– Мамо, ти вже взяла ключі від дачі? – спитала Галина у Віри Михайлівни, за звичкою відчиняючи шухляду.
– Ні. Ти ж їздила минулими вихідними туди. От і згадуй, куди поклала! – Віра Михайлівна раптово вирішила перевірити, як там їхня дача, і попросила дочку відвезти її туди.
Галя почервоніла. Вона не говорила мамі про те, що насправді не їздила туди, що взагалі не з’являлася на дачі вже місяць. Восени там робити особливо нема чого: сім’я не вирощувала овочі, і врожай збирати не довелося. Проте після маминої «підказки» все стало на свої місця.
– Згадала?
– Так… – руки Галини затремтіли. Вона зовсім забула, випустила з уваги такий важливий момент… І все через мамину недугу та ремонт! Голова кругом!
– Їдемо? – нагадала про себе Віра Михайлівна.
– Угу.
Галина знала, що сусідка має запасний комплект, і розраховувала застати її на дачі. Тому що, якби вона сказала про те, де ключі від дачі насправді… Мама була б дуже незадоволена і влаштувала б сварку.
Приїхавши до дачного будинку, Галя під пристойним приводом пішла до сусідки. Та, на щастя, опинилася у себе і дала запасні ключі господині.
Віра Михайлівна тим часом ходила ділянкою і думала про те, що хтось знову погнув присадибний паркан.
– Лізуть великими машинами, не можуть зрозуміти, що тут не треба паркуватися! – пробубніла вона.
– Так вже… – Галя похитала головою. – Тут ще сліди від шин, великі.
– Дивно. Начебто ніхто не будується… До кого це? – Віра Михайлівна підозріло примружилася.
– Може, дрова хтось замовив? Мало що… – Галя знизала плечима і пішла відчиняти двері.
– Галю, там тебе сусідка питає… – гукнула мати. – Щось забула.
Галина повернулася до сусідки, а мати зайшла до хати. Зайшла та застигла.
– Галю! Галю… Біда! – вона вискочила з хати. Галина навіть за захвилювалася.
– Що там? Труба потекла? Стеля обвалилася?
– Ні. Меблів нема. Все начисто… Забрали!
– Так, я саме для цього тебе й покликала, Галино. Минулими вихідними до вас машина приїжджала. Я тобі дзвонила, та не додзвонилася! Тоді я на відео цих негідників зняла, як вони ваші меблі носять. Дільничого сказало що викличу , але вони не запереживали. Ось, дивись…
– Давай я теж гляну, що за свавілля тут діялося, поки я нездужала! – Віра Михайлівна відсунула дочку убік, і сусідка простягла їй мобільний. Галя, застигла від хвилювання.
Кілька років тому
– Куди зібралася, Галино? – Віра Михайлівна прийшла з роботи і побачила, що донька вбралася і кудись збирається йти.
– Та так… Гуляти.
– З ким? – мати схрестила руки. Сімнадцятирічна Галина вміла потрапляти в різні неприємності, але найбільше Віра Михайлівна хвилювалася, що дочка повторить долю матері: зв’яжеться з якимось пройдисвітом, закохається в нього і завагітніє у 18 років, не маючи за душею нічого, крім шкільного атестата.
– З подружкою, – почервоніла Галя. Вона зовсім не вміла обманювати, та що там – навіть якщо вона говорила правду, то хвилювалася, що можна було подумати, що вона обманює.
– Як звати подружку? Де живе? – Віра Михайлівна вирішила влаштувати допит.
– Хм…
– Як?
– Марія.
– А прізвище?
– Бондаренко.
– І мама у неї Світлана Мельник? – зробила розуміюче обличчя Віра Михайлівна.
– Так! – зраділа Галя, але зрозуміла, що попалася на перевірці. Так легко і безглуздо…
– Обманюєш?! Значить, нікуди не йдеш. Пішли, допоможеш мені з вечерею,- не терплячи заперечень, сказала мати, зачиняючи двері.
– Але…
– Жодних, але! Я бережу тебе, Галю! Не хочу, щоб ти потім шкодувала!
– Мамо, я не зустрічаюся з хлопчиками! Ти ж через це хвилюєшся? Так?
