— Цього не може бути, — прошепотіла Лідія, тримаючи в руках невеличкий пом’ятий листок, який випав у неї з блокнота, випадково знайденого на горищі старого дачного будиночка.
З моменту, коли не стало Вадима минуло кілька місяців.
Лідія довго не могла впоратися з втратою коханого чоловіка, який дуже довго був для неї цілим світом. Він був другом, чоловіком, батьком… Усім.
Вона любила його щиро. Багато хто казав, що після сорока кохання немає. Але Лідії вже давно не двадцять, не тридцять і навіть не сорок.
Вона стала зовсім іншою людиною. Подорослішала, стала розумнішою і старшою, а кохання так і залишилося у неї в душі.
Вона ніколи не припиняла його любити.
Він пішов раптово. Цілком випадково і несподівано. Втрата застала їхню родину зненацька.
Начебто й не було всіх цих довгих років спільного життя. Ніби нічого не було. Тільки порожнеча всередині.
Дача була їх затишним куточком. Сімейним місцем, де вони часто збиралися лише вдвох. Більше нікого. Місце було майже святе.
Щойно чоловіка не стало, жінка довгий час не могла повернутися сюди. Це здавалося блюзнірством. Чимось неправильним.
Кажуть, час допомагає. Але він зовсім не допомагав. Просто пережиття ставало чимось повсякденним, постійним. І ось жінка таки наважилася повернутися туди, де все було. Туди, де вони були.
Хіба могла вона тоді подумати, що на горищі знайде стару пожовклу записку, в якій йдеться про те, що Вадим мав позашлюбну дитину і коханку.
Дітей у Лідії та Вадима не було. Процедура, перенесена Лідією ще в молодості, не давала їм можливості стати щасливими батьками.
Чоловік постійно запевняв дружину в тому, що це зовсім йому не заважає і що він приймає дружину такою, якою вона є.
Лідія давно змирилася з цим і звикла з гіркотою в душі дивитись на те, як вулицями гуляють матусі з дітьми.
Але вона не думала, що в якийсь момент у чоловіка скінчиться терпець, і він знайде собі коханку, щоб завести з нею дитину.
У листі Вадим вибачався перед дружиною за те, що так вчинив. За те, що повівся, як повний… Як маленька дитина, нездатна впоратися з відсутністю бажаного.
Лідія сиділа на підлозі, гіркі сльози падали на дерев’яні дощечки під ногами. Здавалося, вона знову пережила цю втрату.
Але вона була сповнена рішучості зібратися і зустрітися з коханкою свого чоловіка. Дізнатися, як їй вистачило совісті завести стосунки з одруженим чоловіком. І як вона взагалі на таке пішла.
На зустріч вона вирушила з рішенням не просто запитати і вислухати, а й, можливо, вперше за довгий час промовити свої почуття.
Вона відчувала, що повинна знати, чому трапилася зрада, і сподівалася, що це знання допоможе їй рухатися далі.
У кафе, де вони домовилися зустрітися, Лідія помітила її – ту, яка зруйнувала її спокій.
На душі було хвилююче, але хвилювання швидко змінилося на рішучість. Вона підійшла до столика, де сиділа ця жінка, і, глибоко зітхнувши, сіла навпроти.
— Ти знаєш, навіщо я тут… — почала Лідія, стискаючи в руках чашку з кавою, що остигає, яку купила по дорозі. — Я хочу зрозуміти, чому це сталося.
Ганна сиділа і дивилася на Лідію з якимось таємним страхом, ніби вона була не в змозі щось вимовити.
В очах жінки було хвилювання та нерозуміння. Вона була вже не двадцятирічною дівчиною, яка могла повестися на солодкі промови дорослого чоловіка.
На вигляд їй було близько сорока. Поруч за столиком сидів хлопчик – років п’яти чи шести. Він щось малював у блокноті.
– Це його син?
Ганна кивнула, і раптом Ліда помітила, що їй стало зле.
– Що з тобою? – запитала вона.
Ганна похитала головою.
– Це не важливо. Давай краще поговоримо про нашу проблему. Ти хочеш дізнатися, як це сталося?
Все дуже просто. Я працювала разом із твоїм чоловіком, ми багато спілкувалися і частенько перетиналися.
Якось після довгого робочого дня ми пішли в кафе, де він розповів про те, що він не має дітей.
Я сказала, що була б не проти завести дитину, бо вже давно не молода.
Я не мала на увазі нічого такого. Просто захотілося поділитись.
А потім… Потім усе закрутилося.
Повір, він любив лише тебе і більше нікого. Він взагалі був однолюб.
Коли народився Павлик, то він сказав, що бачитиметься і приходитиме, але від дружини не піде.
На душі Лідії з’явилася туга. Вона завжди розуміла, що прив’язує до себе чоловіка, який міг би стати добрим батьком.
Але вона цього йому не могла дати.
– І що далі?
– Він допомагав, давав грошей, проводив багато часу з Павликом.
Останнім часом все було інакше. Він часто нездужав і говорив, що відчуває, що скоро його не стане.
Він просив не розповідати тобі, щоб ти не вважала його зрадником. Він написав листа, але не наважився віддати до рук.
Так було простіше. І мені, і йому. У мене своє життя, у тебе своє.
Лідія кивнула. У душі вона хотіла дізнатися подробиці, але водночас розуміла – так буде лише важче.
Важко зараз бачити хлопчика, що сидить поруч, з очима її покійного чоловіка. Дуже важко.
Ганна встала з-за столу і дала синові руку.
— Давай більше не підніматимемо старе. Тобі важко, мені теж. Мій син лишився без батька, ти без чоловіка. Немає сенсу ворушити минуле.
