свічку і одразу заснула…
…Вранці Марину розбудила сусідка. Вона зайшла і здивувалася:
– Марино, а ти тут звідки?! Ти все знаєш?
– Що знаю?
– Та що твої в районній лікарні обоє? Дуже вони заслабли, і то обоє разом злягли!
– Як мені туди доїхати?! – одразу скочила Марина з дивана.
– Ходімо скоріше, Славко мій тебе машиною довезе! – покликала її за собою сусідка.
Марині заскочила у лікарню і натрапила на хлопця у білому халаті. Обличчя його було дуже знайоме, і де вона його бачила? Начебто він у мами колись у школі вчився. Справді, це ж Максим!
Він теж її впізнав і явно їй зрадів:
– Маринко, привіт, яка ти молодець, що приїхала. А говорили твій номер ніхто не знає, хотіли зателефонувати тобі, та не знали куди. Але тобі пощастило, твоїм вночі несподівано набагато краще стало, ми їх уже в звичайну палату переводимо. Агов, а ти сама чого така побіліла? Та ти що, Марино?
Вона посміхнулася і зрозуміла, що голова крутиться і ніг під собою вона зовсім не відчуває…
Чиїсь сильні руки одразу її підхопили. Але цього Марина вже не усвідомила, вона була зовсім без сил…
…Надвечір Максим зайшов до неї в палату.
– Ну що, Маринко, тобі краще? Хочеш я тебе до батьків твоїх проведу?
– Хочу, – схвильовано сказала Марина.
Батько, побачивши доньку, спробував підвестися, але так і ліг на подушку.
А мама дивилася так, ніби не вірила своїм очам, що це її Маринка приїхала.
– Мамо, тату, лікар сказав, що тепер все буде гаразд! А я за вами доглядатиму і більше нікуди не поїду, я обіцяю!
Максим домовився, щоб Марина ночувала в них, поки доглядає батьків. А сам заходив щодня і робив усе, щоб поставити швидше батьків Марини на ноги.
– Мамо, кажуть за вас усе село переживає! Сусідка ваших курей і гусей до себе поки що забрала. І кота і собачку. Добре, що вона двері випадково забула зачинити, а то я б додому й не потрапила!
Мама взяла Марину за руку і раптом сказала:
– Аркадію, а ти мав рацію, ми не дарма прожили життя, адже у нас є Маринка. А вся ця фізика та математика це мабуть для інших, ну що поробиш!
Марина сама мало не розплакалася. Вона не стала розповідати, що бачила їхнє видіння. Видно тоді вони й були між життям і небуттям. Ні до чого про це згадувати.
Але тепер вони живі й Марина зрозуміла, що це найбільше щастя, коли твої батьки живі…
Батьків не обирають, але якби обирали, Марина обов’язково вибрала б тільки своїх батьків. Вона тільки тепер зрозуміла, як любить їх і як дорогі їй спогади про її безтурботне сільське дитинство.
Так, вони дивакуваті, але вони все одно чудові.
А ще Максим так мило з нею говорить! Він сказав, що вона схожа на маленьку дівчинку-ельфа з казки і він щасливий, що вони знову зустрілися.
Зрештою кухарем можна працювати будь-де. Максим її вмовляє залишитися, він не хоче її втрачати.
А Марині вже й не хочеться їхати звідси.
Напевно, вона така ж дивакувата, як і її батьки. Але їй тепер теж здається, що тут вільно дихається. І що тільки тут видно небо, а люди тут простіші й добріші.
Мабуть і справді – де народився, там і згодився.
В гостях добре, а вдома краще!