– А з ким тоді ти зустрічаєшся?
– З Уляною. Ми хочемо прогулятися парком. Прошу тебе, відпусти!
Обличчя Віри Михайлівни витяглося. Тепер вона була готова відпустити дочку на побачення з будь-яким хлопцем, аби вона не гуляла з Уляною.
– Мамо, будь ласка. Вона вже приїхала, чекає біля під’їзду! Нам із нею дуже цікаво разом! Ми такі схожі…
– Не смій так казати! Ви зовсім не схожі! Вона нагуляна, невихована дівчина! Така ж погана, як і її мати, “прости Господи”…
Галя заплющила очі. Вона так не любила ці розмови, бо не вважала свою сестру по батькові «нагуляною» чи легковажною. Так, батько вчинив негарно: пішов від них з мамою, коли Галі було лише три роки. Але з того часу стільки води витекло! До того ж тато платив аліменти, часто дзвонив до Галі і постійно запрошував у гості. Перешкоджати зустрічам із батьком, Віра Михайлівна не могла, але суворо заборонила колишньому чоловікові знайомити Галю з Уляною. Але чоловік не дотримався обіцянки. Дуже йому хотілося, щоб дівчатка дружили.
Так Уляна дізналася про Галю, а Галя про Уляну. Їхня дружба була всупереч, таємною грою, про яку ніхто не повинен був знати.
Кращими подругами вони не стали, але їм було цікаво разом, а різниця у три роки зовсім не відчувалася.
Ось і тепер, коли Уляна запросила Галю до парку, щоб піти на подвійне побачення з дорослими хлопцями, душа молодої дівчини хвилювалася передчутті чогось нового і неймовірного… І все зіпсувала мати.
– Мені потрібна твоя допомога, Галю. Я втомилася на роботі, а вечеря не готова.
– Добре, ти мене відпустиш, якщо я швидко приготую вечерю? – з надією запитала Галя.
– Якщо приготуєш за 20 хвилин і першу, і другу страву, то відпущу на півгодини. – Віра Михайлівна знала, що дочка не впорається. Але Галя виявила чудеса винахідливості. У холодильнику знайшовся шпинат та вершки. Дівчина швидко впоралася, приготувавши суп-пюре за 10 хвилин. А потім Галя кинула на сковорідку супертонкі відбивні з курячої грудки, які вмить приготувалися.
– Готово! – Через 20 хвилин на столі стояло дві тарілки: в одній суп-пюре, в іншій відбивна.
– А як же гарнір? – Віра Михайлівна ахнула.
– Ти сказала тільки перше і друге. Про третє не було сказано.
Віра Михайлівна була хоч і суворою, але чесною. Якщо обіцяла, значить, обіцяла.
– Іди. За півгодини будь вдома. Інакше більше не пущу.
Із хлопцями тоді не склалося, але дівчатка продовжили спілкуватися.
На весілля до Уляни, зрозуміло, Галю теж було запрошено.
– Сподіваюся, що ти не підеш? – Дізнавшись, Віра Михайлівна поставила питання ребром.
– Мамо, мені вже 23 роки. Минуло 20 років! Відчепись ти вже від нас! Ми з Уляною не винні в тому, що ви з батьком розлучилися, – сказала Галя. На весілля вона пішла, але мама ще довго на неї ображалася. З того часу Галина зрозуміла: краще не афішувати те, що вона спілкується з батьком та сестрою.
Ішов час, Галя сама вийшла заміж. Щоправда, весілля не стали святкувати, тихо розписалися та поїхали відпочивати. А після весілля чоловік Галини поїхав на заробітки, щоби купити квартиру та облаштувати її.
Так жили кілька років, збирали, взяли іпотеку… Зрештою, все склалося. Залишалося зробити ремонт: взяли квартиру стару, меблі в ній теж буди старенькі.
Половину викинули одразу, а частину відвезли на дачу, щоб роздати друзям та знайомим.
Галя пропонувала гарну старовинну шафку всім, кого знала, запропонувала й Уляні.
– Антикваріат практично. Треба вам? Забирайте, самовивіз.
– Та я не знаю… У мене чоловік не любить старі речі. Нам би в дитячу якусь тумбу.