Жінка зробила кілька кроків у бік виходу, але зненацька почала сідати на стілець.
Лідія підскочила до неї та спробувала підняти, але нічого не виходило.
Павлик відскочив убік і вигукнув:
– Мамо!
Швидка приїхала швидко та забрала Ганну до лікарні, Лідія залишилася сама з хлопчиком.
— Мама нездужає. Її також не стане, як і тата? – Запитав він у Лідії.
Жінка нічого не розуміла. Вона посадила хлопчика в машину і вирушила слідом за Ганною. А там…
Там вона дізналася про страшну правду. Ганна серйозно нездужає і не просто нездужає, їй залишилося зовсім небагато.
– Чому ти не сказала? – насупилась Лідія, зайшовши до палати. Ганна була втомленою і виглядала ще погано.
– Кому? Ми знайомі з тобою двадцять хвилин.
Лідія кивнула.
– Є, з ким залишити хлопчика?
Ганна похитала головою.
– Я із дитячого будинку. З родичів лише тітка у Житомирі. Та й та… Поняття не маю, чи жива вона взагалі.
— Я нагляну за хлопчиком, поки ти будеш в палаті. Сподіваюся, все буде гаразд.
Ганна вдячно кивнула, а потім похитала головою.
– Не буде. Мені не багато залишилося. Спеціалістиі давно мені сказали, що залишилося лише кілька місяців. Може два, може три. Я…
Я переписала квартиру на сина, але в мене нічого немає. Усі ті гроші, що залишив Вадим, я давно пустила на процедури та сина. Нічого не лишилося.
Лідія стиснула руку жінки та посміхнулася.
— Все буде гаразд. Обіцяю.
Ганна не вірила у ці слова, але кивнула. Так було простіше. Усі вони казали, що все буде гаразд. Але їй було однаково на себе.
Головне, щоб із сином було все добре. А ось із цим були проблеми, бо родичів не було.
Павлика Лідія привезла до себе додому. Вона не була впевнена в тому, що взагалі вміє ладнати з дітьми, але хлопчик напрочуд виявився слухняним.
Він побіг до фотографій Вадима і почав розповідати про те, як тато водив його на футбол та на ковзанку та…
Лідія слухала це та посміхалася. Вона так сильно хотіла, щоб це був їхній син. Але ні…
Наступного дня Лідія вирушила в лікарню, щоб поговорити з спеціалістом, який, утім, не сказав нічого слушного.
Тільки те, що Ганні залишилося ще менше, ніж вони думали.
— Недуга поширюється швидше, ніж ми думали. Ми навіть приблизно не можемо сказати скільки їй залишилося.
Лідія не вірила своїм вухам. Коли з життя йшли люди похилого віку, то це було важко. А коли йшли молоді… Начебто так не повинно бути.
— І взагалі, нічого не можна зробити?
— Допомогти їй владнати справи, не більше.
Лідія повернулася додому і подивилася на те, як хлопчик грається з іграшками, які дістали з горища дачі.
Вони лежали там із того самого моменту, як Лідія сама носила малюка. Але не вийшло… Життя вирішило інакше.
– Подобається?
Павлик кивнув головою.
– Ви хороша. Мама переживала зустрічатися з вами. Думала, ви сваритиметимся, але ви дуже добра.
Лідія посміхнулася та обійняла хлопчика. Вона бачила очі свого покійного чоловіка, чула його слова і… І, здається, вона знала, що треба зробити.
Нехай вона не може допомогти Ганні, але вона точно може допомогти їй піти спокійно.
Наступного дня Лідія прийшла до Ганни та сіла з нею поряд на ліжко.
— Я знаю, що це прозвучить дивно і, можливо, неправильно, але… Але ти маєш допомогти мені оформити опіку над твоїм сином?
Ганна від подиву привстала на ліжку і подивилася в очі своїй, як їй здавалося, суперниці.
— Що ти таке кажеш?
– Тебе скоро не стане. Павлик точно вирушить до дитбудинку. Родичів у вас нема. А я…
Я однаково одна. Я не маю ні чоловіка, ні дітей, ні близьких людей.
Повір, я зробила б усе можливе, щоб допомогти тобі, але виходу немає. Він не повинен опинитися у системі.
— Навіщо це тобі? – прошепотіла Ганна з невірою.
— Я хочу зробити добрий вчинок. Мені подобається твій син. До того ж він син людини, яку я любила все своє життя.
Він не винен у тому, що сталося. Я не знаю, чи зможу бути хорошим опікуном. Але я постараюся. Можеш не хвилюватись.
– Я знаю тебе два дні.
— Або я, або дитячий будинок, — похитала головою Лідія.
Ганна зітхнула і опустила голову.
– Добре. Але обіцяй, що не віддаси його, коли він тобі набридне. І пообіцяй, що дбатимеш про нього так, ніби він твій рідний син.
– Обіцяю! – кивнула Лідія. – Завжди і назавжди.
Через кілька днів Ганна почала оформлювати документи про передачу прав на дитину.
Вона не була впевнена в тому, що чинить правильно, але й іншого виходу у неї не було.
Здавалося, вона опинилася в безвиході. Але вона бачила, як жінка спілкується із її сином. Як йому подобається Лідія? Ганна зрозуміла, що найкращий варіант із усіх, що в неї міг бути.
Ганна пішла спокійно. Вона навіть не очікувала, що їй буде так легко. Вона розуміла, що син у безпеці. Що все буде добре. І, мабуть, це було найкраще.
Лідія стала чудовою матір’ю для хлопчика. Вона любила його і плекала як власну дитину, але вона не давала йому ніколи забути про те, хто його справжні батьки. І він про них знав.