– Таких немає, – сказала Галя і забула про цю розмову. Старовинна шафка деякий час припадала пилом на дачі, а потім її продали через інтернет якомусь колекціонерові, та продали так вигідно, що вистачило на комплект меблів у коридор. Але так як у квартирі Галі та чоловіка затягнувся ремонт, а меблі вже виготовили, було вирішено тимчасово поставити коробки з меблями на дачі.
І ось тепер хтось забрав нові меблі прямо з-під носа у сусідки!
– І хто ж це тягне коробку? Галю, ти знаєш цього чоловіка? -Віра Михайлівна сунула сусідський телефон із доказами до дочки.
Галина нервово проковтнула.
– Я впевнена, що знаєш! І сподіваюсь, що все поясниш негайно!
– Гаразд, мамо, я поясню. Тільки мені треба зробити дзвінок.
Галина вискочила з саду, щоб набрати номер сестри.
– Так?
– Уляно, поясни мені, будь ласка, як так вийшло, що твій чоловік вивіз з моєї дачі мої нові меблі в коридор?
На тому кінці повисла пауза.
– Уляна?
– Я думала, що це старі меблі, – видавила та.
– Старі?! Та на ній навіть печатка стоїть, що вона щойно виготовлена! – гукнула Галя.
– Я не дивилася, Галю… Ти казала, що у вас зайві шафи старі, а чоловік виявляється, коли ми до вас на дачу їздили, у ці коробки лазив. Ну, цікавий він, що з нього взяти?
– Як ви могли без дозволу?
– Ти ж дозволила тоді… сказала, що припадає пилом на дачі, непотрібні меблі.
– Минуло півроку! Це нові меблі, очевидно!
– Галю, я не знаю. Але вона нам дуже добре підійшла до коридору.
– І що тепер, ти хочеш її собі привласнити?!
– Ну… Давай ми її купимо. Щоправда, грошей ми не маємо, сама знаєш. На синочка багато йде, плюс на день народження його витратилися.
– Коли ти просила у мене ключі від дачі для святкування дня народження сина, казала, що буде скромне свято!
– Так. Так і було. 15 людей – це наші близькі. Якби ти була на святі, то цього непорозуміння можна було б уникнути! – Уляна спробувала виставити сестру винною.
– Гаразд, говорити нам нема про що. Поки мій чоловік не дізнався, що ви накоїли, прохання повернути все назад разом із ключами від моєї дачі.
– Галю, у нас коридор вже зібраний. Ми ж не станемо її розбирати? Давай я тобі п’ять тисяч переведу зараз і все.
– П’ять тисяч?! Та що ти таке говориш? Там одна шафка коштує сім!
– Ну, так ще ж за машину платили… – заявила Уляна.
– Отже, ти маєш два варіанти. Або ви виплачуєте нам повну вартість за чеком, або завтра піду писати заяву і вже буде розмова по іншому.
– Не чекала я від тебе, сестро, такого… – вигукнула Уляна і кинула слухавку. Проте наступного дня зателефонувала сусідка і доповіла, що машина приїхала знову, але цього разу меблі виносили назад. Щоправда, залишили коробки просто на подвірʼї.
Мати Галини після того випадку сильніше невзлюбила дочку колишнього чоловіка, та й на рідну дочку образилася повторюючи:
– Я казала, що вони всі одного поля ягоди! Не можна їм довіряти!
– Ти маєш рацію, мамо. Більше я ніколи не робитиму так необачно. – Галя ледве трималася від сорому. Їй довелося терміново наймати вантажників, щоб вони знову внесли меблі до будинку.
Коли чоловік повернувся з заробітків, ремонт було закінчено. Залишалося тільки меблі зібрати. На щастя, меблі повернули господарям майже в первозданному вигляді. Щоправда, було кілька подряпин та виявили відсутність фурнітури.
– Зовсім полінувалися ці меблярі, – бубонів чоловік, збираючи стінку.
– Точно, – кивнула Галя. Вона знала, в чому справа, але це залишилося між ними з мамою. А з Уляною та її родиною Галина з того часу не спілкувалася, та й вони не виявляли бажання, вирішивши, що рідня зазналася.